Злочини проти держави: судова практика воєнного часу на Полтавщині

Упродовж року суди першої інстанції Полтавської області ухвалили 36 вироків у справах, пов’язаних з колабораційною діяльністю, пособництвом державі-агресору, поширенням інформації про переміщення ЗСУ та виправдовуванням російської агресії. Загалом за цей період у регіоні винесли 354 013 судових рішень, із яких 73 141 — у кримінальних провадженнях.

За даними звіту керівника Полтавської обласної прокуратури Євгенія Гладія, упродовж року до суду скерували 97 обвинувальних актів за злочини проти національної безпеки та правопорушення, пов’язані з агресією РФ. Серед них — вісім проваджень про державну зраду та два — про пособництво державі-агресору.

Окрему категорію становлять справи, пов’язані з протидією Збройним силам України: 56 осіб притягнули до кримінальної відповідальності за перешкоджання діяльності ЗСУ, ще кілька проваджень стосуються поширення інформації про переміщення українських військових.

Водночас статистика вироків свідчить, що до фінальної стадії розгляду доходить лише частина таких справ. Зокрема, суди області засудили 21 особу за заперечення збройної агресії РФ, чотирьох осіб — за державну зраду, ще чотирьох — за колабораційну діяльність і 43 — за перешкоджання роботі ЗСУ.

Різниця між кількістю обвинувальних актів і вироків свідчить: реальна судова практика формується значно повільніше, ніж з’являються нові провадження.

Попри невелику кількість таких справ, саме вони дозволяють побачити, де проходить межа між словами, співпрацею та реальною допомогою росіянам.

У цьому матеріалі аналізуються саме вироки судів першої інстанції, оприлюднені в Єдиному державному реєстрі судових рішень упродовж 2025 року, — рішення, якими суд уперше встановлює винуватість особи й визначає покарання. Частина таких вироків може бути оскаржена в апеляційному чи касаційному порядку, тому вони не завжди є остаточними у процесуальному сенсі. Водночас саме ці рішення формують базову судову практику й дозволяють оцінити, як суди розмежовують інформаційну підтримку агресії, колабораційну діяльність і дії, що розцінюються як безпосередня допомога державі-агресору.

Які справи потрапили до аналізу

До вибірки ввійшли справи за статтями про колабораційну діяльність (111-1), пособництво державі-агресору (111-2), поширення інформації про переміщення ЗСУ (114-2) та виправдовування російської агресії (436-2), за якими у 2025 році були винесені вироки.

Уже в цій вибірці простежується тенденція: що ближчими були дії обвинуваченого до реальної допомоги окупаційним структурам, то суворішим ставало покарання.

Максимальна відповідальність: пособництво державі-агресору

У 2025 році на Полтавщині винесли вирок за статтею 111-2 КК України — пособництво державі-агресору. Кримінальне провадження у цій справі відкрили у вересні 2022 року, а вирок суд ухвалив майже за три роки — у 2025-му. Його постановив Котелевський районний суд.

За матеріалами справи, під час окупації населеного пункту на Харківщині обвинувачений передавав російським військовим інформацію про будинки місцевих мешканців, повідомляв адреси військовослужбовців ЗСУ та членів територіальної оборони, а також допомагав у заволодінні майном старостату. У справі зазначено, що він виконував доручення військовослужбовців РФ, спрямовані на забезпечення їхнього перебування на окупованій території.

Суд визнав обвинуваченого винним за ч. 1 ст. 111-2 КК України та призначив 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна і забороною обіймати посади в органах державної влади й місцевого самоврядування строком на 15 років. З огляду на невідбуту частину покарання за попереднім вироком 2020 року, остаточний строк склав 13 років позбавлення волі.

Це найсуворіше покарання серед проаналізованих справ.

Колаборація на практиці: від місцевої адміністрації до «народної поліції»

У вибірці — 12 вироків за статтею 111-1 КК України, які стосуються різних форм співпраці з окупаційною владою. Серед типових сценаріїв — робота в окупаційних адміністраціях, служба в незаконних правоохоронних структурах та економічна взаємодія з російськими компаніями. Основним питанням у більшості таких справ стає добровільність співпраці — саме від оцінки цього чинника залежить суворість покарання.

В одному з проваджень суд розглядав справу мешканця окупованого села Харківської області, який погодився обійняти посаду в структурі так званої військово-цивільної адміністрації. За матеріалами справи, він виконував функції старости, організовував роботу громади та взаємодіяв із представниками окупаційної влади. Суд визнав ці дії добровільними й призначив п’ять років позбавлення волі зі звільненням від відбування покарання з випробувальним строком.

Рівень залученості в таких справах суттєво відрізняється — від адміністративних ролей до служби в силових структурах.

Один із вироків стосувався служби в так званій народній поліції. У справі зазначено, що обвинувачений патрулював територію населеного пункту, брав участь у затриманнях і доставляв людей до підрозділу незаконного правоохоронного органу, створеного під час окупації. Суд кваліфікував ці дії як добровільне зайняття посади в незаконному правоохоронному органі та призначив 12 років позбавлення волі з конфіскацією майна — одне із найсуворіших покарань у межах цієї статті.

Окрему групу становлять справи про господарську співпрацю з державою-агресором, зокрема дистанційну роботу з російськими компаніями й виконання технічних завдань. У таких випадках суди частіше призначали штрафи або умовні строки.

Серед проаналізованих вироків у цій категорії покарання варіюються від штрафів до тривалих строків позбавлення волі — залежно від ролі обвинуваченого, характеру дій і висновку суду щодо добровільності співпраці.

Строк за слова: як судять за публікації та репости

Наймасовішою категорією у вибірці стали вироки за статтею 436-2 КК України — виправдовування або заперечення російської агресії.

Ці справи стосуються не співпраці з окупаційною владою, а інформаційної підтримки: публікацій у соцмережах, репостів і коментарів із проросійськими тезами. Часто йдеться не про створення власного контенту, а про поширення вже готових дописів.

Серед обвинувачених переважають пенсіонери — активні користувачі російських соціальних платформ. Водночас серед фігурантів є й люди середнього віку з вищою освітою та стабільною роботою.

Головним доказом у таких справах стає лінгвістична експертиза, яка визначає, чи містять публікації ознаки виправдовування агресії. Також слідство встановлює належність акаунтів конкретним особам.

Покарання в цій категорії здебільшого однотипні: суди призначають п’ять років позбавлення волі, але звільняють від відбування покарання з випробувальним строком. Багато проваджень завершується угодою про визнання винуватості.

Телефони й ноутбуки в таких справах часто визнають знаряддям злочину й конфісковують у дохід держави. Реальне ув’язнення зазвичай призначають тоді, коли інформаційні епізоди поєднуються з іншими злочинами — наприклад, поширенням даних про переміщення військової техніки.

В окремих вироках суди застосовують нестандартні елементи ресоціалізації — читання української літератури, перегляд українського кіно або участь у програмах зміни прокримінального мислення. Фактично йдеться про поєднання покарання з виховним впливом — своєрідну форму нелагідної українізації під контролем держави.

Такі рішення трапляються рідко, однак показують тенденцію: у справах, де йдеться переважно про публікації та висловлювання, суди частіше застосовують контроль і зміну поведінки, а не тривале ув’язнення.

Закрита практика: справи про переміщення ЗСУ

Вироки за статтею 114-2 КК України у 2025 році ухвалювали кілька судів області, однак тексти цих рішень не публікуються у відкритому доступі. Через це зміст обвинувачень і покарання залишаються недоступними для аналізу.

Що в підсумку?

Чотири роки болю, втрат й існування в постійній напруженості стали реальністю, у якій живуть українці. На цьому тлі вироки у справах про колаборацію та інформаційну підтримку агресії показують інший вимір війни: попри роки російського вторгнення, частина людей продовжує підтримувати державу-агресора словами або діями. Ці справи нагадують, що війна — це також про вибір, який люди роблять навіть далеко від лінії фронту, і про наслідки цього вибору, що ще довго залишатимуться частиною нашої реальності.

Матеріал підготовлено в межах менторської програми «Правосуддя в фокусі медіа», що впроваджується ГО «Вектор прав людини» у співпраці з Радою суддів України та НСЖУ за підтримки CEELI Institute (Прага). Зміст матеріалу є відповідальністю автора і не обов'язково відображає погляди організаторів та донорів проєкту.