БлогЪ: про що думає кременчужанка після 5 років життя у Німеччині

29.05.2018, 13:31 Просмотров: 8 821 Комментариев: 4

 

Кременчужанка Тетяна Петерс вирішила поділитися з читачами «Телеграфа» своїми враженнями та просто інформацією про життя в одній з найголовніших країн Європейського Союзу

Проживаю в Німеччині (місто Целле у Нижній Саксонії – ред.) вже майже п’ять років, але й досі не перестаю захоплюватися ставленням до людини в цивілізованій європейській державі. Слід зазначити передусім, що я дуже люблю свою рідну Україну, яка випестила мене, дала мені корені й крила; люблю гостинний і працьовитий український народ, нашу національну культуру, чарівні українські пісні, рідний Кременчук. А живу я тепер за кордоном не через суспільні негаразди в моїй державі, а тому, що саме тут, в уже далеко не юному віці, знайшла своє кохання.


Про медицину


Звичайно, приїхавши сюди, я мимоволі порівнюю ставлення до людини в німецьких та українських державних установах.  Думаю, я не відкрию Америку, коли скажу, що в Україні відносно добре живеться людині, якщо вона має роботу і стабільний заробіток, якщо у неї немає проблем зі здоров’ям, або якщо їй не потрібно вирішувати якісь питання з оформленням документів. У Німеччині не доводиться стояти в кілометрових чергах, бо всі питання вирішуються досить урегульовано: зателефонувавши заздалегідь у будь-яку установу чи лікарню, можна забронювати так званий термін – зустріч у назначений день і час.


Пригадую один випадок, коли зі мною в Кременчуці трапилася незручність – у мене заклало вухо, і я змушена була звернутися в першу поліклініку за місцем роботи, в центрі. Зазвичай процедура промивання триває не більше п’яти хвилин, та вдома її не вдасться зробити без належного обладнання. Так от, мене навіть слухати в тій поліклініці ніхто не став, одразу направили в лікарню за місцем проживання. Нічого не поробиш, довелося їхати в третю лікарню.


Та приїхавши туди, я була шокована, коли дізналася, що перед тим як потрапити до лікаря-фахівця, який зможе мені допомогти, я повинна привезти з собою рушник і пляшку з теплою водою, а також обов’язково пройти повне обстеження: виміряти тиск, зробити флюорографію, пройти огляд у гінеколога. «Люди добрі, та у мене ж лише вухо заклало! Я цілком здорова і зовсім не маю часу стояти в довжелезних чергах, адже ненадовго відпросилася з роботи», – намагалася я пояснити в реєстратурі. Та медсестра була невблаганною – такі правила.

Живучи уже в Німеччині, я одного разу зіткнулася з такою самою проблемою – у мене знову заклало вухо. Ну що поробиш, таке іноді трапляється. Тож я трохи нервувала, думаючи про візит у лікарню і налаштовуючи себе на проходження енної кількості медичних кабінетів. На всякий випадок, я взяла з собою чистий рушник, хоча чоловік мене відмовляв. Та коли ми прийшли до спеціаліста, той одразу допоміг мені, і через три хвилини ми вже поверталися додому. Рушник мені так і не знадобився, бо в кабінеті лікаря були всі необхідні приладдя для такої процедури. Я не могла повірити, що все так просто обійшлося, бо була налаштована потратити щонайменше півдня, як це було в Україні. Та найдужче мене здивувало ставлення до мене як пацієнтки: такої поваги до себе я ніколи не відчувала в медичних закладах на Батьківщині.


Влітку, коли ми відвідували в лікарні нашу родичку, яка народила маленького синочка, нас не змусили надягати халати чи бахіли. Сказавши медперсоналу, до кого йдемо, ми спокійно зайшли до кімнати (палатою її важко й назвати), в якій були мама і новонароджений малюк. Перебування в такій кімнаті для породіллі абсолютно безкоштовне. Там знаходяться зручні ліжка для мами і поруч – для малюка, столик для сповивання, стіл для приймання їжі, на підвіконні в ящичку стоять різні жіночі журнали, поруч зі столом є декілька стільців для відвідувачів та членів родини, є плазмовий телевізор, шафа для одягу, полички з памперсами та чистими пелюшками, якими можна користуватися за рахунок закладу, також є туалет і душова кабінка з необхідними миючими засобами. Скрізь чисто, охайно, ніде не пахне їдким хлором, на стінах висять гарні картини, а не пам’ятки про ознаки грипу чи СНІДу.


Більше позитиву

Мене здивувало й водночас дуже порадувало те, що неділя в Німеччині – справді вихідний день, жоден магазин не працює. Зранку по місту розносяться церковні дзвони, закликаючи людей відвідати храми чи церкви. Адреси всіх церковних громад двічі на місяць друкує місцева безкоштовна газета, яку отримує кожен мешканець. До речі, в газетах я ніколи не зустрічала жодної статті про кримінал, хоча він теж тут, звичайно, є. В основному, журналісти намагаються висвітлювати цікаві новини міста, описувати історичні події з архівними фотографіями, розповідати про досягнення жителів або про різні заходи: спортивні, театральні, концертні, шкільні, ярмаркові, змагання на воді, виставки ремісників, щорічний кінний парад, про цвітіння крокусів на площі перед герцогським замком, про те, яку вулицю перекрито у зв’язку з ремонтними роботами, про тваринок, які за тих чи інших обставин лишилися без господарів і потребують піклування, тощо.


«В усьому світі інвалід – це людина з особливими потребами, а в Україні – людина з обмеженими можливостями»

Коли я проходила навчання на курсах поглибленого вивчення німецької мови з професійним нахилом, ми відвідували різні підприємства нашого міста – не лише з метою ознайомлення з роботою в даних установах, а й щоб допомогти приїжджим знайти себе, розкрити свій потенціал і вибрати професію за фахом чи за бажанням.


Якось наша група відвідала один заклад, де проживають діти й дорослі з фізичними та розумовими вадами. Я була приємно вражена побаченим і почутим. Назва цього закладу – «Льобеталь» – походить з Біблії та в перекладі означає «долина слави». «Льобеталь» – це не просто будинок, це ціле невелике містечко в мальовничому куточку нашого міста, де разом мешкають, проходять лікування, навчаються і працюють інваліди різного віку. На території містечка є декілька корпусів, в одному з них готують майбутніх спеціалістів для роботи з людьми з особливими потребами; є там свій дитсадочок і власна школа для дітей і підлітків; є житлові корпуси, різні майстерні, гральні та спортивні майданчики, доріжки для прогулянок. Тут, як і скрізь у Німеччині, людина на інвалідному візку може вільно пересуватися без сторонньої допомоги. А хто не здатен керувати візком, тому робітники закладу допомагають рухатися.


Не раз у своєму житті я чула твердження, що Бог любить кожну людину, незалежно від її віку, розумових чи фізичних здібностей. Та в цьому містечку ця істина стає особливо зрозумілою та відчутною. Життя іноді підносить людині тяжкі випробування, з якими вона не може справитися самотужки. Інвалідами часом народжуються або стають внаслідок жахливих ДТП чи тяжких затяжних хвороб. І в такому разі людині конче потрібна допомога суспільства.


Ми помітили, з якою повагою і теплотою ставляться співробітники закладу до людей з фізичними вадами та психічними розладами. Для хворих розроблено багато ігрових і пізнавальних програм, які широко використовуються в роботі та щоденному житті. За час перебування в Німеччині мені не раз доводилося спостерігати, як мешканці даного закладу в супроводі дорослих відвідували церковні богослужіння, футбольні матчі, їздили на екскурсії в центр міста, гуляли в парках, скуплялися в супермаркетах. І завжди я звертала увагу на щасливі очі та посмішки на обличчях цих людей і думала: «В усьому світі інвалід – це людина з особливими потребами, а в Україні – людина з обмеженими можливостями».


Нещодавно ми в вихідний день пішли з рідними пограти в боулінг, там для інвалідів є спеціальні знижки. Я подумала: «Господи, та тут ці люди в пошані, про них скрізь піклуються, вони живуть повноцінним, не обмеженим життям».


Дуже важко не впасти у відчай за таких обставин

Перебуваючи під враженням від такої турботи про хворих у Німеччині, я думала про свій український народ, який пережив голодомор, війну, нав’язану атеїстами бездуховність; та який, отримавши нарешті довгоочікувану незалежність, продовжує терпіти знущання, але вже з боку обраної ним же влади. Знаю, що зараз в Україні, де лишилися мої рідні, надто важкі часи, що ціни на всі продукти й послуги дійсно європейські, чого не скажеш про зарплати. Багато людей нині втрачають роботу або їдуть на заробітки за кордон, лишаючи свої сім’ї, дрібні підприємства припиняють свою діяльність через неспроможність платити податки та мінімальну зарплату робітникам. Дуже важко не впасти у відчай за таких обставин. І якщо держава так «піклується» про платників податків, то про інвалідів годі й говорити: турбота про них повністю лягає на плечі рідних, які не завжди спроможні за власний кошт придбати дорогий інвалідний візок чи необхідні ліки.


Країна, де влада не турбується про бідних і знедолених, не може розраховувати на Боже благословення і процвітання; адже Господь завжди закликав допомагати тим, хто не може сам про себе подбати. Та чи може держава як слід допомагати людям з вадами здоров’я, якщо навіть громадян, які можуть і хочуть працювати, вона не лише не підтримує, а й заганяє в глухий кут?

Автор: Тетяна Петерс (Загній)

Комментарии: 4

1 019
29 мая 2018 14:30

Особенно когда вышла замуж за немца ))  муж обеспечивает дает деньги, страховку, и немецкий паспорт. называют "иждевенки" -  т.е ни о чем думать и беспокоиться не стоит.  все блага.   вы напишите лучше о наших кто на работу ездит и реально находится в определеных условиях эмигранта. 


+17
151
29 мая 2018 21:01

Цитата: Maks

о наших кто на работу ездит и реально находится в определеных условиях эмигранта. 


Иммигранта или заробитчанина ? Это разные категории.
Если первое - я иммигрант в Германии ). Что интересует?



"У Німеччині не доводиться стояти в кілометрових чергах ...!
В Германии долго ждать термина, иногда месяцами.

"коли ми прийшли до спеціаліста, той одразу допоміг мені, і через три хвилини ми вже поверталися додому."
Это огромное везение. У нас в Дюссельдорфе к узкому специалисту ... в марте на июнь Какая у Вас страховка? Приват, гос ... семейная, мужа, Ваша ?

"найдужче мене здивувало ставлення до мене як пацієнтки: такої поваги до себе я ніколи не відчувала в медичних закладах на Батьківщині."
В платных или бесплатных?



"Перебування в такій кімнаті для породіллі абсолютно безкоштовне"
В Германии такого нет в принципе. Всегда за все кто-то обязательно платит - страховая, муж или кто-то другой.


+19
97
30 мая 2018 15:47

Статья одно разочарование... 


+2
739
30 мая 2018 20:22

Про арабов заполонивших нимеччину, ни слова почему?


+1
Комментировать статью могут только зарегистрированные пользователи.
Пожалуйста, ВОЙДИТЕ или ЗАРЕГИСТРИРУЙТЕСЬ.
Ознакомьтесь с правилами комментирования.
  • НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ:


Вверх