
Її знають у Кременчуці та навколишніх селах як «дівчину, що варить найсмачніший сир». Усього за кілька років Альбіна Литвиненко з села Потоки Кременчуцького району пройшла шлях від ветеринара до сировара. Війна перевернула її життя, але водночас подарувала нову справу
Ми говоримо з Альбіною в її невеличкому цеху. Тут пахне свіжим молоком, спеціями і сиром, який щойно вийняли з форм. Вона усміхається і відразу попереджає: «Я ж ніколи не думала, що буду цим займатися».
— До війни я три роки працювала ветеринаром, — розповідає Альбіна. — Мені подобалося, я думала, що це справа мого життя. Але коли народила сина, пішла в декрет. А потім почалося повномасштабне вторгнення. Ми поїхали до батьків у село. І все змінилося.
Її батьки вже понад десять років займалися сиром. «Я дивилася на них і казала: ні, це не моє. Це дуже важка праця. Вони працювали без вихідних, без відпусток, продавали недорого. Мені їх шкода було. Я тоді казала: ніколи цим займатися не буду. Але, бачите, ніколи не можна зарікатися».
— Як почалося?
— Було багато молока, травень, все зелене, корови доять… І мені стало нудно. Я кажу мамі: давай я подивлюся щось у YouTube, збільшимо асортимент. І зварила халумі. З першого разу! Він вийшов таким смачним… Ми підсмажили його на мангалі, і я до сьогодні пам’ятаю цей звук, коли він шипить. Я подумала: «Боже, я ніколи такого сиру не їла!».
Альбіна сміється, коли згадує свої перші експерименти:
— Ну, не завжди виходило. Раз, другий — і щось не так. Тоді я зрозуміла: треба вчитися. Купила книги, почала шукати курси. І якраз тоді полтавська сироварка Таня Дядечко оголосила про курс молодого сировара. Це було прямо для мене!
На курсі вона навчилася варити йогурти, адигейський, молоді сири.
— Я навіть не думала вводити йогурти в асортимент. А вони такі смачні виявилися! І досі маємо їх у продажу. Хоча, чесно, з ними мороки чимало, бо довго ферментуються.
Альбіна завела сторінку в Instagram. Спочатку — для друзів.
— У мене було 50 підписників і 50 переглядів. Смішно зараз згадувати. Але перше замовлення я отримала саме там. Жінка з Полтави написала: «Хочу ваш сир». Я тоді думала, що це просто фурор. Зараз таких замовлень багато, але оті перші емоції пам’ятаю досі.
Старт був виснажливим.
— Варила сир у батьків. Їхала 50 км в один бік, 50 — назад. Завантажувала машину каструлями, формами, лоточками, дитячим автокріслом. Син Марк засинав дорогою, я переносила його сплячого додому. І так кілька разів на тиждень. Було важко, але мені подобалося. Інакше б давно все кинула.
Згодом молока почало бракувати. Шукали по фермах. «На Полтавщині їх небагато, тому вибору майже не було. Але якось виходили з ситуації».
— Спочатку ніхто не сприймав мене серйозно. Чоловік теж думав: пограється і кине. Але люди почали пробувати, замовляти ще. Клієнти приводили друзів, родичів. Приходили в гості з нашим сиром і розповідали: «Оце таке смачне, давай замовимо». І так база росла.
Сьогодні в Альбіни власний сироварний цех. «Про це я навіть не мріяла в перший рік».
— В Європі культура сироваріння має століття. А у нас? Кисломолочний сир, бринза, сулугуні, максимум «російський сир». Я вважаю, що це спадщина СРСР. Той «російський» взагалі не сир, а хімічний продукт.
Тепер її клієнти легко замовляють страчателу чи бурату. «А рік тому навіть не чули цих назв. Люди поступово розуміють, що таке справжній сир».
Син Альбіни вже відрізняє натуральне від штучного: «Якось у гостях була нарізка магазинного сиру. Марк спробував і одразу виплюнув. Дитина з малечку знає, як має смакувати сир».
— Ми їмо сир щодня. Раніше халумі здавався святом, а тепер він завжди під рукою. Улюблене зараз — страчатела. Її робимо пів року, ще не наїлися. Любимо гауду з італійським трюфелем. Камамбер — взагалі палочка-виручалочка: нема що готувати, запекли — і вечеря готова.
Були й провали.
— Я двічі викидала блакитний сир, бо була спека і вимикали світло. Це мінус 20 літрів молока кожного разу. Стояла і плакала. А ще пам’ятаю, як завалився стелаж із консервацією для йогуртів.
Та кожен досвід додавав впевненості. Купила PH-метр за 10 тисяч гривень, щоб точно вимірювати кислотність. «Дорого, але він уже себе виправдав. Бо сир — це наука».
— Наш продукт не може бути дешевим. У ціну закладається все: молоко, ферменти, пакування, газ, світло. Але головне — це праця. Робочий день у нас — 12–16 годин. Навіть у вихідні треба перевертати камамбери, мити тверді сири. Сир не чекає. Наш сир — це ручна праця, куди ми вкладаємо душу і несемо відповідальність за якість.
Альбіна визнає: не планувала робити бізнес. Але він виріс сам.
— Мама якось сказала: статистика показує, що справи, які починають під час війни, часто успішні. І я усміхнулася: хай буде так. Сьогодні ми вже маємо власний цех і багато клієнтів.
Її історія — це про віру й силу. Про те, як у темні часи можна знайти світло. І про смак справжнього сиру, який змінює не тільки раціон, а й життя.
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.