«Зґвалтували не тіло, а душу» — сповідь жінки про події початку війни, що відбувалися влітку 2014-го

1.07.2024, 19:01 Переглядів: 2 677

 Через десять років жінка наважилася розповісти про те, що розриває душу

Те, про що я зараз хочу розповісти, відбулося десять років тому. На Донбасі. 10 липня 2014 року. Я ніколи не розповідала цю історію нікому, крім свого чоловіка. Тільки він знає, що я тоді пережила. Завдяки його підтримці я змогла повернутися до нормального повноцінного життя, сповненого яскравими емоціями та щоденними радостями.

Чому я раніше не розповідала про це? Тому що не мала довіри. Я й зараз її не маю, але хочу на своєму прикладі показати постраждалим жінкам, що життя не зупинилося. Воно продовжується, й після травми може бути щасливим.

Кілька місяців тому я познайомилася з жінками, які постраждали від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Історії більшості з них трапилися у 2022 році. Тож їх рана ще не загоїлася.

Спілкуючись з ними, мене немов відкинуло на десять років назад, я все згадала й знов пережила подумки те, що було у 2014-му.

Десять років тому

Я працювала редакторкою в місцевому виданні. В місті вже стріляли, але ми з колегою, молодою дівчиною журналісткою, продовжували ходити на роботу.

Ми все ще вірили, що це ненадовго й наші зможуть подавити озброєний конфлікт у самому зародку. Українські війська стояли за кілька кілометрів від міста, але з Росії кожен день заходили колони техніки й «живої сили». Загарбники базувалися в самому центрі. Їх командири селилися в готелі, де був розташований наш офіс.

Кожного дня ми бачили нові обличчя — не встигали їх запам’ятовувати. До того ж намагалися скоріше проскочити повз них, щоб не звертати на себе уваги. Це нагадувало квест, бо озброєні чоловіки чіплялися до всіх молодих дівчат, які заходили в готель.

Найбільш агресивними були чеченці, буряти й чоловіки з козацьких папахах. Будь-яку відмову вони сприймали, як особисту образу й починали погрожувати.

Після того, як одну дівчину зґвалтували, на роботу ми стали приходити «по дзвінку». Адміністраторка готелю повідомляла, коли безпечно, всі дівчата заходили на «офісний поверх» й вона нас замикала зовні — здавалося, що на поверсі нікого немає.

…Ранок 10 липня 2014 року мало чим відрізнявся від інших. Ми прийшли на роботу, адміністраторка нас замкнула, ми працювали кожна у своєму кабінеті.

Час від часу чули вибухи, стрілянину — уваги не звертали. За майже чотири тижні бойових дій встигли звикнути. До речі, в 2014-му в нашому місті ні про які укриття мова не йшла — більшість підвалів були затоплені каналізацією або завалені сміттям.

Десь об 11 двері кабінету розкрилися й в офіс зайшли біля десятка озброєних чоловіків. По їх обличчях було зрозуміло, що нас чекає щось неприємне.

Вже пізніше я дізналася про те, що адміністраторка намагалася їх переконати, що нас немає в редакції, що вони примусили її відчинити поверх, щоб перевірити й були дуже злі від того, що їх обдурили…

Серед тих, хто зайшов в кабінет, були знайомі обличчя — місцеві ополченці, як вони себе називали. Очолював «команду» один з місцевих активістів, який серед перших підтримав сепаратистські настрої.

Ми були знайомі особисто і це в цьому випадку грало проти мене, бо моя проукраїнська позиція була добре знайома чоловіку.

Почалися загрози, допити, не зовсім зрозумілі звинувачення.

Мені наказали збиратися…

Далі був їхній «штаб» — одна з будівель, яку окупували сепаратисти й там базувалися.

Мене привезли туди з шапкою на голові. Допити, залякування, обіцянки закрити у підвалі…Було страшно.

…Я весь час просила води, бо від переляку постійно хотілося пити. Поруч стояли паки з пляшками, але жодної з них мені не дали.

Не знаю, скільки часу пройшло, перш ніж я попила води… Відтоді в мене завжди з собою пляшка — присутність води в сумці заспокоює.

Ще кілька моментів того дня врізалися в пам’ять.

Один з них, коли забрали паспорт, записали данні чоловіка й синів й почали допитувати, чому вони «не захищають рідне місто від нациків».

Пам’ятаю, як багато вони говорили про «обов’язок», про патріотизм… А мене від цього, а ще від страху за себе й за рідних просто вивертало.

Не менш вразила присутність в «штабі» хлопця, який товаришував з моїм сином й навіть бував в нас вдома. Він кілька разів підходив до мене й крутив перед обличчям штик-ножем, демонструючи свою «вагомість» (так йому, мабуть, здавалося). Він до мене навіть по імені звертався й питав, чому це «його товариш не воює».

Мої сини на той час вже виїхали з моєю мамою, й той факт, що вони на території України, ще більш розлючував цих людей.

Серед присутніх був чоловік, на ім’я Юрій. Чи то в нього була така роль «доброго поліцейського», чи він справді був більш людяним, але саме він дав мені води, саме він був найбільш стриманим в звинуваченнях — в ту мить мені було складно розібратися, хто є хто, але я зверталася саме до нього, коли просила попити або сходити в туалет.

Коли мене вивели на вулицю, вже було темно. Я була втомлена, налякана, але щаслива, що мене відпустили. Мені здавалося, що цей день нарешті закінчився. Я помилялася.

Я ще встигла розповісти те, що трапилося своєму чоловікові, який щойно повернувся з роботи, як задзвонив телефон.

Номер прихований.

Це був той самий «добрий» Юрій, який тепер запрошував мене відпочити разом «в бані, яку він вже замовив для нас».

В ту мить я пережила ще один шок. Якщо вийде мій чоловік, вони його вб’ють. Якщо я не піду, вони зайдуть самі. Якщо… Думки неслися вихором в голові.

Виходячи з дому, я розуміла, що мене чекає. Я все одно пішла — життя, моє й чоловіка, було мені дорожче.

Цей Юрій був трошки випивши, але не п’яний. Не агресивний, але наполегливий. Казав, як я йому сподобалася, як гарно ми відпочинемо удвох, як добре нам буде…

А я благала… Благала його відпустити мене. Відпустити зараз, відпустити зовсім.

Багато тоді казала: що дуже дорожу своєю сім’єю, що люблю чоловіка, що я вінчана, що не повернуся в газету, що зранку поїду з міста, поїду до своїх дітей…

Він відпустив.

Я була щаслива.Я повернулася додому.

Пам’ятаю очі свого чоловіка — він був напівживий від невідомості й дуже радий, що зі мною все добре.

До ранку ми розмовляли, плакали. Після закінчення комендантської години відразу поїхали з дому. Шлях лежав в центральну Україну — там були наші сини, мама й надія на те, що ми будемо у безпеці.

 

Чому я мовчу

Довгий час мені було складно. Я нічого нікому не розповідала — не хотіла хвилювати рідних, чимось їх засмучувати. Тільки з чоловіком ділилася тим, що не давало спокою.

Я мало спала, мало їла. Близькі списували це на загальний стан — війна не закінчувалася, до того ж в батьківський будинок влетів снаряд й пошкодив другий поверх… Всі переживали, тому на мене особливої уваги не звертали. Тільки чоловік все знав й підтримував.

В якусь мить я відчула, що мені зовсім важко контролювати свій стан, й звернулася до психолога. Але тут, «на мирній землі» зі мною розмовляли, як з більшістю переселенців, яких було багато. Я намагалася знайти іншого спеціаліста, але все було, як вперше.

Чи допомогли мені фахівці? Не знаю, можливо. Точно знаю, що моїм головним психологом став чоловік: він давав можливість знов проговорити події того страшного дня, запевняв, що все буде добре, казав, що головне — збережене життя й це найважливіше!

Згодом чоловік навчив мене «жити з цим» й не фокусуватися на спогадах, а дивитися вперед, в майбутнє та радіти тому, що в нас є. Я навчилася.

Роки через три я наважилася розповісти цю історію своїй близькій подрузі. На диво, замість співчуття побачила в її очах й питаннях якусь недовіру. Вона навіть сказала мені: «Тебе ж не зґвалтували».

Так. Мені зґвалтували не тіло, а душу…

Після цього я вирішила ніколи нікому нічого не розповідати. Щоб не згадувати, щоб не доводити, щоб не травмувати себе ще раз.

Страшні спогади я свідомо переклала на саму дальню полицю свого мозку й продовжила жити щасливе життя зі своїм чоловіком, ніби того дня не було в нашому житті.

Хто допоможе

…Після початку повномасштабного вторгнення й жахів, які відбувалися в Бучі, Ірпені та інших українських містах, я знов все згадала. Зізнаюся, моя історія навіть мені самій стала здаватися не такою страшною, як інші. Але раптом я зустріла психологиню, яка працює з жінками, що постраждали від сексуального насильства, пов’язаного з війною. Вона запевнила мене, що з давньою травмою обов’язково треба працювати, тому що вона може проявитися в будь-який момент…

Я погодилася. Ми працювали й продовжуємо працювати. Це дає сили й бажання допомагати іншим — тим, хто обирає мовчати, аби не стикатися з недовірою, осудом, щоб в черговий раз не переживати жах того, що всіма силами намагаєшся забути.

Я знов працюю в журналістиці. Цікавлюся темою СНПК й дуже хочу донести постраждалим жінкам — вони не самі! Є люди, які можуть й хочуть їм допомогти.

Спираючись на особистий досвід, також хочу попередити: може бути непросто.

Щоб не повторювати моїх помилок, залишаю контакти тих, хто точно допомагає, а не травмує повторно: для мене такими стали психологині Assisto й психологи платформи «Аврора». Але в нашій країні багато організацій й громадських об’єднань, які підтримують постраждалих від СНПК: жінок, чоловіків, дітей.

 

Що треба знати про СНПК

Серед усіх видів воєнних злочинів, що коїть Російська Федерація в Україні, до особливо цинічних зараховують злочини сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Страждають від нього насамперед цивільні, які опинилися під владою окупанта.

Мета тих, хто чинить сексуальне насильство, — принизити, підкорити, вселити страх, розсіяти або силоміць перемістити цивільних членкинь громади, витіснити цивільне населення зі стратегічно важливих місцевостей, а також отримати прибуток від сексуального рабства. З почуттям любові чи симпатії це не має нічого спільного.

У 2022–2023 роках зі злочинами СНПК масово стикнулися й громадяни України, а десятки таких злочинів були скоєні на окупованих Росією територіях починаючи з 2014 року.

За міжнародним визначенням правозахисників, сексуальне насильство — це протиправне посягання однієї особи на статеву недоторканність іншої. Коли заходить мова про сексуальне насильство, повʼязане з конфліктом (СНПК), перше, що спадає на думку, — зґвалтування. Однак видів СНПК нараховується набагато більше. До нього належать:

  • зґвалтування;
  • сексуальне рабство;
  • проституція;
  • примус до вагітності;
  • примус до аборту;
  • примус до стерилізації;
  • примус до шлюбу;
  • сексуалізовані тортури
  • загроза акту сексуального насильства, у тому числі шляхом сексуальних погроз, погроз зґвалтування;
  • образи, приниження, залякування сексуального характеру;
  • спільне утримання в одному приміщенні чоловіків та жінок, у тому числі без надання окремого туалету та/або душу, примусове (повне або часткове) оголення тощо.

Постраждалі можуть звертатися по допомогу:

  • Центри допомоги врятованим
  • Урядова «гаряча лінія» з питань протидії торгівлі людьми, запобігання та протидії домашньому насильству, насильству за ознакою статі та насильству щодо дітей за телефоном 1547 (цілодобово)
  • «СпівДія» — офіційна платформа гуманітарної допомоги. Юридична та психологічна підтримка, хаб, шелтер, забезпечення речами першої потреби — тел. +380891203304
  • Assisto (проєкт Благодійної організації «Фонд сім'ї Андреєвих» для допомоги жінкам та дітям), телефон (080-03) 0-01-66
  • Східноукраїнський центр громадських ініціатив — громадська правозахисна організація. Документує порушення прав людини під час війни: м. Київ, тел. +380445781438, + 38 (063) 640 96 40
  • Центр громадянських свобод — громадська правозахисна організація. У пріоритеті — відновлення справедливості для всіх жертв воєнних злочинів: м. Київ, тел. +380672113122
  • Українська фундація громадського здоров’я (представництво міжнародної організації HealthRight International) — психологічна, гуманітарна та соціальна підтримка жінок і дітей, які зазнали сексуального насильства в період війни: м. Київ, +38 (067) 113 47 59
  • «Гаряча лінія» підтримки з питань жіночого здоров’я — гінекологічні кабінети безбар’єрного доступу, медична та психологічна допомога при домашньому, гендерно зумовленому та сексуальному насильстві, телефон 3033
  • Національна «гаряча лінія» з запобігання домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації, телефони 116 123 та 0 800 500 335
  • «Аврора» — онлайн-платформа психотерапевтичної допомоги постраждалим від насильства, пов’язаного з війною, зокрема сексуального. Дистанційна підтримка будь-де в Україні, в тому числі на окупованих територіях, і за кордоном
  • Восток SOS — благодійний фонд. Евакуація із зони конфлікту, гуманітарна, юридична та психологічна допомога. «Гаряча лінія»: 0 800 332 614, Viber  +38 (099) 710 48 72, +38 (099) 311 53 14, Telegram +38 (096) 108 60 48
  • «Слов’янське серце»  — благодійний фонд. Евакуація із зони конфлікту, юридична, соціальна та психологічна допомога для жінок і сімей з дітьми, телефон +380504202092.
  • Сема Україна - спільнота жінок, які,  переживши СГОН і СНПК в російсько-української війні, зуміли трансформувати свій травматичний досвід у посттравматичний ріст
Автор: Підготувала Мирослава УКРАЇНСЬКА
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 25 від 20 червня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх