«Коли чую розмови про те, що за кордоном краще, кажу — їдьте! Я — нікуди не збираюся»: ветеран війни про життя після поранення

Євгеній Сербін народився та виріс у селі Лукащівка на Полтавщині. Коли прийшов час йти в доросле життя та обирати професію, перед хлопцем було два шляхи: або педагогічна діяльність, або військова. Він закінчив Кременчуцький педагогічний коледж, згодом заочне відділення Глухівського національного педагогічного університету. Проте, здобувши педагогічну освіту, перевагу надав все ж таки погонам.

Євгеній каже, що це був свідомий вибір — спробувати себе там, де було гаряче. Він успішно виконував бойові завдання, допоки не отримав перше поранення.

 Це був 2020 рік. Авдіївка.

Проте це не зупинило його від подальшої служби. З січня 2022 року підрозділ Євгенія перебував біля зони проведення ООС. 24 лютого він зустрів на позиціях поблизу луганського міста Щастя, під потужним артобстрілом, який почався о 4.30 з боку так званої «ЛНР».

 Після Щастя разом із побратимами Євгеній Сербін виконував завдання у різних регіонах України. Це був Слов’янськ, Павлоград, Дніпро, Запорізька область.

«Про те, що поранення важке, я зрозумів одразу»

30 жовтня 2022 року в Павлівці неподалік Вугледару під час запеклого бою з російською піхотою та танковими підрозділами Євгеній Сербін отримав тяжке поранення. Він згадує той день і каже, що все не уклалось від самого початку:

 Те, що воно важке, чоловік зрозумів одразу. Сподівався лише на швидку евакуацію — це був шанс вижити. Бронетехнікою його вивезли до Вугледару, далі на швидкій — в місто Курахове й потім у лікарню ім.Мечнікова у Дніпро.

Євгеній пройшов довгий та болісний шлях реабілітації — півтора року у шпиталях та реабілітаційних центрах. Частину відновлення проходив у Франції у відділенні нейрохірургії, де з лежачого стану його перевели у сидячий, навчили користуватися кріслом колісним, що дало можливість знову стати самостійним у побуті.

Ветерани мають відчувати, що про них не забувають

Сьогодні ветеран проводить час із родиною, активно займається спортом і продовжує освіту — навчається на юридичному факультеті Одеського міжнародного гуманітарного університету.

Євгеній бере участь у заходах, присвячених патріотичному вихованню молоді. Зокрема, у Кременчуцькій гуманітарно-технологічній академії брав участь у  «Діалогах мужності», де ділився бойовим досвідом зі студентами.

Євгеній упевнений, що такі зустрічі потрібні й для молоді, і для ветеранів:

«Проблем з безбар’єрністю багато, але їх можна вирішити»

Водночас він звертає увагу на проблеми інфраструктури — відсутність безбар'єрності, недостатню кількість спортивних залів для людей з інвалідністю.

Що стосується спортивних залів, то для людини на кріслі колісному в Кременчуці чоловік знайшов єдину обладнану залу, але вона не працює за програмою «Ветеранський спорт».

Говорячи про безбар’єрність, Євгеній окремо зупиняється на ставленні суспільства до важкопоранених ветеранів. Зізнається, іноді люди поводяться невпевнено чи навіть дивно — хтось пропонує гроші, хтось уникає діалогу.

Чоловік вважає, що суспільству бракує знань, як правильно спілкуватися та допомагати. Найкраща допомога, на його думку, бути поруч і реагувати на прохання, а не нав’язувати підтримку.

Євгеній каже про важливість донесення цієї інформації:

Попри пережиті випробування, ветеран вірить у Перемогу та відбудову країни: