Вишивка, що говорить з серцем: як у Кременчуці бережуть пам’ять і традицію

Щороку в третій четвер травня українці святкують День вишиванки — свято, яке вже давно вийшло за межі просто флешмобу. Це день, коли ми вдягаємо не просто сорочку — ми вдягаємо пам’ять. Символ національної єдності, зв’язку поколінь, поваги до свого коріння й культури.

Вишиванка — це не лише про красу орнаменту. Це про ідентичність, гідність, незламність. У час, коли історія переписується щодня, особливо важливо триматися за свої справжні цінності. Саме тому дедалі більше людей повертаються до витоків: вивчають регіональні візерунки, відновлюють родинні традиції, самі вишивають або замовляють сорочки з глибоким сенсом, а не просто заради моди.

Сьогодні вишиванка знову стає частиною повсякденного життя — не лише як святковий одяг, а як жест усвідомленості. А за кожною такою сорочкою — своя історія.

Напередодні свята «Кременчуцький Телеграф» зустрівся із місцевою майстринею, носієм елемента нематеріальної спадщини «Технологія вишивки „білим по білому“» Наталією Ромою. Жінка розповіла нам про традиції вишивки в нашому регіоні, значення символів у візерунках, вплив родинної спадщини, сучасні тренди, ставлення молоді до вишиванки та про те, чому ця справа залишається важливою і сьогодні.

Із голкою — по життю

Вишивка у житті пані Наталії була із самого дитинства: у родині вишивали всі жінки. Для когось це було улюбленою справою, а дехто заробляв цим на життя.

Пов’язати своє життя із вишивкою жінка вирішила після відвідин музею в Решетилівці.

Пригадує пані Наталія і свою першу вишиту роботу: вона відтворила сорочку, яка зберігалася у родині гетьмана Полуботка. Нині ця робота знаходиться у Полтаві в музеї.

Певний час після навчання вишивка залишалася для жінки як хобі — «були 90-ті роки, про яку вишивку тоді могла йти мова», розповідає. Але поступово улюблена справа таки повернулася у життя майстрині.

Від традицій до сучасності

З давніх-давен закріпилося твердження, що для Полтавщини характерна вишивка «білим по білому». Та чи лише вона? Цікавимося у пані Наталії, що ж іще та якими кольорами вишивали в нашому регіоні.

До речі, майстриня зазначає: вишивка «білим по білому» притаманна не лише Полтавщині — так вишивали у різних регіонах України. Проте саме полтавська вишивка має свої особливості — орнаменти та поєднання технік — і є більш ніжною у порівнянні з іншими.

За словами Наталії, на Полтавщині також виділяються і гадяцькі сорочки — це синя вишивка, кольору індиго. Вона також занесена до переліку нематеріальної культурної спадщини. 

Цікавимося у майстрині, чи є таке поняття як «кременчуцька вишивка» і чи є щось притаманне саме цій місцевості.

Нині вишивка з кожним роком набуває усе більшої популярності — багато молоді починають вишивати. Тож пані Наталія наголошує: на її плечі лягає завдання і просвітництва населення.

Майстриня не має нічого проти сучасних технологій: каже, з одного боку це добре, коли з’явилася заміна ручній праці. І комп’ютерна та машинна вишивки бувають доволі якісними. Проте є один головний мінус — у них немає душі.

І все ж таки вишивка з кожним роком набирає все більшої популярності — усе більше пересічних громадян повертаються до традицій. Майстрині проводять різноманітні навчальні курси та майстер-класи, навчають технікам усіх охочих. Пані Наталія розповідає: сама вона не навчає вишивці — просто не вистачає на це часу. Але завжди дуже радіє, коли молодь віднаходить давні техніки.

Кожна сорочка — як жінка, унікальна та неповторна: про колекцію вишиванок у краєзнавчому музеї

Із пані Наталею ми зустрілися у краєзнавчому музеї Кременчука, де зберігається чимала колекція вишивки. Про неї нам розповіла керівниця музею Алла Гайшинська.

За її словами, музей починав працювати наприкінці 60-х років, і тоді усі ці вироби до них приносили люди.

Кожна сорочка із музейного фонду не має собі подібної.

Схожих сорочок багато, але однакових немає. Усі вони хоч трошки, але відрізняються одна від одної. І раніше на Полтавщині жіночі сорочки ніколи не вишивалися на грудях.

Пані Алла підтверджує слова Наталії Роми: ручна вишивка завжди несла у собі сакральне значення, адже наносили малюнок завжди із певними думками.

Серед сорочок, які показала нам Алла Гайшинська, дійсно є подібні. Але з-поміж них вирізняється одна — вишита повністю чорними нитками. Керівниця музею розповідає її історію.

Цікавимося, яка сорочка у музеї є найдавнішою. За словами Гайшинської, таких ґрунтовних досліджень вони не проводили.

Пані Алла додає: востаннє сорочку їм до музею принесли у 2014 році.

Свято, що повертає нас до себе

День вишиванки — чудова нагода згадати про те, що ми маємо глибоке коріння і багату культуру, яка заслуговує на повагу й продовження. Свято виникло у 2006 році з ініціативи студентів Чернівецького національного університету — тоді кілька молодих людей просто вирішили прийти на пари у вишиванках. Ідея швидко підхопилася, поширилася в інші міста, а згодом і за межі країни. Сьогодні День вишиванки відзначають українці по всьому світу.

З кожним роком це свято набуває нового змісту. Якщо колись це був просто флешмоб, то нині — акт національної самосвідомості. Це вже не лише про одяг — це про повернення до себе.

Вишивка — це не просто річ із минулого, що має красивий вигляд на фото. Це жива історія, що ниткою вплітається у тканину, в руки, у пам’ять. Кожен із нас може стати частиною цієї історії: вдягти вишиванку, дізнатися, звідки походить орнамент на сорочці, навчитися бодай простого стібка — і передати це далі. Бо саме так з покоління в покоління тримається наш зв’язок — через речі, які не зітруться ні часом, ні війною.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів