Вкрадене дитинство: студент «льотки» Леонід Лукашенко розповів, чому цінує тишу

Коли 24 лютого 2022 року прокотилася перша хвиля вибухів над Херсоном, 13-річний Леонід Лукашенко ще не розумів, що життя більш не буде таким, як раніше. Він лягав спати в мирній країні, в своєму ліжку, а прокинувся під звуки вибухів.

 Леонід з батьками та сестрою з Херсону. Вони мешкали поруч із легендарною Чорнобаївкою, яка згодом стала символом українського опору. Хлопець згадує, як після страшного повідомлення виглянув у вікно й побачив чорний дим над аеропортом. Тільки тоді зрозумів — це не сон.

Батьки тим часом обладнали приміщення підвалу, поставили ліжка, спустили продукти, воду. Хлопець згадує, що сприймав все, що відбувалося, як страшне кіно про війну.

Під землею провели чотири місяці. Підвал став домівкою: там їли, спали. Вдень виходили щонайбільше на пів години або подихати повітрям, або щось приготувати.

Коли продукти закінчилися, дорослі повісили на машину білі прапори й поїхали у магазин. Льоня згадує, як батьки розповідали про пусті полиці, про дефіцит, про те, як власник магазину «Візунчик» просто віддав людям все, що було.

Після окупації Херсону, російські солдати почали ходити дворами:

Спочатку виїхали в більш безпечніший район міста, а ще через місяць вирішили їхати до бабусі й дідуся в село Новорайськ, за сто кілометрів від Херсона.

Дорога з десятками блокпостів та агресивними «лнровцями» та «днрровцями» була вкрай небезпечною, проте батькам Леоніда здавалося, що вдалі від Херсону буде безпечніше дочекатися «зеленого коридору».

Але село вже було окуповане. Лікарню, поруч з якою й жили бабуся й дідусь, зайняли російські військові — загроза прильоту по лікарні була дуже високою. Леонід згадує, як в один з днів на його очах над лікарнею збили гвинтокрил.

Втекти з окупації — окрема задача. Через Давидів Брід, куди планували спочатку, не змогли, бо росіяни на тому напрямку вже розстріляли одну колону. З’явилася інформація, що можна виїхати через Василівку.

Поки їхали двічі потрапляли під обстріл, але все ж таки успішно добралися до Запорізької області.

І там вперше хлопець, який вже на собі відчув, що таке війна, який за ці кілька місяців подорослішав на кілька років, побачив, як війна розділила Україну на дві реальності:

З часом родина Льоні оселилася у Кропивницькому. «Квартири були дорогі, люди наживалися на переселенцях, але ми якось прижилися», — розповідає хлопець (дуже страшно чути це від людини, якій на той час було лише 13 років —  ред.).

В минулому році Леонід Лукашенко вступив на навчання в Кременчуцький льотний коледж.

 Зізнається, з дитинства мріяв літати.

Попри зруйноване дитинство, Леонід не втратив оптимізму. Як і раніше, грає на гітарі, знайшов друзів — з усієї України: з Херсона, Черкащини, Закарпаття. Він вірить у Перемогу України, у відновлення, у повернення в рідний Херсон, за яким дуже сумує.

Каже, що його вражає тиша Кременчука: