Чому я не боюся. І чому нормально — боятися

Ми всі різні. І всі реагуємо правильно.

Я не герой. І я не байдужа. Я просто звикла. Я прожила роки у Покровську — на лінії, яка постійно зміщувалася. Я знаю, як це — лягати спати одягненою, із зібраним рюкзаком біля дверей. Як це — прокидатися не від будильника, а від того, що «бахнуло». І не один раз. Мозок звикає. Психіка налаштовується. Це не означає, що мені байдуже. Це означає: мій мозок уже навчився фільтрувати, де справжня загроза, а де — просто шум війни. І це — нормально.

Але й страх — це теж нормально.

Моя подруга, яка переїхала з Мирнограда, прокидається від спалаху за вікном. У неї на мить серце завмирає: вона знову «там». Потім згадує, що вона вже у Кременчуці. І засинає. Інша знайома просто бере книжку й читає, не встаючи з ліжка.

А ще одна — хапає телефон, ковдру, ключі — і біжить у підвал. Вона не може інакше. Вдома, каже, їй було спокійніше. Там був підвал «рідний». Сусіди знайомі. Котик, мамин голос. А тут — чужа квартира, незрозумілий дім, чужі стіни.

Це теж абсолютно природно. Бо страх — це не слабкість. Це сигнал. Це спосіб вижити.

Хтось готується до небезпеки — тілом. Хтось — ігнорує, бо не має ресурсу боятись. А хтось діє механічно, як навчений мозок наказує.

Психіка — це не броня. Але вона адаптується. У науці це називається адаптацією до стресу. Людський мозок намагається оптимізувати реакції: щоби не витрачати зайву енергію, він навчається. Часто — через біль. Через роки звуків, які стали частиною нашої реальності.

Дехто з нас — уже «пристріляний». Інші — тільки починають чути ці звуки вперше. І в кожного буде свій шлях до адаптації. У когось — через страх. У когось — через втому. У когось — через гумор, цинізм або сльози.

І якщо ти боїшся — це не означає, що ти слабкий. Це означає, що ти людина.

Що ми можемо зробити одне для одного?

Говорити. Не замовчувати свій страх і не соромитися сили.

Не порівнювати. У кожного — своя психіка, свій досвід, свої «ранки» війни.

Підтримувати. Можна не боятися — і підтримати того, хто в паніці. Можна боятися — і все одно бути сильним.

Ми всі зараз у новій реальності. Хтось у ній уже давно. А хтось — тільки входить. Але в ній ми — разом.

І поки ми відчуваємо, поки говоримо, поки дихаємо — ми живі.

А значить — ми вистоїмо.