«Він повернеться. Я знаю». Історія Юлії, яка чекає з полону свого чоловіка

14 лютого. День, коли всі купували квіти й шукали подарунки для коханих, Юлія Якущенко з Донеччини проводжала чоловіка Дениса на роботу — як завжди, вранці, швидко, без довгих прощань. Було 6:15. Уже через двадцять хвилин він зателефонував:

Цей день вони згадують і досі. Точніше — згадує Юлія. Бо більше вона його не бачила. Звичне життя закінчилося в одну мить.

Потім — Житомир, навчальний центр, і вже у квітні — передова. 79-та бригада, Покровський напрямок, бойове завдання, окопи.

Він пішов на завдання 19 квітня, а вже 23-го Юлії сказали: «Гарних новин немає. Зник безвісти 21-го». Тієї миті світ зупинився.

Бо тиша — страшніша за смерть. Тиша не дає ховати, не дає плакати, не дає навіть згадувати.

Коли мова заходить про віру, Юлія ніби перетворюється. Її голос стає твердим, впевненим. У ньому немає жодного сумніву.

Любов, яку не зламати

Їхній доньці Мирославі — п’ять. Вона знає, що тато «на роботі». Що він «скоро приїде». І навіть іноді рахує: «ще сім, шість, п’ять днів… і тато буде вдома».

Після того були ще сни. Дитина бачить його у формі, чує його голос. Каже: тато «закінчить війну», «зб’є всі ракети» і приїде.

Пошук речей Дениса — ще один біль. Після зникнення їй надіслали… сумку з вологими серветками. Без документів, без фото, без листів. Хоча вона знала — там були їхні листи, фото з Мирославою, паспорт.

Коли все валиться — люди діляться на тих, хто поруч, і тих, хто зникає.

Через знайому дівчину, яка живе поруч із місцями обміну полонених, Юлія передає фотографії Дениса. Вона розклеює їх, показує звільненим. Хтось, можливо, впізнає. Згадає. Скаже, що бачив його в СІЗО чи госпіталі. Кожна дрібниця — як повітря. Надія тримається навіть на клаптику газети.

Жінки, які чекають

Через соцмережі Юлія знаходить тих, хто в подібній ситуації. Інші жінки, інші мами. Всі вони стоять на мітингах, тримають плакати зі словами: «Мій чоловік — не просто зник. Він — є. Десь там». Їх ніхто не готував до цієї ролі. Але тепер вони не мають права мовчати.

У Кременчуці, де вона нині живе як переселенка з Донеччини, Юлія вперше відчула справжню підтримку. «Це місто стало мені рідним. Тут я знайшла нову родину — людей, які розуміють без слів. Тих, хто не питає зайвого. Просто поруч».

Мітинги, які організовують дружини та родичі зниклих, — ще одна форма боротьби. Проти забуття.

Випробування на міцність

До Юлії вже звертаються інші жінки, чиї кохані також зникли безвісти на війні. Питають: куди йти, що писати, як оформлювати документи. Але вона не хоче бути порадницею.

Вона не каже «якщо повернеться». Вона каже — коли. Бо справжня любов не питає дозволу на віру. Вона просто тримає тебе на ногах, навіть коли земля під тобою тріщить.

У цій історії є біль, якого не описати словами. Але є — віра. І любов, що не зникає.

#Яскучила! — новий медіа-проєкт «Кременчуцького Телеграфа». Він про почуття. Про жінок, які щодня чекають звістки. Про матерів, що моляться за синів. Про дітей, які засинають із татусевою світлиною в руках.

#Яскучила! — проєкт про те, як звучить любов, коли вона на відстані й з небезпекою для життя.

Ми розповідатимемо історії дружин, матерів, дітей, сестер й братів, які живуть в очікуванні повернення з війни найрідніших. Й постійно повторюють: «Я скучила… дуже».

Якщо ви хочете взяти участь у проєкті, телефонуйте +380981248490 або пишіть у тг.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів