«В пам'ять про Женю хочемо висадити алею», — рідні Євгенія Устенка про те, як змінилося їх життя після його загибелі

Повномасштабне вторгнення кременчужанин Євгеній Устенко разом із дружиною Катериною зустріли у Харкові, де жили й працювали після закінчення інституту залізничного транспорту.

З першого дня він вирішив йти захищати рідну країну. Кілька разів ходив у військкомат, проте через молодість — було лише 25 років, йому відмовляли. «Чекай ще, наразі є кому воювати…», — казали там. Але не в характері Євгенія було відступати. Він ходив у військкомат, допоки його не взяли на службу…

Мирне життя

Євгеній Устенко народився й виріс у Кременчуці. Пані Ганна згадує сина як непосидючого й веселого хлопця, який з дитинства мав жагу до знань.

Характер Євгенія формували доброта, чесність та відповідальність. Змалку він прагнув робити все самостійно і ніколи не залишався осторонь, коли комусь потрібна була допомога.

Після закінчення школи Євгеній навчався у Кременчуцькому коледжі транспортної інфраструктури, потім у Харкові в Українському державному інституті залізничного транспорту. У 2017 році зустрів майбутню дружину — Катерину. 

«Він став на коліно й зробив пропозицію — я зрозуміла, що його взяли …»

Катерина згадує, як зустріли початок війни:

Чоловік почекав три дні й поїхав у військкомат. Протягом доби з іншими хлопцями виготовляли коктейлі Молотова, але ж через молодість його розвернули додому. Наполегливість не давала йому сидіти на місці й він знов й знов ходив проситися на службу.

Катерина згадує, як в один з днів чоловік пішов по справах, по поверненню вона зустріла його на вулиці.

Жінка зізнається, що їй було дуже страшно, проте вона розуміла, що Євгеній не зможе інакше:

 20 травня 2022 року Євгенія Устенко мобілізували. Спочатку він служив танкістом на херсонському напрямку. Його перший бойовий виїзд припав на 30 серпня — на його день народження. Після звільнення Херсона, служив на Донеччині, а пізніше був переведений на Сумщину, де став заступником командира танкової роти.

День, коли життя зупинилось

12 листопада 2024 року Катерина досі згадує з жахом.

Пані Ганна теж відчула наближення біди:

Але й ввечері Катерина не змогла зв’язатися з чоловіком.

Але ніхто не подзвонив. Всю ніч жінка шукала чоловіка по всіх лікарнях — зранку у сумському шпиталі підтвердили, що поранений Устенко в них. Катерина одразу поїхала на Сумщину, проте Євгенія там не застала — його перевели у шпиталь до Києва.

Коли Катерина 14 листопада приїхала у шпиталь, її чоловік був у комі. Наступного дня його намагалися вивести з цього стану.

Але далі стан різко погіршився. Наступного дня Євгеній не зміг сам дихати. Його знов ввели в кому. Потім відмовили нирки, кишечник.

Говорив «я буду вас захищати»: у Кременчуці в останню путь провели старшого лейтенанта Євгенія Устенка

Тиждень Євгеній Устенко боровся за життя. Але лікарям так і не вдалося його стабілізувати. Військовий пішов з життя 19 листопада 2024 року. З того часу для родини Євгенія життя перетворилося на «день бабака».

«Невже не можна поставити відеоспостереження?»

Дружина Євгенія Устенка наразі повернулася у Харків, але майже кожен місяць приїздить у Кременчук. Вона каже, що в нашому місті у порівнянні з Харковом збереженню пам’яті про загиблих приділяється більше уваги.

Водночас, рідні Євгенія неодноразово стикалися з болючими ситуаціями — зокрема, випадками вандалізму на Алеї слави.

 Пані Ганна засмучена діями крадіїв й не розуміє, чого міська влада не забезпечить відеоспостереження по всій Алеї слави.

Сенс життя — збереження пам’яті

Мама та дружина кажуть, що збереження пам’яті стало сенсом їх життя. У квартирі зібрані всі речі Євгенія: часи, форма, навіть улюблені парфуми. Родина намагається створити «куточок пам’яті» — так мріяв зробити сам Женя після перемоги.

Однокласники та побратими Євгенія теж підтримують його сім’ю. Школа, де він навчався, встановила меморіальну дошку, там створено музей пам’яті загиблих випускників.

В селі Чечелеве, де пройшло дитинство Євгенія, перейменовано вулицю на честь загиблого воїна. Наразі пані Ганна й Катерина хочуть створити Алею пам’яті недалеко від будинку, де вони жили.