Путінська версія історії України закарбована на моїй шкірі: шлях Максима Буткевича від полону до свободи

Максим Буткевич — військовослужбовець ЗСУ, український журналіст, правозахисник, співзасновник «Громадського радіо», фундатор центру прав людини Zmina. До лав ЗСУ він став у березні 2022 року, однак уже в червні потрапив у російський полон. В окупованому Луганську у сфабрикованій справі його звинуватили та засудили до 13 років ув’язнення за нібито насильство над цивільними. Максим визнав провину під тиском і тортурами.

18 жовтня 2024 року Буткевич був звільнений з російського полону під час 58-го обміну, у рамках якого додому повернулися 95 українців.

Про шлях бранця кремля, складнощі полону та віру — читайте далі.

У тюрмі немає вільного часу, бо там нічого вільного немає

У проміжках між допитами, а згодом — під час виконання робіт чи так званого «вільного часу», я намагався думати. І на прикладі цих епізодів хочу показати одну з головних тем, яка стала основою для роздумів у полоні.

Під час допитів, окрім збору військової інформації — про підрозділ, командирів, маршрути пересування та участь у бойових діях, — деякі допитувачі намагалися піти далі. Вони прагнули зламати переконання, принизити цінності або навіть змусити до співпраці. Їх також цікавило, чи можна використати полоненого для тиску на інших, залучити до пропаганди чи схилити на свій бік.

Ці спроби не були надто розумними чи витонченими. Більшість із них виглядали доволі жалюгідно, можливо, це була особиста ініціатива тих, хто хотів «перевиховати жахливих укропів». Тем було кілька, але головними можна назвати три.

Перша стосувалася сучасного стану України як держави. Її просували ті, хто видавався найрозумнішими серед допитувачів. Вони наголошували на тотальній корупції в країні, владі олігархів, нестабільній політичній історії з постійними «відкатами» до авторитаризму та соціальній несправедливості всередині суспільства.

Їхній основний наратив звучав так:

Це було їхнім способом спробувати підірвати віру в Україну. Ця ідея була найпоширенішою і, відверто кажучи, не вирізнявся особливою глибиною чи продуманістю.

Наступна тема, якою вони часто маніпулювали, — це міф про «один народ». Це їхній улюблений сюжет: ми ж брати, слов’яни, об’єднані православною культурою та спільною історією. І окремо — міф, яким стала Велика Вітчизняна війна. Цією темою просякнуте їхнє телебачення. Після винесення вироку я мав змогу бачити це на власні очі, бо було дозволено дивитися телевізор.

Окрім новин, телеканали від ранку до ночі заповнені нескінченними, абсолютно однотипними, часто примітивними фільмами та серіалами про Велику Вітчизняну війну. У них весь час звучить одна і та ж думка:

Ця думка настільки проникає у свідомість, що її повторюють навіть ті, хто поверхово знайомий із пропагандистською ідеологією. Вона проникає не тільки у розмови з полоненими, але й у щоденну рутину російських громадян через медіа. Їхній меседж простий, але підступний: будь-який опір українців — це помилка, а всі ми маємо прийняти «спільну долю» в рамках їхньої «великої цивілізації».

Цей міф стає основою для виправдання агресії та руйнування нашої ідентичності. Він є ключовою частиною тієї викривленої історії, на якій базується сучасна ідеологія Росії.

І третя тема — це саме історія. Але це не реальна історія, а спотворена, вигадана заздалегідь. Її будують не на фактах, а на тому, що підходить для підтримки ідеології.

Зручні факти роздмухують, незручні — перекручують або замовчують. І все це починається від пропагандистів з екранів і доходить до звичайних наглядачів, яким просто хочеться «потриндіти з полоненим укропом».

Це — хибна, але водночас ретельно продумана версія світу, за яку вони вперто тримаються. І це один зі способів, яким вони намагаються ламати тих, хто їм протистоїть. З версією цієї історії  я познайомився особисто ще до потрапляння в СІЗО.

Путінська версія історії України закарбована на моїй шкірі

У полон ми потрапили 21 червня 2022 року. Ніч провели в приміщенні, яке нагадувало напівзруйновану або недоремонтовану будівлю. Цегляні стіни, бетонна підлога, тьмяне червоне освітлення і пластикова бочка в кутку, що слугувала туалетом, створювали похмуру атмосферу.

Нас охороняли переважно молоді хлопці в балаклавах, але серед них був і офіцер, який вирізнявся особливою жорстокістю. Він знущався з полонених вербально, провокуючи їх на емоційні реакції. Згодом стало зрозуміло, що саме я став для нього мішенню агресії. Причин було кілька: я залишався спокійним і не реагував на провокації, до того ж був єдиним офіцером серед нас. Це, очевидно, дратувало його ще більше. Він намагався принизити мене перед іншими, але чим більше я демонстрував спокій, тим сильніше це його бісило.

Під час одного з таких «відвідувань» він знову порушив тему історії України. Хлопці зрозуміли, що будь-яка відповідь може стати приводом для нового насилля, тому мовчали. У таких розмовах правильних відповідей просто не існувало. Того дня він вирішив виголошувати власну версію історії, починаючи зі звернення Путіна перед вторгненням, у якому Кремль виклав своє бачення українського минулого. Офіцер відкрив текст на телефоні й почав його читати.

Ми стояли навколішки із зав’язаними руками. Після кожного фрагмента він змушував когось із хлопців повторювати почуте слово в слово. Якщо хтось плутався, збивався або робив паузу, я отримував удар дерев’яним дрючком.

Хлопці старанно намагалися уникнути помилок, розуміючи, що будь-який промах карається. Вони прагнули захистити мене, оберігали від нових ударів. Це було неймовірно зворушливо, але, на жаль, уникнути покарань не вдалося. Удари залишили слід на моєму плечі. І тепер на моїй шкірі буквально «записана» їхня химерна, спотворена версія історії України.

Спадкоємці репресій: історія, що повторюється через покоління

Я, звісно, не міг не думати про свою сімейну історію, особливо про один її болісний епізод. У 1938 році мого прадіда, діда моєї матері, було розстріляно за вироком трійки НКВС.

Він був звичайним селянином, хоча й освіченим. Але це не завадило звинуватити його у шпигунстві, диверсійній діяльності, зв’язках із мережею українських націоналістів, яка, за їхньою вигадкою, працювала на світові розвідки. Його також звинувачували в підготовці до вторгнення Німеччини та підриві радянської влади.

Я мав змогу ознайомитися з його реабілітаційною справою. Це був типовий приклад сталінського терору: прадід відкидав усі звинувачення, але це не зупинило обвинувачів.

Вони доводили його участь у «змові», хоча, за їхнім же висновком, він нібито не встиг завербувати нікого. У ті часи існувала своєрідна система «мережевого маркетингу»: затриманого змушували назвати трьох «спільників», після чого арештовували їх, і так далі.

Про розстріли за вироками трійок тоді не повідомляли. Родинам казали, що засудженого відправлено на 10 років без права листування. Мій дід так і не дізнався, коли помер його батько. Виявилося, що всі чутки про те, ніби прадіда бачили на півночі, на Колимі, або що він помер у 50-х від цирозу печінки, були вигадками. Його за кілька днів розстріляли у підвалі Полтавського НКВС.

Минуло 80 років, і я, його правнук, у сусідній області України змушений був визнати те, чого не робив, і підписати документи, які свідчили про тяжкий злочин. Цього разу мене звинуватили у шпигунстві на користь Великої Британії, хоча ця версія не отримала розвитку. Я підписав те, чого від мене вимагали.

Мене не розстріляли, але дали 13 років суворого режиму. Це, звісно, не ті умови, які були за сталінських часів, але методи залишилися такими ж. Сучасна ФСБ — прямий спадкоємець КДБ і НКВС. Назва змінилася, але країна та система залишилися тими самими. Історія продовжується, як і колись.

Без історії маленьких людей немає історії держави

Коли я розмірковував про відмінність між нашим поглядом на історію та тією версією, яку нав’язує путінська пропаганда, я зрозумів, що справа не лише у відборі чи викривленні фактів. Для мене, як для людини, а не представника академічних кіл, історія насамперед — це оповідь про життя людей.

Про тих, хто жив у різні часи: як вони проживали своє життя, які виклики долали, що їх надихало й до чого вони прагнули. Ми — нащадки тих, хто вижив, але часто забуваємо, що багато інших не змогли подолати випробування свого часу. Втрачені життя означають втрачений потенціал, невідбутий розвиток і майбутнє, якого ми ніколи не побачимо.

Для мене люди — це суть історії. Їхні долі наповнюють її змістом, а все інше — лише інструменти чи декорації. Без людей історія перестає існувати.

Натомість у путінській версії все інакше. У центрі її уваги — імперії, структури й велич, яка часто стоїть на руїнах людських життів. У цьому наративі імперія стає самостійною сутністю, яку слід підтримувати за будь-яку ціну. Життя людей тут втрачає значення — їх можна пожертвувати задля міфічної «величі».

Такі імперії ґрунтуються на репресіях, ГУЛАГах, стражданнях і знеціненні людської гідності. Навіть сьогодні вони існують, керовані тими, хто бачить у людях лише ресурс, «витратний матеріал» для своїх амбіцій.

Це і є головна різниця між моїм розумінням та їхнім. Для мене історія  — це долі людей, для них — люди лише засіб для досягнення мети. Усе інше — факти, інтерпретації, суперечки — лише наслідок цієї фундаментальної розбіжності.

Сила в правді чи правда в силі: ідеологія агресії

У російському культовому фільмі «Брат-2», із яким я зіткнувся в полоні, є фраза, яку часто цитують. Вона стала сумішшю пропаганди й токсичної ідеології. До полону я недооцінював вплив подібних картин, але обставини змінили моє сприйняття.

Після захоплення нас перевозили повз колони ворожої техніки. На одній із гармат я побачив напис: «Сила в правде, брат». Це змусило мене замислитися. Вони повторювали цитату з фільму, але спотворювали її сенс. У їхньому світогляді правда стала синонімом сили: якщо ти маєш силу щось зробити, то маєш і право це робити.

Цей перекручений принцип виправдовував агресію, насильство й зневагу до інших. І якщо така ідеологія залишиться незмінною після завершення війни, нас може чекати світ, де домінуватимуть жорстокість і насильство, де гуманність і свобода втратять свою цінність. Такий світ стане менш людяним і менш вільним.

Смак неволі

Найгіршою з тортур, безперечно, був голод. Приблизно через місяць відчуття голоду стало хронічним і не залишало нас навіть на мить. Його відчували всі, і пристосуватися до нього було майже неможливо. Голод заважав спати. Раціон складалася переважно з перловки, ячної каші та щей.

Якось один російський засуджений, що працював мийником на кухні й поводився дивно, а часом навіть театрально, з пафосом заявив: «Парні, їжте щі, поки ви в полоні». Його слова прозвучали майже як знущання.

Згодом харчування трохи покращилося: з’явилася картопля, консервовані супи, навіть так званий «краснодарський борщ». Однак їжею це можна було назвати лише умовно.

Один момент запам’ятався особливо гостро. В одній із камер, за загальним столом, стертим до дірок, я помітив під поліетиленовим пакетом кілька крупинок солі. Запитав у присутніх, чи можна взяти, і кинув їх у баланду. Ви не уявляєте, наскільки змінився смак. Я зрозумів, що давно забув, як сіль може впливати на їжу. Це був момент відкриття: такі прості речі, як сіль, стають справжньою розкішшю в подібних умовах.

З весни цього року почали приходити передачі. Друзі, подруги, колеги надсилали допомогу, і це дуже підтримувало. Найбільше хотілося салатів — літніх, зимових, овочевих, із майонезом, маслом. Я завжди любив гостре, кисле, те, що вважається «шкідливим». Але у полоні таких речей не було, і це лише підсилювало бажання.

Книжки, листи та уроки англійської

У Луганському СІЗО на початку не було нічого — ані книжок, ані паперу, ані ручок. Багато хто страждав від нудьги, але мені вдалося уникнути цього. Я працював із текстами у своїй голові, тренував пам’ять і намагався підтримувати знання англійської та української мов.

Книжки згодом стали для мене справжньою підтримкою, хоча отримати їх вдалося не одразу. Одну із найулюбленіших, «Апологію історії» Марка Блока, мені надіслав один із респондентів, із якими я листувався. На той момент уже дозволяли надсилати листи, але відправлення були суворо регламентовані. Листи могли важити до 100 грамів, а бандеролі — до 500 грамів і відправлялися лише раз на три місяці.

Мій респондент знайшов кишенькове видання книжки, але змушений був розділити її на три частини, щоб оминути обмеження. Кожну частину він відправив окремим листом. У колонії книжку проклеїли, прошили, і вона знову стала цілісною. Це було справжнє диво: робити чудові речі майже з нічого.

У тюрмі, а згодом і в колонії ми навіть організували уроки англійської. Уперше в житті я став викладачем і відкрив для себе, що навіть без текстів, ручок чи паперу можна створити систему навчання. Один із «студентів» досяг значного прогресу й жартував, що я маю запатентувати методику. Ми використовували пісні для вивчення граматики, і з’ясувалося, що одна відома композиція ідеально підходить для розуміння Present Continuous.

Книжки, листи й уроки стали важливою частиною мого життя в неволі. У великій чорній сумці, яку я забрав із собою, були саме ці речі. Найдорожчими для мене залишилися листи — сотні теплих слів від знайомих і незнайомих людей з усього світу. Вони стали справжнім скарбом, який підтримував мене навіть у найтемніші моменти.

Віра як особистий простір у неволі

Питання віри для мене завжди були частиною особистого простору. Раніше я майже не говорив про свої переконання, навіть із друзями, адже сприймав її як внутрішню потребу, яка не вимагає зовнішніх проявів.

Однак під час перебування в колонії саме вона стала одним із тих стовпів, які допомогли мені вистояти. Підтримувала мене в найважчі моменти, коли не залишалося іншого способу зберегти сили. Я не відчував релігійного зламу чи радикальних змін у світогляді, але це був час для глибоких роздумів. Я намагався краще зрозуміти себе: хто я як правозахисник, як християнин, як українець.

У полоні поняття приватності просто не існувало. Там неможливо залишитися наодинці — ні для молитви, ні навіть для звичайних фізіологічних потреб. Ви завжди під чиїмось поглядом, завжди оточені іншими. У таких умовах навіть спроба помолитися стає публічною, адже ви ділите невеликий простір із кількома чи навіть десятками людей.

Разом із тим, у таких обставинах я мав нагоду говорити про віру з іншими. Один із моїх співрозмовників був мусульманином із Київщини. Ми з великою цікавістю обговорювали іслам, і це був надзвичайно цікавий досвід — чути іншу перспективу, пізнавати щось нове.

Водночас я завжди розрізняю проповідь і нав’язування. Проповідь — це розмова, обмін думками, можливість поділитися переконаннями. Нав’язування ж, на жаль, я бачив значно частіше, і воно завжди викликало внутрішній опір.

Після початку повномасштабного вторгнення я вперше написав текст англійською, у якому відкрито розповів про свою віру. Це було на Великдень. Намагався пояснити, як так сталося, що головне християнське свято, свято життя та його перемоги над смертю, зустрічаю радісно, хоча при цьому свідомо взяв до рук машину, спеціально сконструйовану для того аби вбивати людей. Як примирити цей факт із власними переконаннями? Пізніше дехто зізнавався, що цей текст допоміг їм переосмислити події. Якщо він дав комусь відповіді, отже, його було написано недарма.

Для мене віра залишається особистою справою. Але я бачу її як точку опори, з якої можна будувати діалог, взаєморозуміння та взаємоповагу між людьми.

Шлях до свободи: обмін, якого не чекали

Про обмін нам не сказали. Нам повідомили, що йдемо на етап. Хлопці-співв’язні зібрали нас, як для чергового етапу. У мене був важкий чорний баул, заповнений переважно паперами: судовими документами, книжками, листами — дуже важливими для мене листами. Ця торба була надзвичайно важка. Я досі не розумію, як так сталося, але в мене не все забрали. Під час шмону один із начальників, аби не переглядати всі листи, запропонував інспекторам просто їх спалити. Я тоді сказав: «Спаліть усе інше, тільки листи залиште».

Ми провели більше як добу в дорозі, більшу частину часу в автозаку, напхані, як оселедці в банці. Руки й очі були зав’язані скотчем, ми не могли нормально повернутися та навіть дихати. Їжі та води, звісно, не було.

І тут — обмін. Ще в колонії я казав, що не повірю в це, поки не побачу на власні очі. І, нарешті, побачив. З одного боку, я відчував радість, з іншого — був повністю виснажений фізично.

Багато психологів кажуть, що в такі моменти люди відчувають ейфорію. А я тоді дивився на автобус і думав тільки про одне: нарешті можна буде сісти. Сісти в автобус і їхати вглиб української території. Побачити синьо - жовті прапори. Побачити наших у пікселі. І, можливо, тоді відчути себе щасливим.