
Письменниця й поетеса Катерина Бахтурова провела зустріч у Смарт-просторі Козельщини, де презентувала збірку «Вічноживі». Книга присвячена героям війни — 90 поезій, 90 історій незламності. Авторка поділилася особистим досвідом окупації, громадянською позицією та шляхом у літературу
Для Катерини Бахтурової Кременчук став другою малою батьківщиною — після Каховки Херсонської області. Там вона була в окупації. Та не захотіла, вирвалася, рішуче промовивши: «Ні, я українка!».
Так у лекційній залі громадського культурно-освітнього Смарт-простору Козельщини пані Катерину представила директор Центральної бібліотеки Лариса Несвітайлова:
Ці поезії про героїв України. У ній є поезія про героя з Козельщинської громади Назара Боровицького. Саме йому присвячена прочитана гостею поезія «Лідер».
Зі щемом у серці слухали її присутні. Зі сльозами на очах слухала мама Назара, Леся Боровицька, що була присутня разом з дочкою Оксаною.
Після врочистої частини ми поспілкувалися з гостею. Мова йшла про час нинішній, про громадянство і патріотизм. Про справжню любов до держави і віру у свої сили. І про велику мрію, про свободу, незалежність і державний суверенітет.
Отже, зустріч тет-а-тет із співбесідницею. Домовилися, що бесіда наша буде максимально щирою.
Каховка — одне з російськомовних міст, розповідає жінка. Не собою була добра половина населення. Після широкомасштабного вторгнення багато хто усвідомив свою громадянську позицію.
І це було найкращим враженням перших днів окупації. Люди виходили на протестні демонстрації. І всіх об'єднувала любов до України.
Я теж була учасницею тих мітингів і була щаслива знаходитись серед людей. Люди збиралися на площі, щоб показати свою позицію. Правда, такими були далеко не всі…
У Каховці я працювала в бібліотеці. Активізувала національну патріотичну роботу, охоче проводила різні заходи. Організовувала літературний клуб, де розповідала про українську літературу, про видатні імена українських письменників, мовознавців, вчених тощо.
Не зрозумієш, що таке окупація, поки сам не відчуєш її. Життя в окупації перевертає всі уявлення, знищує всі стереотипи, локалізує людину в собі і примушує душу активно думати.
В окупації можна легко і швидко деградувати. Там життя зупиняється в прямому сенсі, і людина переключається на режим виживання.
Головним стає шлунок, а не розум. У деякому сенсі людина дичавіє. Саме таким було моє відчуття, поки не виїхала на вільну територію України.
Відсутність спілкування знижує рівень інтересу і відчуття внутрішньої недостатності, аж поки не адаптуєшся до нових умов. І загалом неможливо зрозуміти, що таке окупація, аж поки не переживеш сам. Взагалі окупація, війна, смерть вчать маркувати мить, а не прив’язуватись до очей.
Не бути рабами звички, не бути жертвою обставин. Берегти людську гідність, бути вірним своїм принципам і цінностям. А все сприймати як досвід.
Безвихідних ситуацій немає. Не буває. Українців війна повинна була вже давно навчити цінувати українську реальність, завдяки якій ми знаємо хто ми є, завдяки якій ми господарі на власній землі, захищаючи національне, ми захищаємо своє. У кожного свій вибір, а вибір цей часто робиться за інерцією, шляхом найменшого спротиву. Цей вибір відповідає на одне-єдине запитання — мені комфортно?
Це не є істинний вибір. Вибір не на користь себе і свого найголовнішого, а не втратити почуття любові та вдячності до рідної землі, яка дає тобі життя і процвітання.
Я писала вірші, коротку прозу, але все це мало експериментальний характер. Я ніде його не поширювала. Писала для себе, отримуючи естетичне задоволення, розповідає авторка. Редагувала бібліотечний дайджест. Спочатку це була муза, наснажувало 200-річчя Тараса Григоровича Шевченка. Потім з’явились соціальні ресурси.
У них публікувала статті, власні вірші, а також розробляла теми, які мене цікавили. Так я розвивала свій літературний світ, який потім знадобився для написання своїх книжок. Звісно, я щодня вчуся і вдосконалюю свої навички, щоб мої тексти якісно збагачувалися.
— Перший мій творчий доробок — це невеличка брошура. У ній надрукована поема, яку я створила за мотивами повісті Варвари Репніної. У своєму відвертому творі авторка розповідає про своє нещасливе кохання до українського поета і митця Тараса Шевченка.
Цей твір справив на мене неймовірне враження, вирішила перекласти його на мову поезії. Брошура була віддрукована, але, на жаль, весь наклад залишився в окупації. Другою книгою був роман про кохання надзвичайної сили — «В тіні магнолій».
Нещодавно надруковано нову книгу пам’яті «Вічноживі». Це збірка поезій, присвячена героям війни, починаючи з 2014 року.
Це книга пам’яті про кращих людей нашої землі, данина шани і вдячності за подвиги. У цій книзі читачі знайдуть короткі відомості про героя та присвячену йому поезію. 90 імен, 90 поезій.
Це люди з потужною енергетикою, талановиті, непересічні натури, особистості з високою мотивацією, незламними принципами, безстрашні та мужні воїни. Це результат моєї майже дворічної праці. Історію кожного воїна я намагалася пропустити крізь себе, відчути енергетику особистості.
Протягом презентації Катерина читала свої поезії із книги «Вічноживі», відповідала на запитання присутніх. Вони вірили авторці, бо ці поезії писані не пером, а серцем.
Інформація
Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.