Максим Каращенко народився у селі Березняки Хорольського району на Полтавщині. Йому лише двадцять п’ять років, але за його плечима служба в Нацгвардії, участь в АТО, понад три роки російських катівень, звільнення з полону й повернення на службу.
Своє рішення стати військовим Максим прийняв ще зовсім юним. Після закінчення коледжу він не шукав цивільної роботи й не планував будувати кар’єру в іншій сфері. У 19 років одразу пішов на строкову службу, а згодом підписав контракт.
У родині не було військових, ніхто не підштовхував його до цього вибору, однак саме війна на сході України сформувала у 13-річного підлітка внутрішню мотивацію.
Службу він проходив у 3059-й бригаді Національної гвардії України. Виконував різні завдання: патрулювання, охорона громадського порядку, участь у бойових ротаціях у зоні ООС та АТО. Саме тут формувався його військовий досвід, який згодом став вирішальним у найскладніших моментах життя.
Служба на Донеччині та перший бойовий досвід
Перші ротації Максима проходили на Донеччині — у районі Старогнатівки, Гранітного та Дмитрівки. На той момент це була друга лінія оборони. Підрозділ виконував завдання зі спостереження, охорони та оборони позицій.
Попри те, що ці ділянки фронту вважалися відносно спокійними, атмосфера війни відчувалася постійно. Максим пригадує, що місцеве населення було розділене.
— Частина людей підтримувала українських військових, але було й багато тих, кого в армії називали «ждунами» — людей, які симпатизували російським силам або чекали приходу окупантів.
Попри це, відкритих конфліктів із місцевими мешканцями практично не виникало. Військові виконували свої завдання, а цивільні намагалися жити в умовах війни так, як могли.
Для молодого хлопця це був перший досвід реальної фронтової служби. Саме тоді він почав усвідомлювати, наскільки складною та виснажливою не лише фізично, а й психологічно є війна.
Передчуття великої війни
На початку 2022 року Максим уже чітко розумів: повномасштабне вторгнення дуже ймовірне. Він уважно стежив за новинами, бачив концентрацію російських військ біля кордонів України, передачу західної зброї українській армії, перші повідомлення про загострення ситуації.
На момент 24 лютого 2022 року він перебував на ротації у Донецькій області. Згодом його підрозділ евакуювали до Волновахи для виконання нових завдань.
У військових тоді майже не залишалося ілюзій. Багато хто відчував, що Росія готує масштабний наступ. Але ніхто не знав, якими будуть його масштаби і наскільки драматичними стануть наступні події.
Бої, які змінили все
8 березня 2022 року підрозділ Максима прибув на допомогу українським військовим та прикордонникам у Волновасі. Місто вже перебувало під потужними обстрілами, російські війська активно просувалися вперед.
— Наступного дня, 9 березня, під час бойових дій, у радіостанцію передали запит на допомогу: були потрібні кулеметники та вогнеметники для утримання одного з перехресть. Разом із побратимами ми вирушили на завдання. Однак дістатися до точки не змогли. Над позиціями вже працювали російські безпілотники, почався артилерійський обстріл.
Коли обстріл стих і група спробувала повернутися до своїх, виявилося, що позиції вже зайняли російські сили та бойовики так званого батальйону «Сомалі». Українські військові фактично опинилися в оточенні.
У хаосі боїв російські військові почали використовувати місцевих жителів, щоб виявити українських бійців. Саме тоді Максим із побратимами натрапив на ворога.
Спочатку росіяни заговорили українською мовою, використовуючи відомі їм паролі та орієнтири. Це створило ілюзію, що перед ними свої.
— Ми думали, що це наші. А потім я повертаюся — і бачу червоні стрічки. Тоді все стало зрозуміло, — згадує Максим.
«Все, що показують про Оленівку, правда»
Росіяни забрали спорядження, бронежилети, каски, документи. Максим пригадує, що ті були погано екіпіровані, багато хто не мав сучасного захисту.
— Вони буквально виривали з нас броню. Автомати їх мало цікавили, а от каски й бронежилети — дуже, — згадує він.
Разом із Максимом у полон потрапили ще троє українських військових. Уже 10 березня їх перевели до підвалу, де почалися перші жорстокі допити й побиття. Полонених не годували по кілька днів, майже не давали води.
Спочатку тримали в Донецьку, а потім перевели до Оленівки.
Саме Оленівка стала символом жорстокого поводження з українськими полоненими. Максим розповідає, що умови там були жахливими: відсутність нормальної їжі, води, опалення, антисанітарія, грибок, холод.
— Все, що показують про Оленівку, правда. А може, навіть не вся правда, — підкреслює військовий.
У камерах утримували десятки людей — іноді за малої площі не було можливості навіть сісти. Часто це були не лише військові, а й цивільні, яких росіяни підозрювали у підтримці України.
Полонених змушували співати російський гімн та радянські пісні. Причому не просто співати — кричати.
— Треба було орати ці пісні. «Катюша», радянські марші, російський гімн. До кінця полону я знав їх десятки, — згадує Максим.
Психологічний тиск поєднувався з фізичним насильством. Полонених били без причини, часто просто «для розваги». Особливо жорстокими були молоді охоронці, які виросли вже в умовах російської пропаганди.
— Їм роками розповідали, що українці — вороги, що «азовці їдять дітей». І вони в це щиро вірять.
Найважчим періодом Максим називає перебування у Донецькому СІЗО та Горлівці. Там побиття були систематичними. Охоронці використовували гумові кийки, металеві предмети, труби з арматурою всередині.
— Їм просто було нудно. Могли зайти в камеру і почати бити без причини, — каже він.
Одного разу через хворобу в Максима сильно запалилося горло. Медичної допомоги не надали: «Я думав, що там і залишуся».
Їжі катастрофічно не вистачало. На десятки людей могли дати лише пластикове відро із кашею.
Полонені майже повністю були ізольовані від інформації. Вони не знали, що відбувається в Україні, чи пам’ятають про них, чи є шанси на обмін.
— Найстрашніше — це невідомість. День за днем однаковий. Ти не знаєш, чи про тебе пам’ятають.
Максим зізнається, іноді він думав про самогубство. Каже, хотілося просто закінчити це все. Але потім згадував про маму, про брата – розумів, що їм ще важче.
Саме родина стала для нього головною мотивацією вижити.
Мати дізналася, що син у полоні, після одного з відео росіян. Пізніше Максим зміг коротко поговорити з нею телефоном.
— Я сказав, що все нормально. Хоча насправді нічого нормального там не було, — згадує він.
Під час перебування у полоні росіяни неодноразово намагалися переконати українських військових перейти на їхній бік. Перед обміном Максиму пропонували російське громадянство, службу у російських підрозділах і повне «прощення».
— Казали: пів року служби — і тобі дадуть паспорт, усе пробачать, — каже він.
За словами чоловіка, частина полонених погоджувалася. Росіяни створили навіть окремий батальйон із колишніх українських військових. Однак сам Максим категорично відмовився.
— Присягу двічі не дають, — коротко пояснює він свою позицію, але визнає, що умови полону були настільки страшними, що не кожна людина могла витримати роки катувань і психологічного тиску.
Загалом Максим Каращенко провів у російському полоні три роки й два місяці. Він пережив Оленівку, Донецьке СІЗО, Горлівку, численні допити та постійний психологічний тиск. Попри все, надія на обмін не зникала.
«Я дивився на українські номери швидких і думав: аби зараз нічого не зірвалося»
Про сам обмін до останнього моменту ніхто нічого не знав. Полонених із зав’язаними очима перевозили з місця на місце, говорили, що везуть «на розстріл».
— За три роки ми вже звикли до цих погроз. Навіть жартували між собою, — згадує Максим.
Лише коли він побачив українські швидкі допомоги та представників української сторони, стало зрозуміло: обмін справді відбувається.
— Я дивився на українські номери швидких і думав тільки одне: аби зараз нічого не зірвалося.
Перші хвилини після повернення пам’ятає уривками. Емоції були настільки сильними, що їх складно описати словами.
Він навіть не захотів одразу телефонувати рідним. Каже, хотів подзвонити вже спокійно, коли трохи прийде до тями.
Після повернення Максим проходив тривалу реабілітацію. Він наголошує: психологічна допомога потрібна не лише військовим, а і їхнім родинам: «Для сімей це теж величезна травма. Добре, що зараз є можливість проходити реабілітацію разом».
Проте і сьогодні полон не відпускає повністю. Максим довго не міг нормально спати. Йому снилися війна, полон, переслідування. Зараз кошмари трапляються рідше, але психологічні наслідки залишилися.
Повернення до служби
Максим вирішив продовжити службу. Ще в полоні він поставив собі за мету повернутися до війська.
— У мене була можливість звільнитися, виїхати за кордон. Але я не хочу тікати. Можливо, це щось особисте. Просто я так відчуваю.
На питання про перемогу Максим відповідає не пафосно, а дуже по-людськи. Для нього це не лише звільнення територій чи військовий тріумф. Перемога — це можливість повернутися до Донецька чи Горлівки вже не як полонений, а як вільна людина.
— Пройтися там уже з іншого боку — оце для мене теж буде перемога, — каже він.
Раніше ми писали, що серед звільнених із полону захисників є кременчуківець та про те, що під час обміну військовополоненими додому повернулися 13 захисників з Полтавщини.
Також мати звільненого з полону Оксана Карабутова розповіла про важливість проведення акцій.
