Лиходій повернувся з Іспанії, змінив пательню та баняки на зброю, і разом з братами пішов захищати Україну
Відомий у Кременчуці шеф-кухар топових ресторанів Сергій Лиходій добровільно прийшов до військкомату на третій день війни
«Кременчуцький ТелеграфЪ» продовжує розповідати про тих, хто нас захищав та захищає Україну від вторгнення росіян.
Цього разу ми запросили до редакції досить відомого своїми кулінарними шедеврами шеф-кухаря багатьох топових ресторанів Кременчука Сергія Лиходія, який майже два роки відслужив у лавах Збройних сил та Національної гвардії України. Йому довелося воювати з росіянами на Сході країни у складі 12-ї бригади спеціального призначення «Азов». І разом з побратимами тримати оборону у Серебрянському лісництві на стику Донецької та Луганської областей.
З Іспанії в Україну
Як людина абсолютно мирної професії, професійний кухар, з гарними заробітками, який останнього часу перед повномасштабною війною працював в Іспанії, перетворився на військового водія, змінивши пательню та баняки на кермо військового автомобіля та АК-74?
І що спонукало його, на той час батька трьох дітей, 24 лютого 2022 року покинути розмірене життя у теплій Іспанії та стрімголов їхати до рідної країни, в яку того дня вторглися російські війська і яку почали бомбити та обстрілювати ракетами?
До речі, Сергій Лиходій встиг прийти до Кременчуцького територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) на третій день повномасштабної війни — 26 лютого. А на пропозицію працівників військкомату йти служити кухарем військової частини категорично відмовився — його призначили на посаду водія у 107 реактивну артилерійську бригаду, бо мав права відповідної категорії та хотів бути максимально корисним для країни. І отримав у «володіння» величезного КрАЗа, який був лише на 3 роки молодший за нього.
Транзитом повз Чорнобиль до «Азова»
Таким чином Сергій Лиходій замість спокійної роботи на кухні у далекому зарубіжжі обрав буреломне життя військового водія у воєнний час та приєднався до двох молодших братів, які добровільно прийшли до Кременчуцького ТЦК на день раніше та теж стали на захист України.
На своєму старенькому КрАЗі за перший рік війни він об’їхав увесь північний кордон України та побував на лініях зіткнення — брав участь у будівництві фортифікаційних споруд на лініях оборони. Працювати доводилося під обстрілами, а два місяці поспіль поруч з Чорнобильською АЕС, де отримав дозу опромінення. Проте, вона виявилася не надто великою і, як розповів Сергій, лікарі пообіцяли йому, що з часом все «відкашляється».
А навесні 2023 року до себе покликав молодший брат Сашко, який вже рік воював на Сході у складі штурмової бригади НГУ «Азов». На фронті бракувало водіїв.
І Сергій, недовго думаючи, написав рапорт на переведення до цієї бригади й у червні його перевели із ЗСУ до НГУ. Пройшов 1,5 місячну додаткову підготовку у навчальному центрі та на початку серпня 2023 року таки потрапив до брата. І разом з ним воював в одному взводі 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» у Серебрянському лісі під окупованою Кремінною.
Головне завдання, яке виконував Сергій Лиходій в «Азові» — доставка бійців та боєприпасів на передній край оборони. На перший рубіж їх возили вантажівкою, потім на пікапах, а далі часто приходилося й на собі.
Він пригадав знаковий факт із сімейної історії — його прадід, солдат Костянтин Лиходій у роки Другої світової війни теж призивався Кременчуцьким військкоматом і загинув у бою в тих же краях, де довелося воювати його правнуку — на Донеччині. Тільки тоді ворог напав на Україну з іншого боку.
«Вони повернуться»
Розповідаючи про те, як дружина не хотіла його відпускати на війну, Сергій пригадав слова тещі, які її таки переконали.
Заспокоюючи дружину, він пообіцяв, що буде на війні максимально обережним.
Сергій вважає, що треба усім ставати на захист України, бо інакше росіяни «постукають у наші двері».
А ще колишній боєць «Азову» закликає замінити на фронті тих, хто воює вже два роки й втомився від безперервних боїв.
Про усі випробування долі та фронтові історії він розповідав нам з посмішкою. Проте, за легким гумором проглядалася важка і небезпечна солдатська праця, та сум в очах за побратимами, які загинули на фронті, захищаючи Україну.
— Що спонукало Вас змінити професію?
Коли почалася повномасштабна війна — кров закипіла. Поза жодними сумнівами я усе кинув та пішов у військкомат. Бо розумів, що це вже серйозно і може бути таке, що завтра прийдуть до дому і будуть знущатися з наших батьків, дітей, рідних. Розумів, що це повномасштабна війна. І я став на захист України без всякого сумніву. Нас три брати — і ми втрьох пішли. Я тоді працював за кордоном і бачив скільки людей їхало за кордон, а їхав у зворотному напрямку — в Україну до військкомату.
Якщо Україна програє у війні «буде одна велика Буча»: експерт про єдину альтернативу мобілізації
— Де саме Ви були та що робили у перший день повномасштабної війни?
Я працював в Іспанії у Мадриді. Повернувся в Україну, 25 лютого відвіз дружину та дітей на Захід України, а сам 26-го пішов до військкомату й одразу потрапив у 107 реактивну артилерійську бригаду. А мої рідні брати прийшли до військкомату раніше — 25 лютого.
— Звідки Вас знає так багато кременчужан? Де і ким Ви працювали раніше?
Починав я в готелі «Онтаріо» у 90-х роках — працював кухарем. Потім завідувачем виробництва у кафе-барі «Богдан». Потім шеф-кухарем в ТРЦ «Європа», ресторані «Чотири сезони», готелі «Європейський» та годував тютюнову фабрику — тендер виграли. Оці чотири заклади я останні 10 років, так би мовити, вів, годував, контролював. А в Іспанію поїхав разом із братом. І там одного разу нагодував генеральних директорів фірми. Їм дуже сподобалося, і після цього три роки поспіль я на їх підприємстві годував людей.
— До 107 реактивної артилерійської бригади Ви потрапили теж на посаду кухаря?
Мені пропонували у військкоматі йти кухарем, але я відмовився, бо маю посвідчення водія категорії С. Я сказав, що кухарем напрацювався і буду далі працювати у цивільному житті, а на війні я хочу бути максимально корисним. Тому хочу бути водієм. І мене призначили водієм, дали КрАЗ дуже такий старий — 1982 «року народження» (Сергій на 3 роки старіший за той КрАЗ — ред.). І я з березня поїхав у відрядження — Буча, Катюжанка, Ірпінь, Іванків, Дівички.
Потім у Чорнобилі ми два місяці під реактором працювали. Згодом на кордоні з Білоруссю будували першу лінію оборони. Ми робили капоніри, бліндажі, окопи. Допомагали різним родам військ, «закапували» САУшки, «Урагани» «Смерчі» — робили під низ капоніри. І оце майже півтора року я їздив у відрядження до різних військових частин.
А потім ми повернулися до своєї 107-ї бригади, й десь місяць я приводив до ладу свій автомобіль та чекав на наступний виїзд. А тут зателефонував мені брат, який був у штурмовій бригаді «Азов», та сказав, що у них не вистачає водіїв. Я написав заяву, подав анкету в «Азов» і десь за 20 днів мене перевели із ЗСУ до Нацгвардії. Дуже швидко. Спершу потрапив на полігон — за 1,5 місяця пройшов повний курс навчання та бойового злагодження. І у серпні ми поїхали на виконання бойових завдань. В «Азові» я був водієм — на пікапах возив штурмовиків, БК (боєкомплект — ред.). Це вже на лінії зіткнення у Серебрянському лісі — це на стику Донецької та Луганської областей. Там ми були під обстрілами. дуже багато побратимів поховали. Дуже багато чого побачив…
— Наскільки мотивовані бійці в «Азові», чи є там молодь та яке забезпечення?
В «Азові» було дуже багато молоді. Вони беруть до себе і в 19, і в 18 років. Усі дуже мотивовані. У нас не було таких, що когось змусили — усі прийшли добровільно. І якщо навіть хтось боявся і був не готовий йти на бойове завдання, то ніхто його не змушував. Не готовий — трохи побудь, «викашляйся», перевари усе в собі й можеш йти вже на наступний штурм.
А щодо забезпечення — то усього вистачало. Багато чого ми самі собі купляли за свої кошти. Зброєю, боєприпасами нас забезпечували. Хіба що мін завжди бракувало, безпілотників, антидронових пушок. Це розхідники, які потрібні щодня. В ЗСУ нас одягали «от і до». А в «Азові» було дещо по іншому. Ну, ти розумієш, що та каска, яку тобі видали, вона трошки незручна, і що краще купити собі за 15 тисяч кращу каску… Таке практикувалося.
— Багато військових вже 2 роки на війні. Чи втомилися вони та чи потрібна їм заміна?
Так, усі втомилися. Хочуть до родин і не так, що на 10 днів за 2 роки. Хочеться відпочити, бо на війні це постійно мокрі ноги, ти постійно брудний, в землі. Навіть коли я під час служби в ЗСУ їздив по лісах та виконував роботи, все одно не було де помитися, побутові незручності — це все виснажує. А коли на «передку», то там гупає цілими днями, воно давить, хочеться вже відпочити — тиші, спокою.
Демобілізація військових можлива через три роки служби, якщо буде ким їх замінити — Залужний
— Чи треба посилювати мобілізацію та знижувати призовний вік до 25 років?
Так, знижувати можна. 25 років — це дуже гарний вік. Я так скажу, що 20-річні хлопці — вони дуже прудкі, мотивовані, дуже гарно себе показують на фронті. Що ж стосується призову по мобілізації — то так, треба призивати та навчати на полігонах, і вже там відсіювати та дивитись, хто на що гідний. Якщо призивати, щоб було ким замінити бійців, то спочатку призваних треба заганяти на полігон і там навчати. Мене навчали дуже круто. Я вмію все — кров зупинити, будь-яку рану закрити, самому собі чи побратиму надати першу допомогу при поранені. Навчали нас дуже багато тактичній медицині, тактиці, проводили стрільби… Навчалися стріляти з кулеметів, з гранатомету «Форт-600», канадських карабінів…
— Як Ви ставитеся до вручення повісток у громадських місцях?
Мені здається, що це якась не та тактика. Щодо вручення у громадських місцях. Мені здається, що треба викликати у сам військкомат, чи якось пробувати іншими методами. Більш європейськими, бо це точно не європейський метод.
— Як ставитеся до ухилянтів та тих, хто їх виправдовує?
Це буде на їх совісті. Коли війна закінчиться, то діти поставлять питання — де ти був під час війни? Звісно, люди різні. Не знаю, як це сказати… Є які бояться, які говорять, що не можуть воювати, бо бояться загинути, залишитися без руки-ноги. Чи варто їх призивати — не знаю.
— Що треба змінити, щоб ми вистояли у цій війні та перемогли ворога?
Жорстко карати усіх тих, що крадуть… Відбирати у них все та висилати їх на фронт. Там є що робити з лопатами 24/7. Можна розчищати хлопцям окопи… Оцих «держморд» туди — хай з лопатами під усіма цими «пташками», скидами пробують там своєю кров’ю віддавати те, що накрали.
— Яка ваша думка з приводу заміну Головнокомандувача ЗСУ?
Я навіть не знаю. Думав про це. Може воно і не на часі було міняти під час війни. Те, що це на руку російським пропагандистам, то таке. А щоб воно не колихнуло усередині країни. Тому що усі по різному на це дивляться. Мені здається, що не треба було цього робити.
— Коли та на яких підставах Ви звільнилися з військової служби?
У мене народилася донька й тепер четверо дітей, з них троє неповнолітніх. І мене можна сказати «вигнали» з «Азову», щоб я йшов до сім’ї. І так швидко це сталося, що я навіть не очікував. Думав, що місяць-два будуть розглядати й може ще до весни «побігаю» по Луганській області. А звільнили одразу — 5 грудня. Через 5 днів, як народилася донька, мені сказали здати зброю та звільнили.
— Де зараз воюють ваші брати?
Брати служать. Ми в одному взводі з молодшим братом Сашком в «Азові» були. Він кулеметником був, а зараз перевівся зі штурмового взводу, бо в нього багато контузій… А середній брат на фронті між Куп’янськом та Лиманом в артилерії служить…
— Чи підтримуєте зв’язки зі своїми побратимами?
Дзвонять постійно. Пригадують. Я ж інколи готував там то борщик, то пловчик. Я ж у відрядженнях був, то в мене дуже багато знайомих… Постійно дзвонять — питають як справи? Спілкуюся з усіма — мабуть, тисячу контактів в телефоні. А вчора приїжджали до мене побратими з фронту.
— Чим плануєте займатися?
Поки не знаю. Кличуть знову в Іспанію — дізналися, що я звільнився. А тут знайомі дають мені кухню на колесах і кажуть, щоб займався своєю справою тут в Кременчуці та був разом із сім’єю. Оце я зараз думаю, як краще зробити. Розглядаю варіант своєї справи — «кухня на колесах».
— Поділиться з читачами якоюсь фронтовою історією, яка Вам запам’яталася.
Було таке, що я віз чотирьох штурмовиків, був сильний дощ, ми запізнювалися, і тут автівка «роззувається» — злетіла покришка. Почався обстріл «Градами», вечоріло, дощ, все навколо заміновано, а у нас повна машина БК (боєкомплект — ред.). То нам довело десь 10 км всі ці боєприпаси нести на собі… Покинули машину, бо не можна, щоб вона понад 5 хвилин стояла. Пробиралися лісом — навколо все горить. Десь 1,5 години йшли стежками, які я знав, бо вже кілька разів по ним мотався до окопів та назад. То тими стежками й шли… Ми тоді ледь добралися. Могло бути що завгодно. І «Град» міг прилетіти, і на міну наступити…
Я тоді їздив переважно на L-200 чи інших пікапах. Були й MANи — це коли багато БК треба везти… І я там до одного діда на СТО у прифронтовій зоні постійно заїжджав скуплятися на автівку. Бо то осколок в колесо потрапить, то куля застрягне. Я не знаю, як мені так поталанило, що скільки разів навколо жухало-жахало, вибухало, і встигав, то в бліндаж стрибнути, то… Мій баул згорів у бліндажі, коли одного разу розгрузився в бліндажі, виїхав з аеророзвідкою, повернувся — пряме попадання в бліндаж, нічого немає, усе згоріло…
— Розкажіть про родину, та як дружина відпустила вас на війну?
Дружина, як і всі — плакала, тримала, не хотіла відпускати. А теща говорить дружині, що відпусти вже його. Все одно ж бачиш, що він Лиходій — у нього горить все під ногами. Усе одно він вирветься та втече. Ну, я пообіцяв, що буду обережним. Дуже довго не хотіли відпускати. Тримали майже цілий день… А дітей у мене тоді було троє — 20, 10 і 5 років… Старша вже у військовому шпиталі працює лаборанткою. І зараз народилася ще одна донька — Мирослава.
— Чому треба ставати на захист України?
Якщо ми всі сховаємося, якщо не підемо захищати країну, то вже завтра вони прийдуть до нас. У них є це в планах — і Полтавська область… Це все буде, якщо ми не підемо стримувати ворога… Якщо не буде ким стримувати штурми ворога, то завтра в наші двері постукають російськомовні вороги і будуть тут качати свої права. Тож треба підсилювати Сили оборони та замінити тих, хто дуже стомився. Дати їм відпочити. Хоча б місяць просто відпочити, щоб побути з сім’єю. Вони повернуться…
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
ФРОНТОВІ ІСТОРІЇ КРЕМЕНЧУЖАН:
У цьому сюжеті «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав інтерв'ю з кременчуцькими бійцями і волонтерами, які своїми очима бачили жахи подій на Сході. Це розповіді про війну, на якій гинули наші захисники, щоб не допустити просування агресора.
Низький уклін всім бійцям. Слава героям! Герої не вмирають!
Читайте також:
Лиходій повернувся з Іспанії, змінив пательню та баняки на зброю, і разом з братами пішов захищати Україну
Відомий у Кременчуці шеф-кухар топових ресторанів Сергій Лиходій добровільно прийшов до військкомату на третій день війни
«Кременчуцький ТелеграфЪ» продовжує розповідати про тих, хто нас захищав та захищає Україну від вторгнення росіян.
Цього разу ми запросили до редакції досить відомого своїми кулінарними шедеврами шеф-кухаря багатьох топових ресторанів Кременчука Сергія Лиходія, який майже два роки відслужив у лавах Збройних сил та Національної гвардії України. Йому довелося воювати з росіянами на Сході країни у складі 12-ї бригади спеціального призначення «Азов». І разом з побратимами тримати оборону у Серебрянському лісництві на стику Донецької та Луганської областей.
З Іспанії в Україну
Як людина абсолютно мирної професії, професійний кухар, з гарними заробітками, який останнього часу перед повномасштабною війною працював в Іспанії, перетворився на військового водія, змінивши пательню та баняки на кермо військового автомобіля та АК-74?
І що спонукало його, на той час батька трьох дітей, 24 лютого 2022 року покинути розмірене життя у теплій Іспанії та стрімголов їхати до рідної країни, в яку того дня вторглися російські війська і яку почали бомбити та обстрілювати ракетами?
До речі, Сергій Лиходій встиг прийти до Кременчуцького територіального центру комплектування та соціальної підтримки (ТЦК та СП) на третій день повномасштабної війни — 26 лютого. А на пропозицію працівників військкомату йти служити кухарем військової частини категорично відмовився — його призначили на посаду водія у 107 реактивну артилерійську бригаду, бо мав права відповідної категорії та хотів бути максимально корисним для країни. І отримав у «володіння» величезного КрАЗа, який був лише на 3 роки молодший за нього.
Транзитом повз Чорнобиль до «Азова»
Таким чином Сергій Лиходій замість спокійної роботи на кухні у далекому зарубіжжі обрав буреломне життя військового водія у воєнний час та приєднався до двох молодших братів, які добровільно прийшли до Кременчуцького ТЦК на день раніше та теж стали на захист України.
На своєму старенькому КрАЗі за перший рік війни він об’їхав увесь північний кордон України та побував на лініях зіткнення — брав участь у будівництві фортифікаційних споруд на лініях оборони. Працювати доводилося під обстрілами, а два місяці поспіль поруч з Чорнобильською АЕС, де отримав дозу опромінення. Проте, вона виявилася не надто великою і, як розповів Сергій, лікарі пообіцяли йому, що з часом все «відкашляється».
А навесні 2023 року до себе покликав молодший брат Сашко, який вже рік воював на Сході у складі штурмової бригади НГУ «Азов». На фронті бракувало водіїв.
І Сергій, недовго думаючи, написав рапорт на переведення до цієї бригади й у червні його перевели із ЗСУ до НГУ. Пройшов 1,5 місячну додаткову підготовку у навчальному центрі та на початку серпня 2023 року таки потрапив до брата. І разом з ним воював в одному взводі 12-ї бригади спеціального призначення «Азов» у Серебрянському лісі під окупованою Кремінною.
Головне завдання, яке виконував Сергій Лиходій в «Азові» — доставка бійців та боєприпасів на передній край оборони. На перший рубіж їх возили вантажівкою, потім на пікапах, а далі часто приходилося й на собі.
Він пригадав знаковий факт із сімейної історії — його прадід, солдат Костянтин Лиходій у роки Другої світової війни теж призивався Кременчуцьким військкоматом і загинув у бою в тих же краях, де довелося воювати його правнуку — на Донеччині. Тільки тоді ворог напав на Україну з іншого боку.
«Вони повернуться»
Розповідаючи про те, як дружина не хотіла його відпускати на війну, Сергій пригадав слова тещі, які її таки переконали.
Заспокоюючи дружину, він пообіцяв, що буде на війні максимально обережним.
Сергій вважає, що треба усім ставати на захист України, бо інакше росіяни «постукають у наші двері».
А ще колишній боєць «Азову» закликає замінити на фронті тих, хто воює вже два роки й втомився від безперервних боїв.
Про усі випробування долі та фронтові історії він розповідав нам з посмішкою. Проте, за легким гумором проглядалася важка і небезпечна солдатська праця, та сум в очах за побратимами, які загинули на фронті, захищаючи Україну.
— Що спонукало Вас змінити професію?
Коли почалася повномасштабна війна — кров закипіла. Поза жодними сумнівами я усе кинув та пішов у військкомат. Бо розумів, що це вже серйозно і може бути таке, що завтра прийдуть до дому і будуть знущатися з наших батьків, дітей, рідних. Розумів, що це повномасштабна війна. І я став на захист України без всякого сумніву. Нас три брати — і ми втрьох пішли. Я тоді працював за кордоном і бачив скільки людей їхало за кордон, а їхав у зворотному напрямку — в Україну до військкомату.
Якщо Україна програє у війні «буде одна велика Буча»: експерт про єдину альтернативу мобілізації
— Де саме Ви були та що робили у перший день повномасштабної війни?
Я працював в Іспанії у Мадриді. Повернувся в Україну, 25 лютого відвіз дружину та дітей на Захід України, а сам 26-го пішов до військкомату й одразу потрапив у 107 реактивну артилерійську бригаду. А мої рідні брати прийшли до військкомату раніше — 25 лютого.
— Звідки Вас знає так багато кременчужан? Де і ким Ви працювали раніше?
Починав я в готелі «Онтаріо» у 90-х роках — працював кухарем. Потім завідувачем виробництва у кафе-барі «Богдан». Потім шеф-кухарем в ТРЦ «Європа», ресторані «Чотири сезони», готелі «Європейський» та годував тютюнову фабрику — тендер виграли. Оці чотири заклади я останні 10 років, так би мовити, вів, годував, контролював. А в Іспанію поїхав разом із братом. І там одного разу нагодував генеральних директорів фірми. Їм дуже сподобалося, і після цього три роки поспіль я на їх підприємстві годував людей.
— До 107 реактивної артилерійської бригади Ви потрапили теж на посаду кухаря?
Мені пропонували у військкоматі йти кухарем, але я відмовився, бо маю посвідчення водія категорії С. Я сказав, що кухарем напрацювався і буду далі працювати у цивільному житті, а на війні я хочу бути максимально корисним. Тому хочу бути водієм. І мене призначили водієм, дали КрАЗ дуже такий старий — 1982 «року народження» (Сергій на 3 роки старіший за той КрАЗ — ред.). І я з березня поїхав у відрядження — Буча, Катюжанка, Ірпінь, Іванків, Дівички.
Потім у Чорнобилі ми два місяці під реактором працювали. Згодом на кордоні з Білоруссю будували першу лінію оборони. Ми робили капоніри, бліндажі, окопи. Допомагали різним родам військ, «закапували» САУшки, «Урагани» «Смерчі» — робили під низ капоніри. І оце майже півтора року я їздив у відрядження до різних військових частин.
А потім ми повернулися до своєї 107-ї бригади, й десь місяць я приводив до ладу свій автомобіль та чекав на наступний виїзд. А тут зателефонував мені брат, який був у штурмовій бригаді «Азов», та сказав, що у них не вистачає водіїв. Я написав заяву, подав анкету в «Азов» і десь за 20 днів мене перевели із ЗСУ до Нацгвардії. Дуже швидко. Спершу потрапив на полігон — за 1,5 місяця пройшов повний курс навчання та бойового злагодження. І у серпні ми поїхали на виконання бойових завдань. В «Азові» я був водієм — на пікапах возив штурмовиків, БК (боєкомплект — ред.). Це вже на лінії зіткнення у Серебрянському лісі — це на стику Донецької та Луганської областей. Там ми були під обстрілами. дуже багато побратимів поховали. Дуже багато чого побачив…
— Наскільки мотивовані бійці в «Азові», чи є там молодь та яке забезпечення?
В «Азові» було дуже багато молоді. Вони беруть до себе і в 19, і в 18 років. Усі дуже мотивовані. У нас не було таких, що когось змусили — усі прийшли добровільно. І якщо навіть хтось боявся і був не готовий йти на бойове завдання, то ніхто його не змушував. Не готовий — трохи побудь, «викашляйся», перевари усе в собі й можеш йти вже на наступний штурм.
А щодо забезпечення — то усього вистачало. Багато чого ми самі собі купляли за свої кошти. Зброєю, боєприпасами нас забезпечували. Хіба що мін завжди бракувало, безпілотників, антидронових пушок. Це розхідники, які потрібні щодня. В ЗСУ нас одягали «от і до». А в «Азові» було дещо по іншому. Ну, ти розумієш, що та каска, яку тобі видали, вона трошки незручна, і що краще купити собі за 15 тисяч кращу каску… Таке практикувалося.
— Багато військових вже 2 роки на війні. Чи втомилися вони та чи потрібна їм заміна?
Так, усі втомилися. Хочуть до родин і не так, що на 10 днів за 2 роки. Хочеться відпочити, бо на війні це постійно мокрі ноги, ти постійно брудний, в землі. Навіть коли я під час служби в ЗСУ їздив по лісах та виконував роботи, все одно не було де помитися, побутові незручності — це все виснажує. А коли на «передку», то там гупає цілими днями, воно давить, хочеться вже відпочити — тиші, спокою.
Демобілізація військових можлива через три роки служби, якщо буде ким їх замінити — Залужний
— Чи треба посилювати мобілізацію та знижувати призовний вік до 25 років?
Так, знижувати можна. 25 років — це дуже гарний вік. Я так скажу, що 20-річні хлопці — вони дуже прудкі, мотивовані, дуже гарно себе показують на фронті. Що ж стосується призову по мобілізації — то так, треба призивати та навчати на полігонах, і вже там відсіювати та дивитись, хто на що гідний. Якщо призивати, щоб було ким замінити бійців, то спочатку призваних треба заганяти на полігон і там навчати. Мене навчали дуже круто. Я вмію все — кров зупинити, будь-яку рану закрити, самому собі чи побратиму надати першу допомогу при поранені. Навчали нас дуже багато тактичній медицині, тактиці, проводили стрільби… Навчалися стріляти з кулеметів, з гранатомету «Форт-600», канадських карабінів…
— Як Ви ставитеся до вручення повісток у громадських місцях?
Мені здається, що це якась не та тактика. Щодо вручення у громадських місцях. Мені здається, що треба викликати у сам військкомат, чи якось пробувати іншими методами. Більш європейськими, бо це точно не європейський метод.
— Як ставитеся до ухилянтів та тих, хто їх виправдовує?
Це буде на їх совісті. Коли війна закінчиться, то діти поставлять питання — де ти був під час війни? Звісно, люди різні. Не знаю, як це сказати… Є які бояться, які говорять, що не можуть воювати, бо бояться загинути, залишитися без руки-ноги. Чи варто їх призивати — не знаю.
— Що треба змінити, щоб ми вистояли у цій війні та перемогли ворога?
Жорстко карати усіх тих, що крадуть… Відбирати у них все та висилати їх на фронт. Там є що робити з лопатами 24/7. Можна розчищати хлопцям окопи… Оцих «держморд» туди — хай з лопатами під усіма цими «пташками», скидами пробують там своєю кров’ю віддавати те, що накрали.
— Яка ваша думка з приводу заміну Головнокомандувача ЗСУ?
Я навіть не знаю. Думав про це. Може воно і не на часі було міняти під час війни. Те, що це на руку російським пропагандистам, то таке. А щоб воно не колихнуло усередині країни. Тому що усі по різному на це дивляться. Мені здається, що не треба було цього робити.
— Коли та на яких підставах Ви звільнилися з військової служби?
У мене народилася донька й тепер четверо дітей, з них троє неповнолітніх. І мене можна сказати «вигнали» з «Азову», щоб я йшов до сім’ї. І так швидко це сталося, що я навіть не очікував. Думав, що місяць-два будуть розглядати й може ще до весни «побігаю» по Луганській області. А звільнили одразу — 5 грудня. Через 5 днів, як народилася донька, мені сказали здати зброю та звільнили.
— Де зараз воюють ваші брати?
Брати служать. Ми в одному взводі з молодшим братом Сашком в «Азові» були. Він кулеметником був, а зараз перевівся зі штурмового взводу, бо в нього багато контузій… А середній брат на фронті між Куп’янськом та Лиманом в артилерії служить…
— Чи підтримуєте зв’язки зі своїми побратимами?
Дзвонять постійно. Пригадують. Я ж інколи готував там то борщик, то пловчик. Я ж у відрядженнях був, то в мене дуже багато знайомих… Постійно дзвонять — питають як справи? Спілкуюся з усіма — мабуть, тисячу контактів в телефоні. А вчора приїжджали до мене побратими з фронту.
— Чим плануєте займатися?
Поки не знаю. Кличуть знову в Іспанію — дізналися, що я звільнився. А тут знайомі дають мені кухню на колесах і кажуть, щоб займався своєю справою тут в Кременчуці та був разом із сім’єю. Оце я зараз думаю, як краще зробити. Розглядаю варіант своєї справи — «кухня на колесах».
— Поділиться з читачами якоюсь фронтовою історією, яка Вам запам’яталася.
Було таке, що я віз чотирьох штурмовиків, був сильний дощ, ми запізнювалися, і тут автівка «роззувається» — злетіла покришка. Почався обстріл «Градами», вечоріло, дощ, все навколо заміновано, а у нас повна машина БК (боєкомплект — ред.). То нам довело десь 10 км всі ці боєприпаси нести на собі… Покинули машину, бо не можна, щоб вона понад 5 хвилин стояла. Пробиралися лісом — навколо все горить. Десь 1,5 години йшли стежками, які я знав, бо вже кілька разів по ним мотався до окопів та назад. То тими стежками й шли… Ми тоді ледь добралися. Могло бути що завгодно. І «Град» міг прилетіти, і на міну наступити…
Я тоді їздив переважно на L-200 чи інших пікапах. Були й MANи — це коли багато БК треба везти… І я там до одного діда на СТО у прифронтовій зоні постійно заїжджав скуплятися на автівку. Бо то осколок в колесо потрапить, то куля застрягне. Я не знаю, як мені так поталанило, що скільки разів навколо жухало-жахало, вибухало, і встигав, то в бліндаж стрибнути, то… Мій баул згорів у бліндажі, коли одного разу розгрузився в бліндажі, виїхав з аеророзвідкою, повернувся — пряме попадання в бліндаж, нічого немає, усе згоріло…
— Розкажіть про родину, та як дружина відпустила вас на війну?
Дружина, як і всі — плакала, тримала, не хотіла відпускати. А теща говорить дружині, що відпусти вже його. Все одно ж бачиш, що він Лиходій — у нього горить все під ногами. Усе одно він вирветься та втече. Ну, я пообіцяв, що буду обережним. Дуже довго не хотіли відпускати. Тримали майже цілий день… А дітей у мене тоді було троє — 20, 10 і 5 років… Старша вже у військовому шпиталі працює лаборанткою. І зараз народилася ще одна донька — Мирослава.
— Чому треба ставати на захист України?
Якщо ми всі сховаємося, якщо не підемо захищати країну, то вже завтра вони прийдуть до нас. У них є це в планах — і Полтавська область… Це все буде, якщо ми не підемо стримувати ворога… Якщо не буде ким стримувати штурми ворога, то завтра в наші двері постукають російськомовні вороги і будуть тут качати свої права. Тож треба підсилювати Сили оборони та замінити тих, хто дуже стомився. Дати їм відпочити. Хоча б місяць просто відпочити, щоб побути з сім’єю. Вони повернуться…
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
- 08:34На Донеччині загинув захисник України Богдан Власюга із Глобиного
- 08:03Україна входить у десятку країн, громадяни якої погоджуються, що їхньою країною керує воля народу
- 07:32Україна подала до Ради Європи заяву про частковий відступ від дотримання прав людини — деталі
- 07:01Telegram заблокував «Бот розвідки» та інші важливі українські чат-боти - ГУР Міноборони
- 21:05Евакуація через ракетні обстріли ГЕС. У ДСНС Полтавщини прокоментували цю інформацію
- 17:40Плавчиня з Горішніх Плавнів переможно дебютувала на міжнародних змаганнях з плавання
- 16:32На капітальний ремонт гуртожитка для переселенців у Кременчуці витратять 1,5 млн грн
- 15:35На Полтавщині засіяли територій у 2,5 раза більше, ніж торік
- 15:01Водоканал Горішніх Плавнів впроваджує новітні технології в керування процесами
- 14:31На Дів чекають великі зміни, а Овнам варто задуматися про пошук нової роботи: гороскоп на 29 квітня — 5 травня
- Нічний удар по гуртожитку в Полтаві: кількість постраждалих зросла до 16, з них четверо — діти (20 966)
- Кременчужани чули вибухи (19 211)
- Ракетний удар по Полтаві, закон про мобілізацію та «непрозорий» Кременчук: головне за тиждень (18 078)
- Вибух у Полтаві пролунав за кілька секунд після оголошеної тривоги (16 681)
- У деяких районах Кременчука було чутно вибухи — на межі Кіровоградщини та Полтавщини відпрацювала ППО (14 805)
- Полтава знову під ракетним обстрілом: у громаді лунали вибухи (13 490)
- Цієї ночі у небі над Полтавщиною військові збили російські безпілотники (13 213)
- Володимир Зеленський підписав закон про мобілізацію (12 598)
- На Полтавщині відкриють сім Центрів життєстійкості — Філіп Пронін (12 154)
- Місячний календар на квітень 2024: коли діяти, а коли — стриматися (10 403)
- НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:
