«Могли і з дому збігти»: Людмила й Євген Відніченки розповіли про власний досвід виховання дітей у дитячому будинку сімейного типу

Кременчужанка Людмила та мешканець Світловодська Євгеній одружилися 18 років тому. Вони познайомилися у церкві, коли обом було за тридцять. Зважені, дорослі особистості, які вже мали свої звички й переконання, усвідомлено прийняли рішення створити нову сім’ю.

Вони одружилися,  придбали невеличкий будинок у Великій Андрусівці на берегу Кременчуцького водосховища, обжилися і Євгеній одразу заговорив про дітей.

Спираючись на це, Відніченки вирішили створювати родину, відкриту не лише для своїх, а й для тих дітей, яким найбільше потрібні батьківська любов та підтримка.

Перші діти й перші виклики

Подружжя звернулося до служби у справах дітей із бажанням прийняти дитину. Хто це буде — хлопчик чи дівчинка, не думали. Лише хотіли, щоб дитина не була зовсім маленька.

Проте доля підготувала несподіваний виклик — їм запропонували одразу трьох: брата і сестер, віком 14, 11 і 9 років.

Це був 2011 рік.

Перші місяці були непростими. Починаючи від величезних каструль борщу й казанів котлет, яких вистачало на пару днів, закінчуючи взаємовідносинами. Діти, які виросли в атмосфері нестабільності та небезпеки, приходили до нової сім’ї з недовірою, настороженістю й болючим досвідом зради.

І хоч нові батьки оточили дітей любов’ю, турботою, намагалися все для них зробити, у відповідь отримували агресивний спротив.

Він був у всьому: починаючи від небажання робити домашню роботу, закінчуючи погрозами піти з дому.

Батькам в повному сенсі доводилося ламати ілюзії — як власні, так і дитячі. Очікування, що дитина з інтернату буде вдячною, розбивалися об реальність постійної боротьби з наслідками травм і залежностей у родинах біологічних батьків.

Щоб розібратися з проблемами, які виникали щодня, Людмила пішла вчитися в університет на вчителя біології з вузькою спеціалізацією «Дитяча психологія». Це допомогло знайти багато відповідей, зрозуміти моделі поведінки травмованих дітей, знайти підхід до них.

«Порожнє ліжко — це неправильно»

Через три роки, у 2014-му, у Людмили й Євгена народився власний син — Семен. На той час старший — Микола вже вчився у військовому ліцеї. Вдома його ліжко стояло порожнім.

Проте знов замість одній в родину прийшло одразу дві дівчинки, Катя і Настя. Дівчата зі складною долею, проблемами зі здоров’ям й психікою.

І цього разу це не стало перепоною для подружжя Відніченків — вони готові були подарувати цим дітям тепло батьківського дому й свою любов.

Людмила, розуміючи, що дівчата потребують інклюзивної освіти та інклюзивного супроводу, знов пішла вчитися.

«Повертатися не було куди, проте ми впоралися»

Сім’я збільшилася, й маленького будинку було на всіх мало. Почалися пошуки можливості переїхати у Кременчук. Це рідне місто жінки, та й до дитячих лікарів зверталися саме сюди. Але вартість житла була не по кишені.

Батьки займалися вихованням дітей, які вже буди в родині, й ще п’ятьох, що доєдналися на Житомирщині.

Це стало страшним ударом, бо повертатися не було куди — свій дім у В.Андрусівці Відніченки продали при переїзді.

Але й з цим викликом впоралися. Майже за добу знайшли будинок у селі Павлівка в 20 км від Кременчука й переїхали. В зиму нічого не робили, а з весни Євгеній почав «велике будівництво» й переробив будинок під потреби сім’ї, в якій на той час виховувалося троє дітей: Семен і дві прийомні дівчинки.

Десятою дитиною, яку взяли на виховання Відниченки, стала 9-тирічна Оксана.

Війна й важка хвороба

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Відніченки навіть не думали кудись виїжджати — негативний «житомирський досвід» вкоренився в свідомості.

Батьки були впевнені, що тут, у центральній Україні, у віддаленому селі зможуть забезпечити дітям безпеку й все необхідне.

Тож вони залишилися вдома, але доля приготувала інше випробування. У 2023 році в Євгенія стався інсульт. Після першого мікроінсульту, який чоловік пережив ще в Житомирі, ця хвороба могла стати фатальною.

Щоб краще розуміти дітей, Людмила продовжує навчатися. Вона закінчила Кременчуцький Національний університет імені Михайла Остроградського, стала магістром психології.  На сьогодні є авторкою програми підтримки для прийомних батьків України «Терапевтичне батьківство». Постійно бере участь у наукових конференціях стосовно виховання в сім’ях дітей, які виховувалися в умовах материнської занедбаності та деривації.

Чи важко їм самим у вихованні дітей? Пані Людмила зізнається — непросто: «Це життя без рожевих окулярів, проте придбаний досвід, отримані знання допомагають».

«У нас є сім’я, і ми щасливі!»

У червні цього року сім’я знов поповнилася. Семирічний Віктор, який повернувся з Австрії, де перебував в евакуації з будинком дитини, став 11-ою дитиною.

Сьогодні в будинку Відніченків звучить дитячий сміх. Семеро хлопців і дівчат разом готують їжу з мамою та допомагають татові будувати.

Вони обожнюють ігри, спорт, походи на річку, риболовлю й гарячі бутерброди, які готує татко. Кожен має своє захоплення: спів, танці, спорт. Семен професійно займається боксом й має багато нагород, й навіть срібні печатки.

Всі діти кажуть, що почуваються щасливими:

Молодші пишаються своїми старшими братами й сестрами, які вже живуть самостійно. Не менш своїми вихованцями пишаються батьки.

Микола наразі захищає батьківщину. Альбіна й Аміна закінчили університети, працюють з дітьми, створили власні повноцінні сім’ї. Настя вступила на навчання в Кременчуцьку гуманітарно-правову академію імені А. С. Макаренка та приймає активну участь в молодіжному служінні у церкві…