Коли у 2014 році в Україні розпочалася війна, у Кременчуці зібралася група жінок, які не змогли залишатися осторонь. Серед них — Ганна Білоусова, нині координаторка волонтерської групи «Кременчуцькі берегині».
Їхня історія почалася ще з Майдану, коли небайдужі жінки зустрілися й об’єдналися, щоб спільно діяти.
— Спочатку ми називалися «Макові зерна». Потім одні люди пішли, інші прийшли, і ми стали «Кременчуцькими берегинями». Ще у 2014-му ми зрозуміли, що почалася війна, і треба допомагати, — згадує пані Ганна.
З перших днів волонтерки плели маскувальні сітки, пекли пиріжки, збирали необхідне для бійців. Їхню допомогу найчастіше отримував Правий сектор , який тоді діяв у регіоні.
— Ми їм буси завантажували — від продуктів до теплого одягу. Навіть млинці пекли, щоб хлопці на передовій поїли гарячого, — усміхається вона.
Коли 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення, жінки не встигли навіть схаменутися — люди самі почали приходити.
Кажуть, мотивувати нікого не треба було: стільки людей збіглося, що не було де стати. Несли все, що мали. Хто продукти, хто тканину. Плели сітки день і ніч.
Та з часом ентузіазм почав спадати. Частина людей виїхала, інші втомилися, але найвідданіші залишились.
— Рук не вистачає, — каже пані Білоусова. — Ми купуємо спанбонд, основу, все необхідне. Але все одно не осягаємо. Замовлення йдуть без кінця.
У групі сьогодні працює кілька постійних волонтерок. Серед них є ті, хто приходить після роботи, хтось у вихідні. А є й такі, що живуть цією справою.
— У нас є Антоніна Тимофіївна, їй 82 роки. Вона приходить кожного дня. А молодь, на жаль, проходити повз, навіть не звертаючи уваги. Це болить.
Робота над однією сіткою триває день чи півтора — залежно від кількості рук.
— Якщо багато людей, то дві сітки на день встигаємо. Якщо ні — ледь одну, — каже волонтерка Надія, вимушена переселенка з Харкова, яка приєдналася до групи волонтерок восени минулого року.
Вона прийшла за порадою подруги і залишилася, бо зрозуміла, яку вагу має ця робота.
— Я спочатку не усвідомлювала, наскільки це важливо. А потім, коли почула, що хлопці дякують, що кажуть — ваші сітки нас рятують, то вже не могла не приходити.
Щомісяця група відправляє понад 500 квадратних метрів сіток — на Харків, Херсон, Донеччину.
— Черга не закінчується. Іноді не знаєш, кому відмовити. Усі просять, — каже Ганна.
Для жінки волонтерство це не просто допомога. Це — про виховання поколінь, про людську гідність. Вона із сумом говорить, що діти нині часто не розуміють, чому жінки в’яжуть сітки.
— Одного разу хлопчик подивився на нас і спитав: «А ви що, картини малюєте?» Це страшно. Бо немає патріотичного виховання.
Пані Ганна ставить за приклад 12-ту гімназію Кременчука, де створили музей та алею слави. Там навчався її внук, Максим Білоусов, який загинув, коли йому було лише 22 роки.
— Він був офіцером. Там пам’ятають його, шанують, діти знають, хто такі герої. Отак має бути у кожній школі.
Волонтерка також згадує епізод, який став справжнім символом. Це було 8 березня, ще у 2015 році:
— Ми стояли біля паркану на рику, плели сітки. Мороз, холод, усі бігати з квітами, щасливі. А ми плетемо. І тут іде чоловік на милицях, видно, після поранень. Зупинився й каже: «Країна, в якій жінки плетуть сітки на 8 березня, непереможна».
Саме ці слова стали для групи своєрідним гаслом.
Щоразу, коли Ганна робить нову відправку, вона у Facebook кличе людей приєднуватися. Бо фронт — це не лише лінія зіткнення, а й тил, де тримаються ті, хто вірить.
— Я щоразу прошу: приходьте, допомагайте. Бо якщо не ми, то хто? Прилітають КАБи вже і на Полтавщину. Ми не можемо чекати!»
Карта для донатів 4731 2196 1975 5899
ПО ТЕМІ:
Кременчуцькі волонтери відправили на фронт вже 200 причепів та понад 2000 мобільних буржуйок
«Будемо працювати, поки є сили», — кременчуцькі волонтерки
«Донати від людей надходять різні: від 2 до 100 тисяч гривень», — волонтерка Ольга Назарова
