Дружина Дмитра, Ірина не говорить про чоловіка в минулому часі. Вона впевнена, що він поруч, просто в іншому світі:
– Він є. В мене немає в голові сприйняття, що його немає. Я весь час кажу: «Поїхала на побачення до свого чоловіка». Беру каву, квіти, їду на могилу, ми спілкуємось, п’ємо каву. Якщо погана погода, і я кажу: «Я до тебе їду «, поки доїжджаю, дощ затихає. Я вірю, що він мене чує…
Вони познайомилися у 2015 році, коли Дмитро з батьками й сестрою переїхали в будинок через дорогу від того, де жила Ірина. Вони майже не спілкувалися, тільки віталися.
– 2019-й рік перевернув життя і моє, і його. Як я кажу, купила чоловіка за 25 копійок…Він стояв у магазині і йому бракувало грошей заплатити за товар. Я допомогла…
З того часу почалося спілкування. З Дмитром завжди цікаво й комфортно. Він щира й відкрита людина, дуже весела, зацікавлена. Тож два місяці Ірина перебувала в справжній ейфорії, поки не прийшов час їхати. Їй – за кордон, йому – на службу.
– Я його відмовляла, питала навіщо йому в армію йти, а він стояв на своєму: «Я маю». Після цього ми спілкувалися лише в листуванні й дзвінками, зустрічалися – коли приїздили у відпустку. Ми міцно товаришували.
«Мама, я йду в десант»
Звістку про те, що син вирішив йти в армію, його мама Тетяна Василівна сприйняла з дивуванням. Каже в сім’ї ніколи не було воєнних. А тут Дмитро раптом повідомив, що йде служити у десант.
– Він з дитинства самостійний, все сам вирішував. Був перший у всьому. Вирізнявся. Всі ходили на бокс, боротьбу, хотіли бути накачаними, а Діма вибрав техніку. Якось він побачив картинг і прилип. Спочатку ремонтував картинги. Потім завоював місця. Згодом закінчив училище, став автослюсарем, автомеханіком. В роботі весь час шукав себе. Перебрав багато, навіть в Польщу їздив на заробітки. А потім у 2019-му році сказав: «Мама, я йду в десант».
Став зв’язківцем, його загартовувала «вісімдесятка». Через пів року після прийняття присяги потрапив в місто Щастя, брав участь в АТО. На блокпосту налаштував зв’язок.
– Наше спілкування з того часу обмежувалося СМС, дзвінками, іноді відеозв’язком. Коли почалася повномасштабна війна, до закінчення контракту залишалось пів року. Я сподівалася, що він повернеться додому, але син такої можливості навіть не розглядав. Він відправився на південь і далі на схід…
Зустрілися на 15 хвилин й вирішили одружитися
За тиждень до початку війни Дмитро зателефонував Ірині, порадив збирати речі та їхати за кордон. Але дівчина відмовилася – вона не могла залишити рідних, чисельних тварин.
До того ж сподівалася, що обійдеться. Не обійшлось.
24 лютого Ірина написала повідомлення Дмитру. Одне питання «Ти де?» й у відповідь – фото з розбитим обличчям.
– В мене впало все. Він попередив: «Не буде зв’язку», й зник на кілька днів. З 24-го по 27-е лютого я нічого не знала про його долю, й лише згодом з’ясувала, що 26 лютого в колону поцілила арта й з всього екіпажу вижило лише троє. Дмитро теж рахувався загиблим, поки не вийшов на зв’язок…
Ірина весь час підтримувала маму Дмитра. Каже, розуміла, наскільки їй важко.
Пані Тетяна вдячна за це, й підкреслює, що Ірина майже витягувала її з ями нескінченних переживань й хвилювань, й заряджала вірою й позитивом.
– 15 березня Дмитро запропонував зустрітися. Я поїхала в Кривий Ріг, щоб побачити його…15 хвилин…Ми попили кави й він поїхав. Після цієї зустрічі ми вирішили одружитися. Коли Дмитро наступного разу приїхав у відпустку, ми подали заяву в РАГС і за два дні нас розписали.
Так народилася нова сім’я, за словами Ірини, дуже нестандартна: «І до війни наше спілкування було дивним, а медовий місяць чоловік поїхав проводити на війні…»
Дмитро і Ірина одружені два роки і п’ять місяців. Фактично разом провели пів року.
– Це було найкраще життя! – зізнається жінка.
Остання переписка
Він дуже спішив жити, каже Тетяна Василівна. Приїздив на два дні і встигав зробити стільки, скільки інші за тиждень не зроблять. Там він на Молодіжному у хлопців на СТО щось круте, там з волонтерами щось вирішує, там допомагає…
– Син був неймовірний. Він завжди всім допомагав. У мене була операція і ми йому не сказали, щоб не хвилювати. А він дізнався, і сильно сварився, що його не повідомили. Після цього, якщо щось планували, заздалегідь йому казали, і він, коли була можливість, приїздив й допомагав. Або когось організовував, щоб допомогли.
Коли захворіла теща, приїхав з Курщини, щоб забрати її з лікарні. Казав: «Мама – це святе».
– Він навіть коли на пару днів приїздив, волонтери зверталися по допомогу, а я казала з посмішкою: «Їдь. Донбасу нам мало. Давай додамо його й у відпустці». Він максимально окутував своєю увагою майже всіх, – розповідає Ірина.
Пані Тетяна додає, що син насправді хотів обігріти собою весь світ.
– Якось місцевий волонтер Олександр Жуков евакуював з фронту величезного мастифа. Дмитро зателефонував: «Мама, Саня везе собачку, давай заберемо її додому».
Так в сім’ї з’явився мастиф, який знав Дмитра, а потім ще одна маленька собачка приїхала, яку Дмитро також просив приютити.
– Це була остання наша переписка. Син мені скидав відео з собачкою та просив взяти до себе. Я сказала: «Привези сам, а якщо не відпустять, скажи, що це евакуація собачки із Курської області додому».
На жаль, привезти собачку не встиг. Її вже пізніше пані Тетяні передали волонтери.
«Ми й досі спілкуємось…»
Дружина Дмитра каже, що вони мали багато планів:
– Йому друзі на день народження подарували холодильник «Донбас», пофарбували його в зелений колір. Він каже: «Ми зробимо велику бесідку, запросимо всіх хлопців, я буду жарити м’ясо, пити пиво, а ти мені будеш бігати помагати…». Він хотів сім’ю, хотів двох діток. Ми хотіли подорожувати, йому дуже подобаються гори. Тільки щоб там обов’язково був картинг.
Не встигли.
На війні загинув кременчуцький воїн Дмитро Кучерявий
Життя перетворилося існування. Сенс, мрії, майбутнє – все поховано на Свіштовському кладовищі, каже жінка.
– Коли мені повідомили, що його немає, разом з ним, не стало половини мене. Зараз, прокидатися кожного ранку і щось робити, мене спонукає лише те, що в мене є дві мами, яким потрібен догляд, допомога й підтримка.
Каже в складних ситуаціях завжди питає поради, і він відповідає, тільки тепер не голосом, а на рівні свідомості.
– Він часто сниться. Ми спілкуємось. Коли не можу чогось вирішити, звертаюсь до нього. Якщо потрібна порада, я маю приїхати на могилу, поспілкуватись…Він може пожаліти – накрити прапором, а може насварити – вдарити полотнищем… Після поховання його парфум мені пахне ладаном. Коли я чую цей запах, знаю, що він зі мною.
Хоча Ірина й досі на автоматі бере телефон, набирає його номер й слухає гудки…
Наразі жінка організовує зустрічі військових з дітьми, розповідає про свого чоловіка, зберігає пам’ять й всім нагадує, якою ціною виборюється свобода України.
#Без тебе… – медіа-проєкт «Кременчуцького Телеграфу» про найдорожче, що залишилося у рідних після загибелі їх чоловіків, синів, братів. Він про спогади…
В інтерв’ю рідні загиблих військових діляться своїм болем, тугою. Мами, дружини, діти, брати та сестри — кожен говоритиме про того, хто віддав життя за Україну. Про те, як живеться з пусткою, що вже ніколи не зникне.
Цей проєкт про людські долі й про нові сенси, які дають сили жити далі. Якщо ви хочете взяти участь у проєкті, телефонуйте +380981248490 або пишіть у Тг.
