"Українські книжки зпалювали ще й новини з цього робили"
«Російське міністерство освіти збирається повністю заборонити українську мову у школах на тимчасово окупованих територіях. З нового навчального року Росія планує виключити українську із програм навчання початкової, основної та середньої загальної освіти», — така інформація з’явилася днями в новинах.
Мене, колишню мешканку окупованої Луганщини, вона трохи здивувала, поки я не дочитала, що це стосується Херсонської й Запорізької областей.
На Луганщині, частина якої окупована з 2014 року, з українською мовою покінчили давно. Й спогади про те, як це відбувалося, особисто мене й досі мурашать.
Спочатку вивчення української для школярів перестало бути обов’язковим і батькам пропонували обрати, яку мову вивчати як рідну — російську чи українську.
Цей був вибір без вибору.
Вчителів зібрали на нараду, провели роз’яснювальну роботу про те, якими повинні бути результати опитування. Вони в свою чергу категорично рекомендували батькам поставити «галочки» напроти «російської» і вуаля — результати опитування 100% «за» російську.
Наступний крок — вилучення літератури зі шкільних бібліотек й кабінетів української. Вчителям й бібліотекарям наказали спалити (!) книжки. Щоб не дай Боже в стінах навчальних заходів не залишилося небажаної літератури.
Окупанти навіть дали новину на сайті місцевої адміністрації про те, що батьки не бажають, щоб діти вивчали українську, що бачать в підручниках й літературі «нациський бруд», тому не стрималися й розпалили велике кострище, в якому «знищити небезпеку вогнем».
Цю «новину» бачила на власні очі. Якби не бачила — не повірила б, що до такого може дійти.
Але й цього виявилося мало.
Щоб впевнитися у відсутності небезпеки, до викладачів української мови й літератури направили домашні перевірки.
Представники горуо ходили по домах й квартирах, передивлялися книжні шафи, заглядали під ліжка, у комірчини…
Моя подруга, яка багато років працювала вчителькою української мови й літератури, просила мене «врятувати» дорогі серцю збірки Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Панаса Мирного. Пізно ввечері, щоб ніхто не бачив та ні в чому не запідозрив, приносила до мене українські хрестоматії, методичні посібники, конспекти, численні напрацювання…
В перший рік заборони ще були ті, хто шукав репетиторів з української. Після того, як репетиторів почали переслідувати люди в погонах й звинувачувати у всіх смертних гріхах, знайти такого викладача стало майже неможливо.
Через рік кількість бажаючих вивчати українську сильно знизилася. А зараз, за словами тої самої подруги, яка й досі перебуває на окуповані території, про неї вже ніхто й не згадує.
Всі «українські шляхи» обрубані.
Мова на окупованих українських територіях остаточно маргіналізована, перетворена на непотрібну і навіть небезпечну.
А ми тим часом продовжуємо сперечатися, чи настільки важливе для нас мовне питання…