Все частіше ночами у Кременчуці — випробування. Сирени. «Прильоти». Спалахи за вікном, глухий гул вибухів, тривожні голоси сусідів. Люди прокидаються зі сльозами на очах. Мої друзі приходять на роботу вранці з темними колами під очима, руки тремтять, голос зривається. А потім дивляться на мене:
— А ти що, не боїшся?
І тут починається розмова, яку я хочу перенести на папір.
Опубліковано вБлог
