У майстерні — звуки швейних машин, нитки різних кольорів, ескізи на столах. Тут працюють Ірина та Дмитро Матюшенки — подружжя, яке вже третій рік вишиває для тих, хто на передовій. Але не сорочки, не рушники — шеврони, погони, обереги. Адже сьогодні вишивка — не лише про традицію, а й про підтримку, ідентичність та зв’язок із домом.
Вишивка змінюється разом із часом
Коли у лютому 2022 року все перевернулося, разом із життям змінилася й потреба у самій вишивці.
Перші шеврони були радше емоційною реакцією: ті самі «російський воєнний корабель…», «Вірю в ЗСУ». Потім замовлення почали зростати — приходили нові підрозділи, з’явилася потреба в ідентифікації. Дмитро залишив свою попередню роботу та повністю приєднався до Ірини. Так майстерня трансформувалася — з побутової у справжній тиловий штаб.
У кожному стіжку — частина душі й молитва
Серед замовлень — і стандартні шеврони, і дуже особисті.
Особливе місце займають шеврони з елементами традиційної полтавської вишивки. Один із них — за мотивами миргородської вишивки, популярної ще у ХІХ столітті.
Ірина впевнена: навіть машинна вишивка може бути живою.
Прапори вдячності
У майстерні Дмитра та Ірини є особливе місце — стіна із підписаними прапорами. Це дяка від військових, які повертаються з фронту і приносять свої бойові прапори з автографами підрозділів. Є також і гільзи з передової.
Найрідніший для подружжя — шеврон Кременчука. Його Дмитро розробив його сам.
Вишивка, що залишається
За ці роки подружжя зробило вже понад 10 тисяч шевронів. Частину передали до військово-історичного музею при ВПУ №7, де ці вироби стали частиною експозиції. Їхня робота — тиха, без лишнього пафосу, але глибока. І дуже людяна.
У День вишиванки Ірина та Дмитро Матюшенки, ймовірно, знову працюватимуть. Бо сьогодні вишивка — це не лише свято. Це про силу, пам’ять, зв’язок. І про віру, яку можна тримати у руках.
Нагадаємо, раніше ми вже писали про родину Матюшенків. Вони віддавали газети з опублікованим інтерв'ю та автографом ветерана Андрія Клімова за донат на підтримку Збройних сил.
Ця стаття/матеріал стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
