«Там, біля Венеції»: яке воно життя за кордоном для наших земляків

З тих пір минуло 10 літ, а пам’ятаю ту зустріч так, немов це вчора відбулося. День хилився до вечора, я вирішив заглянути у поштову скриньку, а чи не з’явилася там кореспонденція. Десь між третім і другим поверхами зустрів раптом школярика років дев’яти. У правій руці він тримав великий футбольний м’яч світлого кольору.

Це був Дениско, який йшов попрощатися з подружкою, бо наступого дня разом з мамою від’їжджав в Італію.

З тих пір минуло 10 літ. Дениско став Денисом. У лютому цього року йому виповнилося 18. Своє повноліття він відзначив подорожжю по старій Європі.

О-о Боже, Венеція — місто краси та мистецтва!

Моя сусідка знову збирається за кордон до родини дочки. І знову вона відвідає Венецію. Я попрохав її знайти кілька вільних годин, щоб поспілкуватися.

Почав з найголовнішого, що ж воно таке за місто, про яке знає весь світ?

Венеція знаходиться за чотири кілометри від материка. Центр поселення творився ще за часів варварських нападів. З часом утворилася унікальна модель міста.

Екскурсоводи розповідають, що 160 водяних каналів було засипано землею, а число островів скоротилося до 18. У місті залишився один великий канал. Венеція ділиться на дві частини, а поєднується місто мостами.

По маленьких каналах рухаються на човнах. Різні частинки міста поєднуються чисельними мостами. Цікаво, що лише до кінця 15 століття усі мости були дерев’яними.

Цікаво і таке, що кожна вулиця є джерелом історичних відносин.

Загальна площа островів, на яких розміщена Венеція, складає трохи більше семи квадратних кілометрів. Родзинкою міста є площа Сан   

Маріно, одна з прекрасних частин міста. Це перлина італійської архітектури. Замкнутий простір, розділений на дві частини. Ця площа спрямована на море.

Тут же собор Санта Марко. Перша відомість про цю площу належить до IX століття.

У другій половині ХХ століття відбулася чергова реконструкція архітектури. Кожного дня тисячі туристів проходять цією площею.

Мамо, я їду в Італію!

Сотні тисяч, мільйони українців нині за кордоном. Основна причина, звичайно, лихоліття, війна. Але в кожного своя історія, своя життєва новела.

Продовжує розповідати Валентина Володимирівна:

«Ми з чоловіком одразу пропонували різні варіанти. Давай спробуємо тут придбати окрему квартиру», — згадує Валентина Володимирівна.

Згодом і правда в Кременчуці з’явилася двокімнатна квартира. Вона там, на жаль, не захотіла жити. І тут, в Козельщині, теж не захотіла.

І Маринка поїхала у квітні 2015 року. Там вона вийшла заміж за Тараса з Івано-Франківщини. Він в Італію приїхав чотирма роками раніше.

А зупинились вони в місті Адрія, недалеко від Венеції. В оренду взяли добротну квартиру. І так ось уже 10 років.

Дениска Марина насправді у 2017 року забрала, після завершення ним початкових класів у Козельщині.

Болючим було розставання.

Так боляче було серцю, що відразу додому не хотілося. Щоб розрадитися, заспокоїтися, поїхали до Кременчуцького моря. Й лише наступного року Валентина Володимирівна разом зі сватами  провідала дітей.

Яке воно — життя за кордоном?

Життя дорослих цілком зрозуміле. Треба швидше знаходити роботу і далі дбати про сім’ю. А ось дітям, школярам, зрозуміло, складніше.

Дениско гуляв у дворі, з цікавістю терся біля столика, де відпочивали, так як і в нас, дідусі і бабусі.

Одні гомоніли, інші грали в шахи, шашки. Прислухався до них і наш Дениско, і о, диво — за літо хлопець дуже швидко освоїв розмовну італійську мову.

На початку нового навчального року Дениско пішов не в четвертий, а в п’ятий клас. Адаптувався швидко. Уже за п’ятий клас він отримав табель, відзнаку.
До речі, і в Італії не забував про Козельщину: неодноразово брав участь онлайн у заходах районної дитячої бібліотеки.
Хлопець знайшов відразу своє місце і у спортзалі. Футбол і там для Дениска став улюбленим видом спорту.

Зовсім недалеко від їхнього житлового будинку протікає водяний канал Б’янко. Він є головною притокою італійської ріки По. Тут рибалити можна, аби бажання. Бажання в Дениса є, але його риболовля особлива: спіймає рибу і повертає її у воду.

Не так давно, розказував бабусі, спіймав багатокілограмового коропа. Баче, рибина схлипує, немов прохає, щоб відпустив. І він повернув її у воду.

Денис виявився вельми комунікабельним. Клас у нього був неоднорідним. Приміром, і албанці, і поляки. З поляком зав’язав міцну дружбу. Згодом і мову польську вивчив на відмінно.

Коли Денису виповнилося 16, пішов на курси водіїв. Отримав права, сів на скутера. І у вільний час після уроків почав розвозити піцу замовникам. На дрібні витрати заробляти.

Час від часу приходить до батька на промислове підприємство. І там почав потроху підробляти.

Денис закінчив 12 років італійської школи. Ще рік поповнюватиме знання у приватній школі. А потім, можливо, його життєва стежина проляже до Мілана.
 

Зовсім недавно, 19 вересня, був у Венеції учасником прес-конференції, присвяченій соціальній інтеграції молоді в життя Італії.

…Ще не одну хвилину я розмовляв з Валентиною Володимирівною.

Про все-все: про роботу, дітей, про долю Дениса, і про Венецію, і про італійські ранні вечори…

Невже у них таке сонце, як і в нас, подумалось мені? І чи можна там почути спів соловейка, жайвора?

Раптово прозвучав телефонний дзвінок. «Це донька, Марина», — сказала моя співрозмовниця.

Я попрощався, подякував за розмову. Гарне враження склалось від оселі господині.

Дворик чепурний, як кажуть, — ні бур’янини, ні порошини.

Перед вікнами передньої стіни — розкішний квітник, переважно осінні квіти. За якихось десяток метрів до виходу розташований з гарним зрубом колодязь. А зліва оце, — уточняє Валентина Володимирівна, — свого часу, як і годиться в Україні, висадила калину. Я підійшов ближче до куща. Гілочки пообвисали добірними червоними кетягами. Не обриваючи, взяв один з них і наблизив до себе.

І раптом. що це за диво? Почув, чи так мені здалося — шепіт:  «Прошу вас, не полишайте тут мене одну. Прошу вас, не покидайте мене, прошу…»