«Якщо не буде мобілізації, не буде й України» — вважає колишній десантник з Глобинського ТЦК

Воїн з Кременчуччини, який декілька років воював у складі 81-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ ЗСУ старший сержант Євгеній Оболонченко переконаний, ті, хто досі вважає, що війна їх не торкнеться, просто не усвідомлюють усіх масштабів загрози.

Після навчання в технічному училищі він одразу потрапив на строкову військову службу — два роки служив у Криму. Вже тоді, у 90-х, РФ активно проводила заходи щодо дестабілізації ситуації в Автономній Республіці Крим — там відбувалися всілякі заворушення, підбурювані російськими агентами.

Після звільнення з військової служби Євгеній Оболонченко став приватним підприємцем — мав декілька бізнесів. Але у 2018 році вирішив долучитися до війська й підписав контракт на проходження військової служби у 90-му окремому аеромобільному батальйоні імені Героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова, що перебував у складі 81-ї окремої аеромобільної Слобожанської бригади. Саме з цього моменту почався його бойовий шлях.

Повернувшись після навчання у бригаду, Євгеній отримав звання молодший сержант. Два роки був бойовим медиком взводу, потім отримав звання сержанта та став медиком роти. У той час 90-й батальйон виконував завдання в Чармалику, Щасті та Новолуганському. Рік стояли на Чонгарі та Арабатській стрілці.

Початок повномасштабного вторгнення застав бойового медика в розташуванні бригади Костянтинівці.

Тоді жорстокі бої точилися на околицях Ізюма. А в середмісті у підвалі розбомбленої школи він надавав допомогу пораненим. Довелося виходити з оточення — вночі у БТРи завантажили поранених та загиблих, зверху на броню брали по 20 людей — і виїжджали двома групами. За межами міста спішилися і йшли пішки полями.

Підрозділ повністю вийшов з оточення, перегрупувався та повернувся в Кам’янку на допомогу 95-й ОДШБр. Заїжджали на БТР-ах швидко під інтенсивним вогнем противника.

Коли виходили батальйоном 24 березня, медик евакуював важкопораненого і отримав кулю в шию. Врятував штатний бронежилет «Корсар» з коміром — куля змінила траєкторію, по артерії тільки ковзнула.

Євгеній називає найбільш запеклі бої, в який йому довелося брати участь: Ізюм, Кам’янка, Богородичне, Святогірськ. У так званому Шервудському лісі чотири місяці його підрозділ тримаа позиції.

Як бойовий медик роти, ходив у всі штурми разом з бійцями: тримався всередині — не йшов ніколи першим і останнім. Окрім броні та каски, зброї та БК до неї, носив великий медичний рюкзак.

Під час Харківського контрнаступу у вересня 2022-го його підрозділ дійшов до Білогорівки. Саме там, зізнається він, і були найстрашніші в його житті штурми. В них було багато поранених і загиблих — щоночі їздили забирати їх бронемашинами.

Тоді сержанта контузило, та лікуватися було ніколи — повернувся до строю.

У січні, коли підрозділ тримав оборону в Серебрянському лісництві, він облаштовував ротний медпункту у бліндажі. Одного дня разом з побратимом копали позиції, підривали тротилом мерзлу глину.

Наклав собі турнікет та чекав темряви, щоб вийти. Йти не міг — пів кілометра повз навкарачки до точки евакуації. Щоб не звалився в яр з річкою, побратим тримав його за каску і направляв у потрібний бік.

Пів року Євгеній лікувався — через втрату частину стопи отримав інвалідність ІІ групи. Ще чотири місяці чекав на повторне ВЛК, а потім повернувся до рідної бригади.

Два роки на війні: 24-річний кременчужанин-танкіст розповів, як нищить окупантів на фронті, та звернувся за допомогою

Хотів залишитися на посаді бойового медика, але для служби в ДШВ вже був непридатний. Мав два варіанти: звільнитися з військової служби за станом здоров’я чи знайти місце служби в тиловому підрозділі. Обрав другий.

Перевівся до Другого відділу Кременчуцького районного ТЦК та СП. Тепер ходить в наряди — його задача зустрічати відвідувачів, спрямовувати до різних відділів ТЦК та відповідати на телефонні дзвінки.

Кілька разів доводилося супроводжувати мобілізованих до навчальних центрів. Зауважив, що не всі розуміють, чому мають іти до війська, думають лише як уникнути участі в бойових діях. Бояться не так самої армії, як смерті — і цей страх паралізує їх свідомість.

Військовий зауважує, що спостерігає дивну тенденцію — до ТЦК чоловіки приходять в супроводі батьків, з дружинами та дітьми. Зізнається, що не розуміє, з якою метою.

«Війна — справа молодих», — вважає ветеран АТО Богдан Тонкошкур, який попри інвалідність став на захист України

Він розповів, що його донька зараз вчиться на медичну сестру і каже: «Тато, я хочу бути, як ти». Коли здобуде освіту, вона планує йти до війська.

Воїн переконаний: ті, хто досі вважає, що війна їх не торкнеться, просто не усвідомлюють масштабів загрози.

За матеріалами групи комунікації Полтавського обласного ТЦК та СП.