Пройшла 32 дні «маріупольського пекла» — переселенка Тетяна Муратова розповіла, як влаштувалася у Кременчуці

18.11.2024, 19:01 Переглядів: 1 555

Переселенка з Маріуполя Тетяна Муратова: «Відродитися після жахіть окупації допомогла бандура»

Страшні картини зі змученими людьми, які виходили з «маріупольського пекла», 60-річна Тетяна Муратова іноді бачить уві сні. Вона пройшла 32 дні окупації міста. Не зламалася — навпаки, навчилася ще більше цінувати кожну мить життя.

Після Маріуполя пані Тетяна спробувала осісти у Кременчуці, але не склалося. Працювала на Волині, а зараз знов переїхала в наше місто, де популяризує гру на українському народному інструменті — бандурі

«Діти мають знати нашу українську культуру, розуміти її й любити всім серцем, бо в ній — скарб нації», — каже жінка.

«Привіт, бандуро!»

За освітою Тетяна педагог. Багато років працювала в загальноосвітній школі вчителем мистецтва, останні 15 — у дитячому садочку музичним керівником. Зараз жінка на заслуженому відпочинку, але спокійне життя не для неї.

Сповнена бажання працювати, нести користь суспільству та популяризувати все українське, вона шукає можливості, щоб на власному прикладі показувати, як можна любити рідну країну. Пані Тетяна несе цю любов через культуру та гру на бандурі.   Її знайомство з музичним інструментом почалося в 1998 році. Тоді й перша бандура з’явилася. Разом з іншими музикантами співали українські пісні, проводили концерти. Були свої шанувальники, але жінка прагнула більшого.

— Я вчитель, мені завжди хотілося, щоб саме діти щиро любили українську мову й українську культуру. Тому я вирішила нести це в школи. Обрала дитячу авдиторію. В дні народження Лесі Українки, Тараса Шевченка, в день писемності проводила тематичні заходи, розповідала про нашу солов'їну мову, читала вірші, грала на бандурі, співала українські народні пісні. Бачила зацікавленість у дитячих очах. Бандура доволі рідкісний інструмент, але дуже чуйний й красивий. Мабуть, тому й запам’ятовують його. Бувало, через деякий час йду по вулиці, зустрічаю дітей, які вже подорослішали, а вони махають: «Привіт, бандуро!». Ім’я не пам’ятають, а інструмент не забули. Це багато значить!

Крім шкіл, відвідувала коледжі, інститути, а коли перейшла працювати в садочок, знайомила з народним інструментом наймолодших українців.

Зараз бандуру пані Тетяна популяризує у Кременчуці. Вона відвідує різні заходи, проводить невеликі концерти.

Розповідає, як брала участь у святі до Дня Незалежності України, який проводила громадська організація «На крилах надії України» — грала та співала для дітей-переселенців. Була вражена увагою, зацікавленістю дітей. Старші навіть знали слова деяких пісень.

— В залі така тиша стояла — всі уважно слухали, а потім підходили й розглядали бандуру, розпитували про інструмент. Цікавилися, де можна навчитися грати на ньому.

 Неодноразово Тетяна Муратова відвідувала військовий шпиталь, грала для бійців, що проходять реабілітацію. Помітила — на них бандура діє чарівно!

— Перший раз прийшла до них, в очах, крім болю, нічого немає. Втомлені й фізично, і морально, вони майже нічим не цікавляться. Маленькими кроками почала шукати підхід до їхніх сердець. Заспівала пісні про маму, про Україну. Вони дякували, казали, що сподобалося. Один військовий навіть попросив спробувати самому заграти — настільки зацікавився бандурою.

Іншого разу приходила у шпиталь з дитячими малюнками — дарувала бійцям. І побачила — відтають серця. Уявляєте, ці мужні чоловіки обирали собі малюнки, що сподобалися. Для них увага дуже цінна, — впевнена жінка.

«Позаду стояв стовп із диму й пилу від зруйнованого Маріуполя»

 Пані Тетяна зізнається, що до військових у неї особливе ставлення.

— Є відчуття провини, яке хочеться згладити, — каже жінка й розповідає про події, що сталися в окупованому Маріуполі. — Неподалік від нашого будинку базувалися бійці «Азову», й росіяни постійно стріляли по них. Нам теж діставалося, й кожного разу в голові виникала думка, краще б вони пішли кудись в інше місце. Знаєте, стан, у якому ми перебували, не дозволяв аналізувати чи думати про щось, крім виживання. Було одне завдання — врятуватися. Присутність «азовців» ставила це під сумнів. Проте, коли бійці відійшли, на серці замість полегшення з’явилася порожнеча, її не було чим заповнити. Зараз у кожному хлопці я бачу тих «азовців» і хочу щось для них зробити, чимось допомогти, підтримати.

Про окупований Маріуполь пані Тетяна може розповідати годинами. Каже, спогадів багато, деякі виділяє окремо:

— Зранку 24 лютого про те, що відбувається щось страшне, я навіть не здогадувалася. Маріуполь — велике місто, звуки вибухів з іншого кінця майже не чутно. Лише наступного дня прийшло усвідомлення того, що коїться. До доньки, яка жила на іншому кінці міста, я йшла пішки. Громадський транспорт не курсував. Людей на вулицях майже не було. Сподівалася застати доньку й онуків удома, але двері мені ніхто не відчинив. Своїм ключем відімкнула квартиру, побачила зібрані сумки, дітей не було. Ніякої записки чи повідомлення, де вони… На мене морок напав такий, що не могла себе опанувати. Кричала істерично, але в порожньому будинку мене ніхто не чув. Повернулася додому — там чекала літня, дуже хвора мати.

 Наступного дня знову шукала доньку з онуками. Марно. Коли бігала по мікрорайону й розпитувала людей, побачила перед собою напівроздягнену жінку, в гумових тапках на босу ногу.

— В неї не було обличчя, — згадує Тетяна. — Згаслі очі, відсутній погляд. Я запитала, звідки вона. «З лівого берега, — відповіла незнайомка. — Там вже нічого немає». Я зрозуміла — це війна.

 Обстріли посилювалися, жити з восьмого поверху переїхали у підвал. Спали на стільцях. Їжу та воду економили: поповнювати запаси не було чим.

Одного дня Тетяна натрапила на роздачу хліба. Принесла його матусі, половину з'їли, другу залишили на «чорний день».

— В окупації всі дні були «чорні», але хліб я берегла — раптом так станеться, що це буде наша остання їжа? Кожен день був однаковий: між обстрілами встигнути зварити пів склянки каші, погодувати матір, набрати води, вижити. Оце «вижити» постійно сиділо в голові…

 Про долю доньки й онуків пані Тетяна дізналася лише на третій тиждень, 6 березня.

— Я стояла на вулиці біля будинку й побачила донечку. Вона під обстрілами прийшла до мене, дізнатися, чи ми живі. Донька розповіла, що разом із дітьми знаходиться у подруги, квартира якої на першому поверсі — так зручніше бігати в укриття. Продуктів небагато, але ще є, воду теж набирають. Порадила мені з мамою нікуди не йти з дому. В центральній частині міста і в громадських місцях, крім обстрілів, панували хвороби й паніка… Донька поверталася до дітей, а я навіть не знала, чи побачимось ми знову. Зв’язку не було…

Через два дні знов з’явилася звісточка. 8 березня прийшов друг дівчини й приніс Тетяні і її мамі по тюльпану.

— Це було дуже дивно: серед зруйнованих будівель, бруду, вибухів тобі тюльпан дарують…

Голод, холод, обстріли — все лякало, каже жінка, але набагато страшніше було побачити людей, які від 24 лютого перебували в облозі.

— Це було 15-16-17 березня. Величезний натовп йшов дорогою. Здебільшого — літні люди, жінки, вагітні, діти. Хворих везли на офісних кріслах. Обличчя сірі, брудні, наче не живі. Одяг розірваний. Дехто в гумових тапках. Вони йшли день, другий, третій. Не озираючись. Не дивлячись по сторонах. Живі мерці. А позаду стояв стовп із диму й пилу від зруйнованого Маріуполя… — ця картина й досі сниться Тетяні в страшних снах.

 Жінка з мамою покинули місто 27 березня.

Виходили пішки. Дуже важко.

— Добралися до Розівки, що за 50 км від Маріуполя, поїли, помилися, молока попили, відпочили. Через тиждень мама померла. Поховали її по-людськи, в труні, яку самі збили.

Розпочати з нуля

Починати в 60 років нове життя непросто. Жінка зізнається, було важко. І фізично, й психологічно. До того ж «маріупольська травма» час від часу нагадувала про себе.

Але замість того щоб скаржитися й плакати, пані Тетяна шукала можливості.

Вибравшись із окупації, приїхала до Кременчука. Зелене місто на Дніпрі сподобалося жінці й вона відчула, що зможе тут відродитися від пережитих жахіть. Але не склалося — не вдалося знайти роботу.

— Зверталася в кілька закладів, але всюди отримувала відповідь, що переселенців на роботу не беруть. На той час до пенсії залишалося ще два роки, треба було працювати. Донька, яка з Маріуполя виїхала на Волинь, запропонувала приїхати до неї — там одразу влаштувалася за фахом, допрацювала стаж і знов повернулася до Кременчука.

Пресвітер місцевої церкви запропонував пані Тетяні та її найближчій подрузі Ірині будиночок, що стояв порожнім у затишному Крюківському районі, де жінки оселилися й одразу почали шукати, як себе реалізувати.

Майже одразу познайомилися з активістами громадських організацій, благодійних фондів, із волонтерами. Почали допомагати, наповнювали вільний час та звільнювали мозок від сумних думок. Із Волині пані Тетяна привезла бандуру, яку їй купили й подарували благодійники. Тож жінка у Кременчуці повернулася до свого улюбленого заняття — музики. Каже, що гра на бандурі лікує, допомагає відродитися.

Кременчужани виявилися людьми, що вміють не лише співчувати, підтримувати й допомагати — вони вміють слухати!

— Тут вдячна публіка, тому я з радістю відвідую різні заходи й граю для місцевих мешканців та переселенців, розповідаю про інструмент, про пісні, які в різні часи співали українці. Мені подобається це місто та його люди!

У жінки багато планів. Вона хоче розпочати й реалізувати цикли шкільних зустрічей, втілити проєкт на підтримку сімей військовослужбовців, проводити майстер-класи, надихати тих, хто втрачає віру. Їй є що розповісти.

— У Кременчуці багато переселенців із різних регіонів України. У кожного своя доля. Хтось швидко став на ноги, хтось місяцями не може оговтатися від пережитого. На мою думку, для переселенців дуже важливо не сидіти на місці. Треба шукати, як вживатися в нову громаду, знаходити спільну мову з місцевими мешканцями, будувати нові стосунки. Лише так можна побудувати нове життя. 

Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»


Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
Читайте також:
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 45 від 7 листопада 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх