Навчався у кременчуцькій школі, після закінчення якої працював на сталеливарному заводі. До війни заробляв у Польщі, а коли повернувся — пішов добровольцем до ДФТГ. Не маючи військового досвіду, потрапив у десантно-штурмові війська, пройшов військовий вишкіл у Великобританії та воював у складі славетної 95-ї ДШБр на Донбасі. Там волею долі зустрівся з двоюрідним братом, якого не знав раніше, разом воювали в одній роті, а потім той загинув у бою. Потрапив у засідку, в якій загинуло 13 побратимів, а вижило лише двоє. Незвичайна біографія 43-річного захисника України з позивним «Север», який наближає нашу Перемогу.
До редакції «Кременчуцького Телеграфа» завітав кременчужанин Станіслав Ареф’єв, який розповів про свою службу в 13-му окремому десантно-штурмовому батальйоні 95-ої окремої десантно-штурмової бригади, про участь у боях на Донбасі, загиблих побратимів та настрій українських десантників.
У Кременчуці він наразі перебуває на реабілітації після отриманого поранення, а невдовзі повернеться до своєї військової частини. Цікаво, що народився Станіслав в Улан-Уде — столиці Бурятії. Багатодітна сім’я Ареф’євих переїхала до рідного міста матері — Кременчука, напередодні розпаду СРСР.
— Де і як ти отримав поранення та чи були раніше у тебе якісь поранення та контузії?
— Поранення я отримав, коли ми тримали оборону в районі Кремінне — Сватово (ред. — межа Донецької та Луганської областей) — під час боїв біля села Чевонопопівка. Тривав артобстріл, наші позиції обстрілювали з танків і «прилетіло» мені в окоп. Добре, що зробив в окопі нішу, то хоч трохи сховався. Господь зробив так, що уламки від снаряду пішли вгору. Якби пішли донизу, то мене побратими звідти вже б не витягли. А усього контузій у мене було три. Усі отримав протягом двох місяців, поки ми стояли у районі Кремінне — Сватово.
— Чи пам’ятаєш ти перший день повномасштабного вторгнення? Чим тоді займався, де працював та які думки чи рішення у тебе тоді виникли?
— Я тоді працював у Польщі, бо у Кременчуці роботи не було. Я 14 років пропрацював на сталеливарному заводі — його закрили, а треба було годувати родину. Дружина хворіла і я поїхав до Польщі, щоб трохи заробити. А після початку повномасштабної війни вступив у ДФТГ №3. Першим туди вступив мій молодший брат Максим, а я до нього приєднався.
— Що дало тобі, цивільному чоловіку, який раніше не мав ніякого досвіду військової служби, перебування у ДФТГ №3 у плані військового вишколу? Та чи допомогли отриманні там навички та знання в реальному бою?
— Так, звісно допомогло, бо я раніше не служив у армії, а в добровольчому формуванні територіальної оборони отримав первинні навички у військовій справі. Що мені найбільше допомогло, так це навчання з мінно-вибухової підготовки — наш побратим навчив мене розмінуванню, як обходити пастки. Росіяни на фронті ставлять багато різних пасток, розтяжок, «павутиння» і дуже важко все це обходити. Це мені допомогло і, можливо, зберегло життя.
— Чому і коли ти вирішив піти на військову службу до лав ЗСУ та як опинився у ДШВ, не маючи військового досвіду?
— У ДФТГ тривало лише навчання, а я хотів чогось більшого. Я бачив по телевізору, що гинуть діти, жінки, і хотів їм допомогти. І я тоді сказав своєму брату, що піду до ЗСУ. Влітку пішов до військкомату, просився в армію. Мене спочатку не хотіли брати, бо в мене не було досвіду військової служби. Але я сам наполягав, переконав їх, що в теробороні (ДФТГ) пройшов первинне військове навчання… Запропонували до ДШВ і я одразу погодився, бо хотів захищати свою країну.
— Як розпочалася служба в ДШВ? Яку спеціальність ти там отримав та де ти ще навчався?
— Я поїхав до військової частини й за 7 днів нас направили на підготовку до Великобританії. Ми там навчалися два тижні. Багато чого там отримав, зокрема, військову спеціальність — стрілок-снайпер. Навчали нас нам штурмовим діям на полі бою. Жили ми у Британії в маленьких домівках по 8-12 осіб. Там я навчився добре стріляти. Навчання проходили на британських полігонах під керівництвом британських інструкторів, яких ми розуміли завдяки перекладачам. Хочу сказати, що британці й деякі наші слова вивчили. Зокрема, Слава Україні!
— Куди тебе направили після навчання у Великобританії?
— Я не одразу потрапив до 95-ї ДШБр. Нас на розподілі спочатку виділили в окрему команду — 100-й вус. У ній я зустрівся та познайомився з Іваном Ареф’євим. Спочатку думав, що це мій однофамілець. А виявилось, що він мій двоюрідний брат… Нас розподілили й ми разом із братом потрапили до однієї роти 13-го десантно-штурмового батальйону 95-ї ДШБр. Привезли нас до Слов’янська, а звідти за пару днів нам довелося брати участь у бойових діях.
— Де довелося воювати та які міста та села обороняти?
Воювати почав у селі Мирне біля Слов’янська. Ми його брали штурмом і там певний час перебували. У нас там були постійні тренування, бойове навчання, стрільби. А далі була Мала Кам’янка та Велика Кам’янка — росіяни звідти тікали, бо дізналися, що йде 95-та ДШБр. Найжорстокіший бій був біля села Яцьківка. Я там ледь вижив… Ми робили штурмову зачистку й потрапили у засідку. З 15 моїх побратимів у живих залишилось лише двоє. Російський кулеметник бив по ногам, а снайпер добивав у голову. І мене там врятувало те, що зі мною був боєкомплект РПГ. За спиною висіло 2 протитанкових та 3 кумулятивних снаряди до РПГ. І я боявся не так за себе, як за БК — бо воно могло вибухнути. І встиг сховатися за дерево. Обстріл був дуже щільний і я просто не міг допомогти побратимам. Якби вибіг з-за дерева, то мене б там одразу поклали. Одного тільки побратима зміг відтягнути, але, на жаль, це йому не врятувало життя. З 15-ти бійців нас у живих залишилося тільки двоє — я і мій побратим. Я після цього бою два тижні не міг відійти — все це крутилося постійно у голові. Мене просто трясло. Було якесь відчуття провини, що я нічим не зміг допомогти побратимам.
— Яким було озброєння та забезпечення російської армії?
— У них є все. А патрони навіть кращі, ніж у нас, бо більше бронебійних патронів…
— Чому у тебе позивний «Север»?
— Цей позивний я взяв тому, що сам, так би мовити, росіянин і народився в Бурятії. Батько у мене росіянин. Тож, я народився у північних краях. Деякі побратими питали, чого у не взяв позивний «Північ» чи якийсь інший. Але я не приховую того, що я росіянин, народився в Бурятії, виріс в Україні й воюю за Україну. Усі родичі по батькові наразі живуть у Бурятії.
— Як багато у підрозділі російськомовних побратимів? Чи були через мову спілкування якісь конфлікти та непорозуміння?
— Ніяких конфліктів через мову у нас ніколи не було. Російськомовних у моєму підрозділі дуже багато. Можна сказати переважна більшість. Інколи вечорами співав на гітарі російською мовою — ніяких заперечень ні в кого з побратимів це не викликало.
— Ти розповів про 3 контузії — яким було лікування?
— Перша контузія була досить легка. Я її отримав в Червонопопівці… Після першої контузії мені ставили крапельниці. Другу контузію отримав там же — відбивали штурм. Зачепило вже сильніше — голова сильно боліла, не міг встати. Я після неї 6 днів лікувався — мене на бойові завдання не брали. Після цих контузій я залишався у підрозділі на фронті — у лікарню мене не відвозили. А третю контузію та поранення (розірвало меніск коліна) отримав напередодні нового року — потрапив під сильний артобстріл, танковий обстріл, попали в мій окоп і мене просто відключило. Побратими мене звідти винесли… Мене направили у шпиталь у Дніпро.
— Яким було забезпечення твого підрозділу зброєю та боєприпасами? Чи вистачало боєкомплекту для ведення бою?
— Щось у нас було. Але більше те, що ми «віджимали» у росіян, коли штурмуємо їх позиції, а вони залишають боєприпаси. І от ми їм їх боєприпаси потім «повертали». Ми їх використовували, щоб захищати Україну. А зброя? Та теж багато трофейної російської використовували. Щодо західної зброї, то в нашій роті її не було, а в інших ротах були «Джавеліни» та інша західна зброя… Коли був у Британії, то мені там подарували шолом і бронежилет. У мене є і британська форма на додаток до української. Я більше воював у британській формі, українську намагався зберегти. А щодо бронетехніки, то у нас були вітчизняні бронеавтомобілі «Козак». Західної техніки не було. У нас було багато того, що ми «віджимали» у росіян. Більше їхньої техніки.
— Як було забезпечення амуніцією, формою, спорядженням?
— З цим все було добре. Що потрібно — замовляли й отримували. Звісно, що все видають на певний термін, а форма може порватися. Було й таке, що щось купляли за свій кошт.
— Як годували у навчальному центрі та на передовій?
— З харчуванням взагалі не було проблем. Ми у Лимані навіть допомагали з харчами місцевим мешканцям, які не виїхали. Допомагали хлібом та сухпайками. Нам на фронт привозили картоплю, овочі та все, що потрібно.
— До вас приїжджали волонтери? Та чи були волонтери з Кременчука та Полтавщини?
— Волонтери були більше з Києва… Зима, холодно. Ноги замерзали страшенно… І київські волонтери добряче допомагали. Навіть автівку нам передали.
«Север» на Донбасі
— Чи є серед твоїх побратимів земляки з Кременчука чи Полтавщини?
— Так, були. Ми з деякими навіть у Британію їздили. Потім нас трохи розкидали, а зараз знову разом. Воюю разом з побратимами з Кременчука.
— Як справи з грошовим забезпеченням? Чи у повному розмірі та, чи вчасно його виплачують?
— Спочатку платили 7 тисяч, потім підняли до 15 тисяч, а за місяць на передовій вже сплачували «бойові» 100 тисяч гривень. До виходу на передову платили по 30 тисяч «бойових». Затримок не було — що ми мали отримувати, то нам і виплачували.
— Який морально-психологічний стан та настрій у десантників 95-ої ДШБр, особливо на передку?
— Настрій бойовий — хочемо вигнати цих «орків», бо хочеться мирного неба над головою. А хто це зробить, як не ми? А настрій… Готові? Готові! Пішли! Було таке, що йшли до кінця й думали, що вже не повернемось. Штурмували. Був такий момент, думали що вже все… Таке відчуття було, бо нас тоді оточили. І ми пробили один шлях та вийшли з оточення. Важко передати цей настрій. Буває і страх, але більше волі до перемоги. Це все у нашому серці. Якщо не ми, то наші діти підуть. А діти… Старички якось довше на фронті тримаються, ніж молодь. Було таке, що приїжджали й одразу гинули. І все одно ми йдемо з волею до перемоги й вірою, що Перемога буде за нами.
— Чи бувають ротації і як довго одні й ті ж люди можуть перебувати на передку? Та чи надають хоч короткострокові відпустки?
Ротації не було, бо у нас, так би мовити, постійно йде оновлення людей. Відпусток також. У нас було дві людини, які вже рік служать. Я лише 7 місяців, а вони цілий рік — із самого початку війни. І до дому жодного разу не їздили.
— Отже, бійцям на фронті потрібна заміна, щоб дати нашим воїнам хоч трохи відпочити?
— Так. Бути постійно на фронті — це дуже складно. Потрібно покупатися, попрати одяг. А у нас бувало й таке, що ми тільки приїхали з бойового виїзду і наступного дня заняття. Накопичується втома, толком не висипаєшся, постійно чекаєш виклику. Командир приходить, дає 5 хвилин на збори й поїхали на бойове завдання.
— Якщо після поранення тебе визнають непридатним до військової служби та демобілізують — чим будеш займатися?
— Міркував над цим. Я не хочу уходити з української армії, хочу далі служити своєму народу, Україні. І якщо мене звільнять за станом здоров’я, то можливо повернусь туди, звідки починав свій шлях військового — у ДФТГ, який зараз має назву Кременчуцький добровольчий курень. Буду там ділитися з побратимами своїми знаннями та навичками, які я отримав на фронті. У мене такий досвід, що є чому навчити та що показати…
— У якій школі та інших навчальних закладах Кременчука ти навчався?
— Я навчався у 23-й школі у Крюкові… Потім у дитинстві були проблеми з серцем і 7-й клас я навчався у допоміжній школі для дітей з хворобами серця. Потім повернувся до своєї школи.
— Ти одружений та чи є у тебе діти?
— Я одружений. Нещодавно було вже 20 років, як ми разом з дружиною Ольгою. У мене є двоє дітей — старшому 18, а дочці 12. Я виріс у багатодітній родині — у мене було 5 братів та двоє сестер.
— Чи живі батьки?
— Ні, мамо раніше померла. А батько помер перед початком війни.
— Станіславе, чи є у тебе якісь побажання до кременчужан, а, можливо, хочеш їх до чогось закликати?
— Коли я приїхав до Кременчука, то побачив, що люди нехтують своїм життям. Коли лунає повітряна тривога — вони не йдуть в укриття, а займаються повсякденними справами. Не цінують свого життя. А якщо воно «прилетить» саме туди, де людина знаходиться? У мене побажання до кременчужан, щоб не нехтували небезпекою, своїм життям. Тому, що хлопці на фронті, вони життя тих, хто в тилу, захищають своїми життями.
— Дякуємо тобі Станіславе за твою службу, за те, що добровільно пішов захищати Україну, Полтавщину, наш рідний Кременчук, тобто захищати усіх нас!
Ти — справжній патріот і хочеться, щоб таких патріотів було якомога більше в Україні. Бо Перемога у війні здобувається лише на полі бою — потом і кров’ю солдат.
А ми віримо, що Україна переможе! Віримо нашим ЗСУ та силам оборони України! Дякуємо нашим захисникам! Пам’ятаємо і вшановуємо усіх загиблих на цій війні за незалежність України.
Слава Україні! …. Героям Слава!
У день написання статті стало відомо, що «Север» отримав медаль від командира Кременчуцького добровольчого куреня (базове ДФТГ №3) «Добровольцю територіальної оборони».
