«Якщо не буде мобілізації, не буде й України» — вважає колишній десантник з Глобинського ТЦК

21.07.2025, 11:15 Переглядів: 611 Коментарів: 1

 

Його донька, яка вчиться на медсестру, хоче бути схожою на батька та після закінчення навчання планує доєднатися до війська

Воїн з Кременчуччини, який декілька років воював у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ старший сержант Євгеній Оболонченко переконаний, ті, хто досі вважає, що війна їх не торкнеться, просто не усвідомлюють усіх масштабів загрози.

— В ДШВ я був бойовим медиком взводу, а потім — роти. Після поранення перевівся до Глобиного, – розповідає про себе головний сержант взводу охорони Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП старший сержант Євгеній Оболонченко.

Після навчання в технічному училищі він одразу потрапив на строкову військову службу — два роки служив у Криму. Вже тоді, у 90-х, РФ активно проводила заходи щодо дестабілізації ситуації в Автономній Республіці Крим — там відбувалися всілякі заворушення, підбурювані російськими агентами.

— Я все це бачив і знав, що війна буде! Стежив за Чеченською війною та іншими війнами, які вела росія. Для мене було питання лише в часі — коли це станеться, — зазначає старший сержант.

Після звільнення з військової служби Євгеній Оболонченко став приватним підприємцем — мав декілька бізнесів. Але у 2018 році вирішив долучитися до війська й підписав контракт на проходження військової служби у 90-му окремому аеромобільному батальйоні імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова, що перебував у складі 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади. Саме з цього моменту почався його бойовий шлях.

— Тоді мені було вже 43 роки. Хотів бути десантником. Тому що ДШВ — еліта війська. Коли мене привезли в Костянтинівку на співбесіду з комбатом, він хотів відмовити через вік. Але я наполягав, і мене взяли стрільцем-санітаром. Пройшов базову підготовку як десантник, а згодом у 205-му навчальному центрі тактичної медицини в Десні чотири місяці навчався за стандартами НАТО в канадських інструкторів, - розповів військовий.

Повернувшись після навчання у бригаду, Євгеній отримав звання молодший сержант. Два роки був бойовим медиком взводу, потім отримав звання сержанта та став медиком роти. У той час 90-й батальйон виконував завдання в Чармалику, Щасті та Новолуганському. Рік стояли на Чонгарі та Арабатській стрілці.

Початок повномасштабного вторгнення застав бойового медика в розташуванні бригади Костянтинівці.

— Вранці командир розбудив та повідомив, що почалася велика війна. Тоді діяли швидко, все було як уві сні. Вскочили на БТРи, поїхали на Слов’янськ-Лиман. Перекрили трасу, зупиняли машини. Наша рота заходила в Ізюм на підсилення, інша рота вже вела бої біля Грушувахи. Саме в Ізюмі я зрозумів, що таке справжня війна — чотири дні ми палили російські танки, а потім відступили до лісу, — згадує старший сержант.

Тоді жорстокі бої точилися на околицях Ізюма. А в середмісті у підвалі розбомбленої школи він надавав допомогу пораненим. Довелося виходити з оточення — вночі у БТРи завантажили поранених та загиблих, зверху на броню брали по 20 людей — і виїжджали двома групами. За межами міста спішилися і йшли пішки полями.

Підрозділ повністю вийшов з оточення, перегрупувався та повернувся в Кам’янку на допомогу 95-й ОДШБр. Заїжджали на БТР-ах швидко під інтенсивним вогнем противника.

Коли виходили батальйоном 24 березня, медик евакуював важкопораненого і отримав кулю в шию. Врятував штатний бронежилет «Корсар» з коміром — куля змінила траєкторію, по артерії тільки ковзнула.

— Подумав, що зараз помру — вже прощався подумки з побратимами. А один хлопець підповз: «Док! Підніми голову!», і я зрозумів, що можу рухатися. Мене евакуювали. Не хотів, але змусили 9 днів пролежати в госпіталі, перш ніж повернувся до своїх. Пробитий бронік перемотав скотчем, - згадує він обставини свого першого поранення.

Євгеній називає найбільш запеклі бої, в який йому довелося брати участь: Ізюм, Кам’янка, Богородичне, Святогірськ. У так званому Шервудському лісі чотири місяці його підрозділ тримаа позиції.

Як бойовий медик роти, ходив у всі штурми разом з бійцями: тримався всередині — не йшов ніколи першим і останнім. Окрім броні та каски, зброї та БК до неї, носив великий медичний рюкзак.

— Якщо в нас були поранені, їх треба було максимально швидко евакуювати. Моя задача була їх перев’язати, стабілізувати й відправити на евакуацію, - пояснює бойовий медик.

Під час Харківського контрнаступу у вересня 2022-го його підрозділ дійшов до Білогорівки. Саме там, зізнається він, і були найстрашніші в його житті штурми. В них було багато поранених і загиблих — щоночі їздили забирати їх бронемашинами.

— Раз їхали БТРом і в нас прилетіла ракета, машина загорілася. Хлопці з броні встигли зіскочити, а я всередині був. Один боєць отримав важку контузію, ми з ним впали в якийсь рівчак. Зробив йому укол, і ми намагалися бігти по полю до своїх, коли почув, що їде ще одна наша броня. Вони нас і вивезли, - згадує він обставини другого поранення.

Тоді сержанта контузило, та лікуватися було ніколи — повернувся до строю.

У січні, коли підрозділ тримав оборону в Серебрянському лісництві, він облаштовував ротний медпункту у бліндажі. Одного дня разом з побратимом копали позиції, підривали тротилом мерзлу глину.

— Нас, мабуть, вирахував ворожий дрон. Вже вечоріло, щойно зайшли в бліндаж, коли поруч лягла 120-та міна. Перед очима яскравий спалах, гучний звук — і осколок прилетів у ногу, в берці відрізало декілька пальців на лівій нозі, — згадує Євгеній.

Наклав собі турнікет та чекав темряви, щоб вийти. Йти не міг — пів кілометра повз навкарачки до точки евакуації. Щоб не звалився в яр з річкою, побратим тримав його за каску і направляв у потрібний бік.

— Біль був такий, що втрачав свідомість. Пощастило, хлопці з нашої першої роти затягли до себе в бліндаж. П’ять годин чекали, поки примчить за мною пікап. Вивезли до найближчого села, звідти іншим транспортом — до медпункту, там зробили наркоз і відправили далі, - згадує бойовий медик.

Пів року Євгеній лікувався — через втрату частину стопи отримав інвалідність ІІ групи. Ще чотири місяці чекав на повторне ВЛК, а потім повернувся до рідної бригади.

Два роки на війні: 24-річний кременчужанин-танкіст розповів, як нищить окупантів на фронті, та звернувся за допомогою

Хотів залишитися на посаді бойового медика, але для служби в ДШВ вже був непридатний. Мав два варіанти: звільнитися з військової служби за станом здоров’я чи знайти місце служби в тиловому підрозділі. Обрав другий.

Перевівся до Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП. Тепер ходить в наряди — його задача зустрічати відвідувачів, спрямовувати до різних відділів ТЦК та відповідати на телефонні дзвінки.

Кілька разів доводилося супроводжувати мобілізованих до навчальних центрів. Зауважив, що не всі розуміють, чому мають іти до війська, думають лише як уникнути участі в бойових діях. Бояться не так самої армії, як смерті — і цей страх паралізує їх свідомість.

— Так і мене могли вбити, відповідаю на це. Але я пішов. Кажуть, що мені просто пощастило. Відповідаю: я добре вчився, ти теж добре вчися — і тобі пощастить. А який смисл сидіти ховатися, щоб прилетіло щось на голову вдома? — каже Євгеній.

Військовий зауважує, що спостерігає дивну тенденцію — до ТЦК чоловіки приходять в супроводі батьків, з дружинами та дітьми. Зізнається, що не розуміє, з якою метою.

— Хіба я приводив свою дитину, коли йшов? Раніше не думали про те, що в 18 років йти в армію рано. А тепер у 25 вважають себе занадто молодими, а нас, яким за 50, не шкода — мовляв, «вже віджили своє». Але війна не питає вік. Служити мають усі, хто здатен. Бо якщо не буде мобілізації до Сил оборони України — не буде й країни, — зазначає поранений захисник України.

«Війна — справа молодих», — вважає ветеран АТО Богдан Тонкошкур, який попри інвалідність став на захист України

Він розповів, що його донька зараз вчиться на медичну сестру і каже: «Тато, я хочу бути, як ти». Коли здобуде освіту, вона планує йти до війська.

Воїн переконаний: ті, хто досі вважає, що війна їх не торкнеться, просто не усвідомлюють масштабів загрози.

— Хіба твоя душа нічого не варта? То встань і захисти себе, свою родину, свою землю! Ми захищаємося не просто від якоїсь іншої країни, а від орди, яка хоче стерти з лиця землі все українське. Ця війна — за право існувати, і мотивація має бути не зовнішня, а внутрішня. Якщо не будемо чинити спротив, то зникне не лише наша держава, а й наш народ, – впевнений військовослужбовець.

За матеріалами групи комунікації Полтавського обласного ТЦК та СП.

Автор: Віктор Крук
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Коментарі: 1

1 766
21 липня 2025 14:44

А ухилянти ті шо позавуглами смокчуть пиво так не думають...


3 0

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 6 від 6 лютого 2025)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх