Історії українок, які рятувались від війни

2.07.2022, 17:23 Переглядів: 9 649

 

Українські жінки, які залишили свої домівки, вимушено виїхали за кордон, щоб врятуватися від війни. Зараз вони будуть cвоє в нових умовах, досить часто без найближчих людей. Чоловіки призовного віку не можуть виїжджати з України. Тому жінки виїжджали самі, з дітьми чи батьками. Хтось зміг переконати рідних виїхати разом з ними за кордон, хтось ні. Чимало українських сімей стали вимушено розділеними

Повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого стало шоком та несподіванкою для багатьох. Переїжджати в іншу країну ціною війни, а не за інших обставин, найважче. 

Про труднощі переїзду, життя за кордоном, пошук роботи та допомогу від чужих людей,  розповіли героїні для «Кременчуцькому телеграфу». Кожну з них об'єднує  виїзд в іншу країну, однак історія у кожної своя. 

У Польщі чужі люди до нас ставилися, ніби ми найближчі родичі  

Анна Лодигіна журналістка за професією. Працювала журналісткою на 5 каналі, випусковою редакторкою програми на Радіо Свобода, згодом шеф-редактором діджитал-версії журналу ELLE. Останній рік працювала піар-директором медіакомпанії Red Little Light.  

З перших тижнів  перебування за кордоном Анна почала працювати на суспільному мовнику Польщі – TVP3.

Спочатку робила інформаційну телепрограму для українських переселенців, де розповідала про те, які документи потрібно зробити після приїзду, як влаштувати дитину у польський садок, перевестися в іноземний ВНЗ тощо. А зараз робитиме програму про різні історичні події, культурні явища, постатей, які доводять, що Україна завжди була частиною Європи. Програма виходитиме англійською мовою.

Анна Лондигіна, фото з Facebook
Анна Лондигіна, фото з Facebook

 

До повномасштабного вторгнення росії в Україну Анна жила зі своєю сім'єю у Києві.

- На відміну від мене, чоловік був упевнений у широкомасштабному вторгненні Росії найближчим часом. Тому у нього був план. Напередодні він змусив мене зібрати тривожну валізу для себе і дитини, яка знадобилася нам уже за 5 годин, - починає розповідати свою історію Анна. 

Після вибухів вони прокинулися, взяли ці валізи, продукти, зібрані на швидку руку, і виїхали з Києва до області. Усе розвивалося досить швидко, і стало зрозуміло, що потрібно рухатися у бік заходу. 

- Найбільше я переживала за сина, щоб йому вистачило їжі, тому я почала частіше його годувати грудьми, щоб відновити лактацію. Тоді здавалося, що росіяни б’ють дуже хаотично, і ніколи ніхто не знав куди прилетить, бомбили і селища, і великі міста, - зазначила вона. 

Чоловік Анни проклав безпечний маршрут, яким вдалося за день через села і без дорожніх корків добратися на Хмельниччину. Вони переночували у знайомих, і поїхали на захід України. Чоловік там залишився, а дружині та сину на початку березня сказав виїхати до Польщі заради безпеки.

- Звісно, я відчувала, що це зрада. Але уже зараз усвідомлюю, що це був правильний, хоча і складний вибір. Заради дитини, - зазначила Анна.

Анна розповідає, що з житлом у Польщі їм надзвичайно пощастило. Спочатку чоловік звернувся до свого товариша, з яким напередодні війни познайомився у Польщі під час відрядження. Той звернувся до своїх друзів у Вроцлаві, а  ті до своїх друзів, і так знайшли житло, у якому живе Анна  з сином та її подруга. Згодом до них приєдналася  мама Анни, яка виїхала з окупованої Херсонщини. 

- Нас забезпечили усім – посудом, електроплитою, одягом, постільною білизною, пральною машиною, дитячим ліжком для сина, матрацом. Доки цю квартиру готували для нас, тиждень ми жили у родині, вони самі з Білорусі, втім давно живуть у Польщі. Ми чужі люди один одному, втім до нас ставилися, ніби ми найближчі родичі, -  ділиться враженням Анна.

Вона приїхала в Польщу з однією валізою, без нічого. Один з найбільших страхів був – звідки брати гроші в Польщі без знання польської?  

- Я була впевнена, що доведеться йти працювати в ресторан чи прибирати помешкання. У нас були заощадження, втім їх не вистачило б на кілька місяців точно, особливо, якщо довелося б платити в якийсь момент за житло. Ми подалися на соціальні виплати. У Польщі їх справді багато – разова єдина виплата на кожного (300 злотих), щомісячна на дитину (500 злотих), загальна на родину, на ліки за потреби, від ООН протягом 3 місяців, - зазначила вона.
- Кошти надходять дуже повільно. Це зрозуміло, оскільки ніхто не був готовий до мільйонів українців, які потребуватимуть, а також тут досить бюрократична система загалом. Тож ці виплати ми отримали лише за 3 місяці, на той момент у мене уже була робота, - додала вона. 

Анна розповідає, що дуже вагомою допомогою були гуманітарні центри:

- У перший місяць там можна було знайти усе. Тому ми брали там їжу, одяг дитині, навіть іграшки та возик. Це дуже допомогло. Бо ти приїжджаєш, і у тебе навіть якщо є їжа, її немає у чому готувати, немає з чого їсти. Наприклад, перший час ми вкривалися рушниками і спали на скручених рушниках. Звісно, це краще аніж у підвалі. Втім, так було на початку.

У кожній країні усе влаштовано за своїми правилами, які ти дізнаєшся з часом. 

- Набільше, що відчуваєш тут, у Європі, та у Польщі, зокрема, це шалена швидкість з якою ми живемо в Україні. Будь-яке питання ти можеш вирішити у два кліки. Тут все довго. Дуже. І складно. Наприклад, мені потрібно було відправити поштою речі в інше місто. Я звикла, що у нас ти приносиш усе, тобі його запакують, усі дані самі введуть, швидко оплатив і пішов. Виявилося, що тут ти сам складаєш коробку для відправлення, у них навіть немає ножиць і скотчу, щоб ти зміг це склеїти. І швидкість відправлення надзвичайно повільна, - ділиться враженням Анна. 

Зокрема, з України, де триває війна, відправлення дійшло до Польщі за два дні. А Польщею воно йшло 1,5 місяці.  

А от запис до  до лікаря в Польщі  – квест. Вона місяць не може зареєструвати дитину на щеплення та візит. Хоча в Україні на сайті Helsi можна зареєструватись  і обрати вільну дату за 1 хвилину.

Картку у банку Анна отримувала 3 тижні, бо  відправляли її листом у поштову скриньку.

Анна відповіла про те, чого їй не вистачає у Польщі: 

- Усього, від запаху нашого бузку до побутових речей – сервісу, швидкості, простоті багатьох рішень. 

Через війну двічі покидати домівку

Таїсія Гармаш, фото надане авторці
Таїсія Гармаш, фото надане авторці

 

Таїсія Гармаш є комерційною директоркою сайту міста Словянська 6262.com.ua

Історія виїзду почалась ще в 2014 році, коли почалась війна. Спочатку це була Харківська область. Тоді Таїсія разом з чоловіком займались бізнесом, не пов'язаним з медіа. На фоні відсутності інформації в місті, яке визволили 5 липня 2014 році, у її чоловіка виникла ідея створити медіа.

- Ми вважали, що за 2 роки все налагодиться, відкриється багато незалежних медіа в Слов'янську, які будуть висвітлювати події об'єктивно і незаангажовано. Не сталося. Ми все більше заглиблювалися в незалежну журналістику, розуміючи відповідальність не тільки перед читачем, але й перед партнерами, які нас підтримували. За 8 років ми та члени нашої команди мали стільки погроз різного характеру, що мабуть їх вистачило б на брошуру, — розповідає вона. 

У 2014 році Таїсія з чоловіком вже знали, як будуть діяти, коли буде ескалація на Сході України. А вже в 2021 році збагнули, що це буде повномасштабна війна та готувалися до неї.  

Таїсія виїхала з дітьми в березні 2022 року за кордон. Всі члени команди виїхали в квітні 2022 року в безпечне місце.

- Послугами іншої держави ми скористалися у вигляді гарячого супу, яким нас накормили в Румунії під час нашої 8 денної подорожі в Італію, - зазначила вона. 

Грошових виплат ні в Україні, ні в Італії, ні в інших державах Таїсія поки не отримувала.

- Разом з дітьми ми виїхали в Італію до родичів. Італія здивувала проукраїнськими настроями серед звичайних людей. На всіх етапах, у всіх структурах тобі намагалися допомогти. У мене склалося враження, що Італія спочатку запросила до себе біженців, а потім почала думати, що з ними всіма робити на законодавчому рівні, — зазначає Таїсія.

Житло  держава не надавала до травня 2022 року. З лютого по травень волонтери взяли на себе відповідальність шукати та переселяти українців в пусті квартири італійців, або прямо в сім'ї. 

- Держава пообіцяла приймаючій стороні або компенсацію комунальних витрат, або гроші в розмірі 33 евро на добу за 1 прийняту людину. Закон, підтримуючий своїх громадян так і не вийшов. Українці досі живуть в квартирах не сплачуючи нічого. Все фінансове навантаження лягло на плечі італійців. Деякі порахувавши витрати починають проговорювати, щоб люди знімали цю ж квартиру, або будинок за гроші, але це поодинокі випадки. Загалом для мене вони всі-герої нашого часу.  Маючи такі проблеми та рівень безробіття після коронавірусу, люди не озлобилися та відкрили серця для українців, — ділиться враженнями вона.

Таїсія розповіла, що на сьогодні безоплатно на рівні держави біженець може отримати житло, якщо воно є вільним в певній комуні. Як це відбувається: сім»я приходить до, наприклад, Карітасу і каже, що хоче віддати своє житло за певні гроші чи за комунальні послуги. Українці звертаються до Карітасу і проживають в цьому житлі безкоштовно. Ще можна  можна звернутися до Квестури (поліції) ісказати, що ти на вулиці. Тоді нададуть соціальне житло. Проте де воно буде і які умови проживання — це вже залишається невідомим, але в радіусі провінції.

- На сьогодні моя історія виглядає наступним чином: проживши у родичів 3 місяці ми з дітьми шукаємо житло соціальне, або за гроші. Як буде складатися далі-відповім згодом, - зазначила вона.

Допомогу від Італії українським біженцям почали виплачувати в травні місяці. Її розмір — 300 євро на дорослого і 150 євро на дитину. Виплати будуть відбуватися протягом 3 місяців. Однак якщо надали житло в організаціях на кшталт Карітас — тобі нічого не передбачено. Платформа для реєстрації виплат запрацювала тільки в травні 2022 року. Безкоштовним в Італії для біженців з України є відвідування школи та медичні послуги дітям до кінця 2022 року, дорослим  до вересня 2022 року. 

- Свій побут буду налагоджувати, коли ми винайму житло. Поки ти маєш 3 чемодани і весь світ перед тобою відкритий, важко обростати зайвим і думати про побут. Хоча ні, сковорідку я все ж таки купила. Я працюю віддалено в нашому підприємстві в Україні, сплачуючи податки, які так важливі на сьогодні для нашої держави. Діти закінчили школу в Україні дуже гарно. І це при тому, що вони відвідували школу в Італії. Плануємо відкрити digital agency тут. Поки вивчаю ринок та попит. Далі побачимо, — зазначає вона.

Таїсія зауважує, що у нашій державі діджиталізація на найвищому рівні.  В Італії не вистачає діджиталізації, якою вона є України і цифрової грамотності людей. Тому там треба звикати до інших правил. Наприклад, щоб визвати таксі в Італії — треба дзвонити, щоб отримати допомогу, треба їхати в певний орган, який допомагає з тієї причини, що цифрова платформа не працює.

В Україні живе мама, сестра, племінник та зять, друзі, рідний коллектив. В Україну планує приїхати, коли буде чіткий механізм проїзду в Україну і назад. Поки його нема:

- Зараз моє місто у вогні. Я не маю гадки чи залишиться редакція цілою, чи дім. Не знаю. Жити треба кожного дня, подавати приклад дітям, планувати їх майбутнє. Ми в ролі біженців вже вдруге, змінилась тільки країна та коло родичів.  Після першої спроби ми стали тими, ким ми є на сьогодні. Подивимось, що вийде  цього разу. 

Таїсія ділиться, що в Італії не вистачає всього: 

- Твоєї родини, де всі разом, друзів, саме твого життя і того ким ти в ньому є, рідної природи, запахів, звуків, мови, прохолодних ранків і приємних вечорів, цвіркотіння земляної жаби, яка живе у тебе в городі і ти все життя думаєш, що це цвіркуни, ластівок і гулу залізниці, яку чутно за 5 кілометрів рано вранці. Можна безкінечно перераховувати і на це не вистачить місця. 

Як журналістка стала круп'є у Албанії 

Тамара Зінченко. Фото надане авторці
Тамара Зінченко. Фото надане авторці

 

До повномасштабного вторгнення  росії в Україну Тамара Зінченко працювала журналісткою у «Кременчуцькому Телеграфі», а зараз вона круп'є в казино у місті Тірана. Це столиця Республіки Албанія.   

Раніше Тамара працювала круп'є в Україні та за кордоном, а під час пандемії  працювала журналісткою за основним фахом. 

4 березня їй вдалось записатися з мамою в чергу на автобус, який футбольний клуб «Кремінь» передав волонтерам. Вона виїхала з України 6 березня з допомогою волонтерів цим автобусом, що їхав довгих 18 годин. З собою взяли також собаку. 

Кордон з Польщею вона перетинала пішки на на пункті пропуску Шегині-Медика.

- Важко передати словами мою вдячність перш за все волонтерам, які зустріли нас на кордоні з гарячою їжею та напоями, а також польським друзям, які надали нам прихисток на тиждень доки чекали квитків. Спочатку ми переночували у знайомих моїх колег, які живуть неподалік від кордону. Вони прийняли нас як рідних, і допомогли впоратись з першим шоком від евакуації, - розповідає Тамара. 

Наступного дня подруга забрала їх до свого помешкання у місті Ченстохово, де вони залишилися на наступні 5 днів. 

- Загалом поляки дуже допомагають. Усюди можна побачити волонтерів, які допоможуть вирішити будь-яке питання. Підтримка відчувалася буквально на кожному кроці. Багато допомагають українцям не лише волонтери, а й прості громадяни: збирають кошти для ЗСУ, надають прихисток, допомагають із працевлаштуванням, - ділиться враженням про поляків. 

На кордоні з Чехією тамтешні волонтери запропонували їм теплі ковдри, адже було ще досить зимно, а також запропонували оформити документи на песика та зробити йому щеплення, якщо є така потреба. У нього щеплення були, але така пропозиція приємно вразила. 

Далі поїздом поїхали до Праги, і вже звідти літаком до Албанії. Зараз Тамара живе у чудових апартаментах у центрі столиці Албанії. Житло шукав роботодавець. Але тим, хто не має такого контракту, посольство надає інформацію та допомогу щодо пошуку житла. 

За словами Тамари, деякі ріелтори у Албанії не беруть комісію з українців - це їхня особиста ініціатива. Також деякі албанці готові прийняти постояльців безкоштовно.

- Я заздалегідь мала контракт на роботу, який передбачав надання житла. Але, зважаючи на обставини, компанія пішла мені назустріч і безкоштовно поселила також мою маму. До того ж роботодавець оплатив авіаквитки для мами і нашого песика.

Згодом компанія, де Тамара працює, запропонувала роботу її мамі. Зараз Албанія суттєво спростила процес працевлаштування для українців. Тому жодних проблем на кшталт нестачі якихось документів не виникло.

Проїзд для українців у Тірані не безкоштовний, адже тут зовсім небагато біженців у порівнянні з  іншими країнами ЄС. Проте громадський транспорт дешевший, ніж в Україні. Наприклад, автобусний квиток по місту  коштує приблизно 6 гривень. Медицина в Албанії безкоштовна для всіх. 

Тамара Зінченко розповіла, що Албанія дозволила українцям перебувати в країні протягом року в якості туристів, без оформлення статусу біженця або отримання тимчасового прихистку. Тому, якщо людина не планує тут працювати, не потрібно займатися зайвою бюрократією. Крім того, у Албанії  безкоштовна початкова і середня освіта в державних закладах. А місцевий лінгвістичний центр запропонував українцям безкоштовні курси албанської та англійської для дітей і дорослих.

Тамара каже, що грошей їй вистачає, адже ціни тут невисокі. 

Тамару здивувала відсутність адрес у звичному для нас форматі. Зокрема, тут немає номерів будинків, а часто навіть номерів квартир. 

- Під час замовлення онлайн я вказую лише назву вулиці і найбільш примітний орієнтир поруч, а потім за необхідності надсилаю кур'єру геолокацію. А ще це дуже безпечна країна: на ніч ресторани не прибирають з літніх терас столики (навіть попільнички та спеції на них стоять), люди паркують велосипеди просто обабіч доріг, а під час дощу парасольки залишають на спеціальних стійках біля входу в магазини і ніхто не чіпає чужого майна, - зазначила вона.

В Україні у Тамари залишилася бабуся, якій 82 роки. Вона категорично відмовилася їхати. 

- Озираючись назад, розумію, що може воно й на краще, адже дорога була нелегкою, і вона могла просто не витримати. Ми з бабусею тримаємо зв'язок за допомогою месенджерів: заради цього вона навчилася користуватися смартфоном!,  - каже вона. 

Тамара сумує за спокійним мирним життям. Після 24 лютого вона ще не поверталася в Україну. 

- Так, тут немає війни, але усі думки - з Батьківщиною, з друзями, які залишилися боронити рідну землю. Зараз єдине бажання - перемога над ворогом і справедлива кара для кожного рашистського окупанта, - сказала вона.  

Вона запевнила, що обов'язково відсвяткує разом з рідними та друзями перемогу над загарбником на рідній землі. 

Евакуювалася до Німеччини з одним рюкзаком, де була їжа 

Катерина зараз з трьома дітьми живе в Німеччині. Евакуювалися з Кременчука з одним рюкзаком, де була лише їжа, бо розуміла, що найважливіше - не речі. Вона вирішила не називати своє прізвище,  однак погодилась поділитись своїм досвідом переїзду. 

Дорога була довгою до кордону.  Їжі,що  Катерина взяла з собою не вистачило на всю дорогу, але вже на кордоні волонтери надали продукти безкоштовно. 

Зараз Катерина з дітьми живе у будинку з сім'єю з Німеччини, однак  має свою окрему «територію» для проживання, адже є окремі входи.

- Допомагають всі. По-перше люди, які надали нам дах над головою. Люди, яких я навіть не знаю та не бачила, знайомі знайомих німців, які дізналися, що в їхнє село приїхали родини з України, - починає свою розповідь зі слів вдячності Катерина. 

Катерина розповіла, що  зараз оренду  за житло сплачує соціальна служба, оскільки зараз у неї тимчасово немає роботи. Після 1 червня Катерину перевели до «джоб центру» (центру зайнятості) . Туди раз в місяць її викликають, шукають і пропонують різну роботу. Якщо людина йде працювати, то далі пільги скасовуються  треба самостійно оплачувати оренду квартири та інше. 

- Мені  зараз надають допомогу на дітей щомісяця, оплачують оренду та комунальні послуги, за моєю заявою  в соціальну службу надали кошти для придбання одягу та взуття для дітей. Спочатку ми отримали кошти від соціальної служби. Розмір допомоги залежить від багатьох факторів. Розмір допомоги був 960 евро на Катерину та її  трьох дітей. Вона написала у заяві, що прошу надати кошти на закупівлю одягу, - розповіла вона.

Зараз Катерина та її діти посилено вчать німецьку мову. Вона сказала, що раніше не могла би подумати, що знову доведеться вчитися та ще й в іншій країні, аби отримати роботу. Катерина каже, що приїде в Україну, коли закінчиться війна. 

Життя в Німеччині після переїзду 

Марина Говорухіна. Фото з Facebook
Марина Говорухіна. Фото з Facebook

 

Марина Говорухіна жила і працювала в Києві експеркою зі стратегічних комунікацій. 

Виїжджала з України на другий день повномасштабного вторгнення. Виїхала спочатку до Польщі, а потім вже до Німеччини. Їхала туди, де були її друзі.  

Її знайомі користуються допомогою в Німеччині. Натомість Марина не користуюся тому, що в неї наразі ще є робота і вона сама може забезпечити своє існування. 

- Найважливішим питанням було - це знайти житло в Берліні. Це завжди було великим питанням, як я дізналася, але мені пощастило і я знайшла своє житло. Тепер в мене завдання - вчити мову, щоб я не просто так жила в Німеччині, а зробила щось корисне і можливо, підвищила свої вміння спілкування з іноземними партнерами, - зазначила вона. 

Робота залишається тому, що раніше працювала, як фрілансер і залишаються клієнти.  

Також Марина Говорухіна поділилася враженнями, що здивувало в Німеччині. 

- Від німців я сподівалася чіткості й точності, пунктуальності. Але насправді не всі такі й не всюди це є. Що стосується державної служби з якими зіштовхнулися мої знайомі, то дуже багато було неточностей, помилок, Але я думаю, що це через велику кількість людей, які виїхали за кордон, - зауважила вона. 

Крім того, тут дещо гірше їздять потяги, ламаються, є несподівані зупинки. 

- Закордоном мені не вистачає моїх друзів і вечірок з друзями, які я влаштовувала у своїй квартирі. Морально цього дуже не вистачає. Усі мої рідні залишилися в Україні в Кропивницькому, — ділиться враженнями вона.   

Пішки через кордон з двома дітьми до Польщі, а далі життя у Франції 

Марія Венгрук з дітьми, фото з Facebook
Марія Венгрук з дітьми, фото з Facebook

 

25 лютого до кордону лучанку Марію Венгрук з двома дітьми відвезли родичі. Вона цілу ніч вистояла разом з дітьми, з торбами, аби пішки перетнути кордон. Марія розповідає, що тоді черги були величезні… Діти постійно говорили, що хочуть їсти, пити, ніжки болять, хочуть спати,  в туалет... ну постійно щось хотіли... Тоді ще  і холодно було.  

Марія розповіла, що українсько-польський таки вдалось  перетнути пішки, бо якби машиною їхали, то стояли б 3 дні, якщо не 5. Черга з машин була ще більша, ніж з людей. Люди в паніці виїжджали. 

- Ми перейшли кордон пішки, нас зустріли польські волонтери. Запитали чи ми маємо де жити в Польщі, чи є друзі, родичі, знайомі... Ми сказали, що немає нікого і жити теж не маємо де.  Вони повезли нас  в котедж… Поляки дуже допомогли з одягом, взуттям і побутовою хімією. Ми побули там день, а тоді поїхали у Францію, - сказала вона.

Марія Венгрук розповідає, що вже 27 лютого приїхали у Францію. Зараз вона живе у 5-кімнатній квартирі. Дві кімнати розраховані для неї з дітьми, є спільний зал, а решта території  для іншої сім'ї. 

Зараз вона отримує допомогу в розмірі 400 євро, бо житло надали соціальне.  Марія нічого не сплачує за житло. Також  їй дають безкоштовно продукти раз на тиждень. 

- Якщо жити у французів, як квартиранти і не брати державне житло, то платять більше 700 євро, — зазначає вона. 
- У Франції жити тяжко, бо зовсім не знаєш мови. Без мови знайти роботу нереально. Тому спочатку мова, а тоді можливо робота, а так би я з радістю працювала, — додала вона.

Марія насамкінець говорить, що сумує за батьками та іншими рідними людьми, які залишились в Україні. 

Автор: Мая Голуб
Теги:
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск

№ 47 від 24 листопада 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх