Чи створять у Мануйлівці садибу-музей Григора Тютюнника

Берегиня письменницького архіву, кременчужанка, письменниця Ніна Данько розповіла, що дружина Григора, Людмила Василівна передала їй ключі від садиби й просила зберегти пам’ять про чоловіка. А також «зелений кабінет», у якому письменник писав свої оповідання.

Григор Тютюнник любив Мануйлівку. Був закоханий у цей припсільський край. По суті, Мануйлівка для талановитого письменника, лауреата Шевченківської премії, була другою «малою батьківщиною». Протягом 21 року він приїжджав сюди. Григор Тютюнник знав Мануйлівку, як своє рідно село.

Ідея про створення музея-садиби

Років з п’ять тому визріла гарна ідея: на базі хатини Тютюнників-Корецьких створити садибу-музей Григора Тютюнника. А він на це заслуговує. Єдина правонаступниця, онука Григора, не претендує на власність.

 Первинна організація Національної спілки журналістів України Козельщинської громади звернулася за підтримкою до депутатського корпусу обласної ради. Зараз це питання в стадії вирішення.

Уже відбулася в Мануйлівці організаційна зустріч за участі хранительки надбання Григора Тютюнника Ніни Леонтіївни Данько та місцевої інтелігенції. Була окреслена програма, покрокові дії.

У цій важливій справі важливо не зупинитися.

Діамантове кільце Козельщини

Десь п’ять років тому, працюючи у Козельщинському Будинку творчості, Сергій Коломійцев, письменник, художник, філософ розробив цікавий регіональний екскурсійний план «Діамантове кільце Козельщини». Це ті місця, де всім нам — українцям, гостям з інших держав — варто побувати. У цьому «Діамантовому кільці» є академік Михайло Остроградський, художник Іван Дряпаченко, Олесь Гончар і, звичайно, Григор Тютюнник.

До речі, у циклі літературних розповідей під загальною назвою «Зустріч одного оповідання», що є на ютуб-каналі Центральної бібліотеки Козельщинської селищної ради, розташована «Холодна м’ята». Це за Григором Тютюнником. Її варто подивитися.

У період розквіту письменницького таланту Григора на творчих зустрічах його прохали поділитися секретами творчості, хотіли зрозуміти, як він зображає своїх героїв. Немов намальовані, а не ручкою написані.

 Десь лютому 80-го року на п’ятому курсі факультету журналістики Київського державного університету, де я навчався, Павло Автономов сказав, що скоро-скоро має прийти на зустріч Григір Тютюнник. Та настало 6 березня, його не стало…

Григір, безмежно любив весну, літо, осінь, любив Мануйлівку, припсільський край, Полтавщину, всю Україну. Одне зі своїх оповідань він закінчив так. «Страх люблю, як на спілі яблука та сліпий дощ йде. Тоді вони плачуть немов і сміються. Страх люблю».

Ні додати, ні відняти.