А сад зростає! Мешканець Козельщини Дмитро Орел розповів про родинну справу

Десь ось такої пори, навіть трішки раніше, про свій сад розказував і показував відомий у нашому районі і далеко за його межами Микола Миколайович Орел. Уже добрий десяток років немає його серед нас, а сад росте і щедро плодоносить. Справу батька продовжує його син Дмитро: і сад доглядає, і на землі господарює. Нелегко, інколи тяжко, каже він, але боремося.

Звичайно, разом із козельщанами, які тут працюють.

 Я домовився із Дмитром про зустріч на сьому ранку і попрохав його провести коротеньку екскурсію по саду, адже з тої пори мого першого знайомства минуло чимало років.

— Що це так дружно наливається соком?

— Це яблуко-груша, дозріє і буде надзвичайно соковитим фруктом. Симеренки ось тут, груші, черешні і абрикоси є.

— А що з кущовими?

— Ліщина є, надзвичайно корисні горішки, і, до речі, вартісні. Фундук є, черешні не одного сорту, Чорнокорка, як завжди, на висоті.

А ще є таке дерево, яке має особливу назву — дивовишня.

Звичайно, сад спеціалізується на яблунях. Серед ранніх — Чемпіон, Гала.

Є пізньолітні, ранньоосінні. Серед літніх найпоширеніший сорт — Слава Переможцям. Серед пізніх — Флоріна, Голден Делішес Рейнджерс.

Минулого року ці сорти добре заврожаїлися. У цьому ж році здобутки будуть значно скромнішими.

Як боротися з ними? Уже три обробки зробили.

 Як тільки весною дерево починає оживати, так і починаємо його обробляти. Окремі сорти, — той же Чемпіон, — негоду переносить благополучно. А ось Гала, Симеренка, чутливіші до кліматичних умов.

Йдемо далі. Справа і зліва неподалік стовбурів дерев помітні різного діаметра труби.

Продовжуємо подорож, як ото у садівничому музеї.

— Скільки ж тут посаджено фруктових та кущових рядів?

— Так майже 20. І наповнені вони найрізноманітнішими деревами та плодоносними кущами. Ми вже тричі підсаджували нові саджанці. На жаль, лиха рука не раз висмикувала їх. Та наші прагнення садоводів-романтиків перемагають.

— А як же дати раду всьому врожаю?

— Є в нас холодильна установка. Нарвані яблука в ящиках виставляємо у приміщенні, де температура улітку і теплої осені тримається +4. Зібрані падалки переробляємо в натуральний сік. Закручуємо в банки і відразу реалізуємо.

Окрім соку виготовляємо і сушник, який теж продаємо. Тож роботи в саду вдосталь і цілий рік.
— А що ж ви робите глибокої осені і взимку?
— Формуємо крони, обрізаємо гілки. Кожну п’ятирічну гілку треба відрізати, а поряд виросте нова. Біля старих дерев підсаджуємо нові саджанці, які вирощуємо самі або купуємо.

Дмитро запросив до імпровізованого столика, що розмістився під розкішною симеренкою. У руках мав кілька валізок, там найдорожче: фотоальбоми, окремі портретні знімки. З торбинки витягнув півторашку прохолодної мінеральної води, налив кожному, хто тут був присутній, дав деякі розпорядження, і вже потім ми зосередилися на розмові.

Родом з Донеччини, за долею — з Козельщини

 Там же, у Харкові, закінчили навчання. І доля розпорядилася так, що поїхали вони за державним направленням на Полтавщину, у Козельщину. А в дитячі садочки ходив і в Харкові, і в Горлівці. Опікувалася хлопцем бабуся по маминій лінії Марія Онисівна.

Козельщина зустріла Орлів у далекому 1967-му. А Дімі на той час було всього-на-всього три роки.

Мама працювала санітаркою санітарно-епідеміологічної станції. Батько почав з агронома, потім головного агронома. А невдовзі, як здібному спеціалістові, доброму організаторові, йому запропонували очолити районне управління сільського господарства.

Швидко летять роки у дитинстві. Ось і до першого класу повели батьки Діму. Це було 1971 року.

Першою вчителькою була Людмила Борисівна Похила, а класним керівником у старших класах добре запам’яталася Ольга Тихонівна Ватюшенко.

І ось у 1981 році прозвучав для Дмитра останній дзвоник. А що далі? Як і кожен батько, Микола Миколайович хотів, щоб син Дмитро зростав дисциплінованою, організованою людиною.

Отож ще після 8 класу батьки-Орли спорядили сина до Києва в суворовське училище. Хто пам’ятає ті часи — конкурси в подібні училища були неймовірні. Десятки претендентів на одне місце.

Три екзамени наш юний земляк склав успішно, а на четвертому спіткнувся. Та мрія про військову кар'єру не полишала ані хлопця, ані батьків. Тепер життєва дорога повела Дмитра аж до Севастополя.

Так почалося навчання у місцевому вищому військово-морському інженерному училищі. Це було училище, яке готувало інженерів, атомщиків, підводників.

А далі — служба на ракетному кораблі «Грозний».

Там і практику відбув. Сім разів перетинав протоку Босфор. Не раз бував у портах зарубіжних країн, зокрема Югославії, Сирії.

Три роки на кораблі. Як свої п’ять пальців пізнав Чорне, Середземне моря. А за пів року до завершення служби, пройшовши Гібралтар і обігнувши всю Європу, прибув корабель до Балтійського моря.

Кожна військова служба непроста, а служба на кораблі ще важча. Не кожен відчував силу і жах морської хвилі висотою у дев’ять поверхів.

І хлібороб, і вільний селянин

Вельми цікавою і, треба сказати, руйнівною була друга половина 80-х і 90-х років. Перебудова, завершення епохи керівної спрямовуючі сили, історичні референдуми на створення незалежних суверенних держав. Як часто тоді говорили, «змішались в купу коні, люди».

Перебудова зачіпала всіх, і старше покоління, і молоде. В гущу цих подій потрапляє й Дмитро Орел. Він вступає навчатися до Полтавського педагогічного інституту на історичний факультет.

Після його закінчення півтора року працював учителем в одній зі шкіл свого району, очолював відділ молоді комсомольської організації. А коли припинили свої діяльність спортивні та комсомольські органи, ініціативні люди почали створювати перші підприємницькі структури. Не осторонь цих процесів був і Дмитро.

Разом з друзями заснував мале підприємство «Варіант». Усе доводилося робити: і телевізори ремонтувати, і будівельні шлакоблоки виготовляти… Та ось на рівні Верховної Ради з’явилася законодавча база, яка дозволила створювати приватні селянські фермерські господарства.

 У 1993 році Дмитро Орел створює своє фермерське господарство «Хлібороб». Добився виділення 50 гектарів землі, а через півтора року, коли Орел-старший звільнився з посади начальника райгоспуправління, відповідні районні органи задовольнили його заяву — виділили 17 гектарів землі. Батько Орел створив своє селянське фермерське господарство і назву йому дав вельми інтригуючу — «Вільний селянин».

І вільні селяни розпочали роботу — непросту, ненормовану, до того ж ризиковану.

Довелося натоптувати стежки до державного банку. Ризиковано, але брали в кредит кошти, а під заставу оформляли власний житловий будинок. Тоді ж які гроші були? Купони-мільйони.

Багатьом тоді, як і нам, просто пощастило: інфляційні фінансові процеси просто вибухали. Через рік-два банківські кредити були повернуті.

Тут треба зауважити: манна небесна не падала. Дев’ять років довелося посилено працювати. І це, щоб придбати найпотрібнішу техніку.

Через рік-два придбали два трактори — «молдавани».

А щоб їх освоїти, Дмитру довелося закінчити професійно-технічне училище (філіал у  Козельщині). А у Кременчуці вже вивчав теорію і практику їзди на автомашинах. На тих невеликих тракторцях і починали з батьком підкорювати козельщинську цілину.

Переснідавши раненько, сходилися до техніки, так би мовити, на наряд. Обговоривши земельний план на день, Орли вирушали в поля. Батько сидів за штурвалом свого трактора, а син — за своїм. А увечері, втомлені і запилені, поверталися додому. І так день у день. Що сіяли тоді? Жито, пшеницю, ячмінь.

 Соняшника небагато, а до кукурудзи поки що руки не доходили. Якісь дружні були тоді землероби. У мене, приміром, є культиватор, і я комусь оброблю землю, а він мені своєю сівалкою посіє.

Я вантажною машиною перевезу комусь збіжжя, а він мені своїм комбайном обмолотить мої валки. Ось так і кооперувалися, по принципу — я тобі, а ти мені. Орли працювали, приміром, з Георгієм Яременком та іншими фермерами.

А ще про складські приміщення треба було дбати. Щось добудовувати, щось доробляти. Ось так і відбувалося становлення сільських фермерських господарств.

У бентежних 90-х часто їздили на заробітки за кордон. У Дмитра Орла теж була така поїздка. Як він сам зауважує, їздив на розвідку. Правда, не до Європи, а до Уралу.

З чого починається пошук роботи? З ринку, з оголошень, посередників. Маючи права і добрі навички поводження з транспортом, він почав забезпечувати продуктами торгівельну мережу. Та українець не був би українцем, якби не шукав чогось кращого.

«Нашого світу та по всьому світу», отож швидко знайшовся земляк Льоня. Він працював інспектором в одній з потужних аграрних структур. За кілька десятків кілометрів від обласного центру був великий свинотоварний комплекс на 2000 голів із завершальним переробним циклом.

Відповідальну роботу запропонували і Дмитрові. Сказано було жорстко:

Дмитро витримав, не підвів. Але своє рішення життєве змінив. Вирішив повертатися додому, до батьківського будинку, до саду, який зростає.