Кременчужанка Людмила та мешканець Світловодська Євгеній одружилися 18 років тому. Вони познайомилися у церкві, коли обом було за тридцять. Зважені, дорослі особистості, які вже мали свої звички й переконання, усвідомлено прийняли рішення створити нову сім’ю.
— Ми разом займалися реабілітацією людей, залежних від алкоголю та наркотиків. Я побачила в Євгенієві споріднену душу. У нього був запит до Всесвіту: дім, дерево, дитина — таке собі «чоловіче 3D», яке важливо було реалізувати, — розповідає пані Людмила.
Вони одружилися, придбали невеличкий будинок у Великій Андрусівці на берегу Кременчуцького водосховища, обжилися і Євгеній одразу заговорив про дітей.
— Батьківство для нас — це не факт народження дітей. Цінність батьківства в передачі досвіду, традицій, передачі цінностей, духовності, моралі.
Спираючись на це, Відніченки вирішили створювати родину, відкриту не лише для своїх, а й для тих дітей, яким найбільше потрібні батьківська любов та підтримка.
— Ми багато бачили дітей, які опинилися в складних життєвих умовах через те, що батьки або пиячили, або вживали наркотики. Таких дітей зазвичай вилучали з родин й передавали в інтернати. Ми подумали, що можемо дати більше тепла й любові дитині, якщо вона буде жити й рости в родині.
Перші діти й перші виклики
Подружжя звернулося до служби у справах дітей із бажанням прийняти дитину. Хто це буде — хлопчик чи дівчинка, не думали. Лише хотіли, щоб дитина не була зовсім маленька.
Проте доля підготувала несподіваний виклик — їм запропонували одразу трьох: брата і сестер, віком 14, 11 і 9 років.
— Ми не вагалися ні хвилини, — згадує Людмила.
Це був 2011 рік.
Перші місяці були непростими. Починаючи від величезних каструль борщу й казанів котлет, яких вистачало на пару днів, закінчуючи взаємовідносинами. Діти, які виросли в атмосфері нестабільності та небезпеки, приходили до нової сім’ї з недовірою, настороженістю й болючим досвідом зради.
І хоч нові батьки оточили дітей любов’ю, турботою, намагалися все для них зробити, у відповідь отримували агресивний спротив.
Він був у всьому: починаючи від небажання робити домашню роботу, закінчуючи погрозами піти з дому.
— І це були не пусті загрози, і я це розуміла! Ти береш додому не просто дитину, а ціле її родове дерево з усіма травмами й страхами. Те, що пережили наші перші діти, відклало відбиток і на їх психіку, і на поведінку, і на сприйняття оточуючого світу, — розповідає Людмила.
Батькам в повному сенсі доводилося ламати ілюзії — як власні, так і дитячі. Очікування, що дитина з інтернату буде вдячною, розбивалися об реальність постійної боротьби з наслідками травм і залежностей у родинах біологічних батьків.
— Проте ми з Євгенієм були повні альтруїзму. Ми не слабі люди по життю, морально, духовно, тому були впевнені, що впораємося. Але було вкрай важко, особливо, коли немає підтримки й розуміння з боку зовнішнього світу. Почало підводити здоров’я — я потрапила на операцію у лікарню, — зізнається жінка.
Щоб розібратися з проблемами, які виникали щодня, Людмила пішла вчитися в університет на вчителя біології з вузькою спеціалізацією «Дитяча психологія». Це допомогло знайти багато відповідей, зрозуміти моделі поведінки травмованих дітей, знайти підхід до них.
«Порожнє ліжко — це неправильно»
Через три роки, у 2014-му, у Людмили й Євгена народився власний син — Семен. На той час старший — Микола вже вчився у військовому ліцеї. Вдома його ліжко стояло порожнім.
— Ліжко порожнє, це неправильно, якось сказав мені Євген, і ми знов поїхали до служби у справах дітей писати заяву, що готові прийняти в родину ще одну дитину.
Проте знов замість одній в родину прийшло одразу дві дівчинки, Катя і Настя. Дівчата зі складною долею, проблемами зі здоров’ям й психікою.
І цього разу це не стало перепоною для подружжя Відніченків — вони готові були подарувати цим дітям тепло батьківського дому й свою любов.
Людмила, розуміючи, що дівчата потребують інклюзивної освіти та інклюзивного супроводу, знов пішла вчитися.
«Повертатися не було куди, проте ми впоралися»
Сім’я збільшилася, й маленького будинку було на всіх мало. Почалися пошуки можливості переїхати у Кременчук. Це рідне місто жінки, та й до дитячих лікарів зверталися саме сюди. Але вартість житла була не по кишені.
— Ми дізналися, що у Житомирській області церква будує великі будинки й передає сім’ям, які беруть на виховання дітей зі складними долями. Вирішили дізнатися детально, з’їздили, познайомилися, домовилися про довгострокову оренду, переїхали. Будинок 280 кв.метрів був розташований в маленькому селі в 60 км від Житомира.
Батьки займалися вихованням дітей, які вже буди в родині, й ще п’ятьох, що доєдналися на Житомирщині.
— Ми спиралися на власний досвід, будували здорову атмосферу в родині, проте наш підхід до виховання дітей не сподобався деяким місцевим кураторам. Почалися непорозуміння й з нами через рік просто відмовилися продляти угоду.
Це стало страшним ударом, бо повертатися не було куди — свій дім у В.Андрусівці Відніченки продали при переїзді.
— Ця ситуація просто розривала нашу сім’ю на частки. Старші дівчата вже закінчили 11-й клас і вступили в педагогічний університет у Житомирі. Нові діти встигли звикнути до нас, але забирати їх не дозволяли…
Але й з цим викликом впоралися. Майже за добу знайшли будинок у селі Павлівка в 20 км від Кременчука й переїхали. В зиму нічого не робили, а з весни Євгеній почав «велике будівництво» й переробив будинок під потреби сім’ї, в якій на той час виховувалося троє дітей: Семен і дві прийомні дівчинки.
— Місце є, бажання є, сили відновили, тож ми знов поїхали до служби у справах дітей. Згодом у сім’ю прийшло ще троє дітей: Надя, Ілля і Соня, 10, 8 і 4 років.
Десятою дитиною, яку взяли на виховання Відниченки, стала 9-тирічна Оксана.
Війна й важка хвороба
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Відніченки навіть не думали кудись виїжджати — негативний «житомирський досвід» вкоренився в свідомості.
Батьки були впевнені, що тут, у центральній Україні, у віддаленому селі зможуть забезпечити дітям безпеку й все необхідне.
Тож вони залишилися вдома, але доля приготувала інше випробування. У 2023 році в Євгенія стався інсульт. Після першого мікроінсульту, який чоловік пережив ще в Житомирі, ця хвороба могла стати фатальною.
— У чоловіка віднялася мова, ноги. Страшні і тяжкі випробування лягли на нашу родину. Але Господь був благий до нас. Женя піднявся на ноги й через три місяці вже сидів за кермом автомобіля.
Щоб краще розуміти дітей, Людмила продовжує навчатися. Вона закінчила Кременчуцький Національний університет імені Михайла Остроградського, стала магістром психології. На сьогодні є авторкою програми підтримки для прийомних батьків України «Терапевтичне батьківство». Постійно бере участь у наукових конференціях стосовно виховання в сім’ях дітей, які виховувалися в умовах материнської занедбаності та деривації.
Чи важко їм самим у вихованні дітей? Пані Людмила зізнається — непросто: «Це життя без рожевих окулярів, проте придбаний досвід, отримані знання допомагають».
«У нас є сім’я, і ми щасливі!»
У червні цього року сім’я знов поповнилася. Семирічний Віктор, який повернувся з Австрії, де перебував в евакуації з будинком дитини, став 11-ою дитиною.
Сьогодні в будинку Відніченків звучить дитячий сміх. Семеро хлопців і дівчат разом готують їжу з мамою та допомагають татові будувати.
Вони обожнюють ігри, спорт, походи на річку, риболовлю й гарячі бутерброди, які готує татко. Кожен має своє захоплення: спів, танці, спорт. Семен професійно займається боксом й має багато нагород, й навіть срібні печатки.
Всі діти кажуть, що почуваються щасливими:
— У нас є батьки. У нас є сім’я, яка може підтримати в будь-якій ситуації. Це круто! У нас є собаки! Ми хочемо, щоб усі діти мали сім’ю і щоб Україна знову стала, як була — мирна, а люди — радісні.
Молодші пишаються своїми старшими братами й сестрами, які вже живуть самостійно. Не менш своїми вихованцями пишаються батьки.
Микола наразі захищає батьківщину. Альбіна й Аміна закінчили університети, працюють з дітьми, створили власні повноцінні сім’ї. Настя вступила на навчання в Кременчуцьку гуманітарно-правову академію імені А. С. Макаренка та приймає активну участь в молодіжному служінні у церкві…
— Ми не зупиняємось. Наш дім — це відкрита гавань. Тут завжди знайдеться місце для тих, кому потрібна родина. Наша мрія — побачити Україну без сиріт! — резюмує пані Людмила й додає, що всі вони мріють переїхати у Кременчук — дуже подобається великій сім’ї Відніченко наше місто.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
ПО ТЕМІ:
На Кременчуччині живе родина, яка виховала 20 прийомних та рідних дітей
Цьогоріч у Кременчуцькій громаді з’явилася ще одна прийомна родина
