Руслан Горовий: «Українці звикли до війни, і тут починає вилазити знову, що в Росії не всі такі погані»

8.12.2023, 11:01 Переглядів: 2 362

Життєве кредо на найближче майбутнє: «Працювати на перемогу»

10 грудня, о 13:00, у Кременчуцкій бібліотеці на вул Європейській, 66/13 відбудеться творчий вечір та презентація книги «Жили собі люди» журналіста, письменника, режисера та музиканта Руслана Горового. У цій книжці Руслан задокументував усе, що бачив на деокупованих територіях під час поїздки з військовими. 

Напередодні заходу «Кременчуцькому Телеграфу» вдалося взяти у письменника ексклюзивне інтерв’ю. Про те, як волонтерство стало частиною життя Руслана Горового, що він бачив на деокупованих територіях, як творчі вечори допомагають відвернути людей від російського контенту та що він радить місцевій владі, як журналіст — у нашому матеріалі.

«І це є така ж сама частина мого життя, як вмитися, почистити зуби і жити це життя»

— Руслане, Ви досить творча людина, зараз берете участь у багатьох проєктах, а паралельно ще й волонтерите. Як Ви поєднуєте усе?

Руслан Горовий: Я не розділяю життя на «сьогодні я волонтер», завтра «я пішов на роботу на службу розшуку», післязавтра «я сьогодні пишу». Воно все йде одним потоком. Я достатньо мало сплю в цьому житті. Раніше взагалі спав 4 години, зараз 5, це максимум. У мене достатньо часу для того, щоб ті обсяги, які я на себе натягнув, мені вистачало. Волонтерство — це ж така штука, яка не з’явилася з минулого року. Ми ще з друзями в нульових збирали гроші, намагалися якось допомогти дітям онкохворим з пересадкою, збирали на операції на пересадку кісткового мозку. Тому це не прийшло в моє життя ось-ось. І це є така ж його частина, як вмитися, почистити зуби й жити це життя. Тому це не є для мене чимось таким, для чого треба прям шмат свого життя відкладати для цього.

— Знаю, що Ви волонтерили й до повномасштабної війни. Чи можна сказати, що обсяги волонтерства у Вас збільшились?

Руслан Горовий: Воно просто перерозподілилося. Я почав десь з літа 2014 року вже конкретно їздити для хлопців на Донбас. Але на той момент більше допомагали армії. Зараз велика частина ще допомоги йде на допомогу цивільним. Тим, які опинилися під русньою, які опинилися під окупацію, які після того, як деокупували територію, опинилися умовно у розбитого корита, коли немає нічого. В них відібрали все. Тому тут не так збільшився, як перерозподілився. 

«Дуже багато історій було минулого року, коли дітей вивозили з території України, і діти губилися в Європі»

Руслан Горовий є автором проєкту «Служба розшуку дітей», яка працює з 2001 року. Вже понад 25 років він працює в телекомпанії «Магнолія-ТВ», як режисер.

— Питання стосовно проєкту «Служба розшуку дітей» і роботи Магнолії ТВ. Скажіть, будь ласка, а як зараз працює і проєкт, і сам канал в умовах війни? Що змінилось з початку повномасштабного вторгнення? 

Руслан Горовий: Так, звісно, з початком повномасштабного вторгнення все змінилося. Наш телеканал, який називався «ЧП-Інфо», це супутниковий канал. Ми його поки що закрили. Він поки не працює. Нема сенсу ще один канал для того, щоб транслювати телемарафон. Ну, скільки їх треба? Це без сенсу все. Це все гроші, це все те, що треба вкладати ресурс. Але служба розшуку дітей, вона лишилася. Телевізійна версія виходить на кількох програмах, зокрема, у в марафоні. Вона виходить на ICTV. Але оскільки все зараз пішло з телебачення в інтернет… це раніше, в нульових і в дев’яностих телебачення було основним. 

Facebook-сторінка Ruslan Gorovyi
Facebook-сторінка Ruslan Gorovyi

А зараз дуже багато чого можна вирішувати в інтернеті. Проєкт працює, є сайт, є телеграм-канал, є все, є YouTube. Ми отримали нові виклики. Це із тим, що вивезено багато українських дітей. Це окремі кейси, про які з кожним окремо ми розбираємося. Деякі вдалі, деякі поки що ні. Це дуже складна тема, про яку може і не завжди можна розповідати, навіть після того, як вдалі кейси, тому що, можливо, подібні вдалі історії можуть допомогти повернути інших дітей і розкривати всі карти перед ворогом неможливо. Дуже багато історій було минулого року, коли дітей вивозили з території України, і діти губилися в Європі. Ми їх теж розв’язували. Служба працює, як годинничок. 

«Я став свідком того, що місцева влада брехала батькам. Я за це зачепився»

«Так працює пам’ять» — проєкт Руслана Горового, заснований у 2019 році та присвячений пам’яті активіста Данила Дідіка і всім, хто віддав життя за незалежність України. Проєкт мистецько-музичний, завдяки ініціативі Руслана, наприклад, у багатьох популярних українських піснях згадується ім’я або образ активіста. 

Данило загинув у Харкові внаслідок теракту під час «Маршу єдності» біля харківського Палацу спорту у 2015 році, пише Суспільне. Загиблому було 15 років.

— Ви працювали над проєктом «Так працює пам’ять» про активіста Данила Дідіка. Скажіть, а чи в майбутньому планується створення подібних проєктів, але вже у часи повномасштабної війни?

Руслан Горовий: Часом людина не обирає, чому їй присвятиться життя, а чому — ні. Так сталося, що тоді, після його загибелі, я став свідком того, що місцева влада брехала батькам. Я за це зачепився. І я розумію, що коли я знаю про те, що є брехня, я не можу це терпіти. Так закрутилася ця історія довжиною вісім років. Тільки минулого року ми назвали школу його іменем, а ось недавно в Києві з’явився сквер його імені. Тобто пам’ять Даньки Дідіка, вона увічнена.

Facebook-сторінка Ruslan Gorovyi
Facebook-сторінка Ruslan Gorovyi

Попри всі перепони з боку цих самодурів, з боку цих «какая разница», називайте їх як хочете, цих людей, які самі не можуть пояснити, чому вони це робили, але вони це робили, вони ставили перепони. Але пам’ять Даньки ми увічнили. Я не є активістом, який займається увічненням пам’яті. Просто так сталося. Просто ця історія. Так буває, коли вас щось чіпляє і ви вже не можете зупинитися. Саме тому було докладено стільки зусиль.

Вісім років — це серйозний строк. Це кожен день ти маєш докладатися хоч чимось, тримати інформаційний простір. Зараз дуже багато в мене других викликів. Зараз понад 200 родин, якими ми опікуємося, до яких треба доїхати, кого треба відвезти, з якими елементарно треба поговорити. Тому зараз на нову історію часу немає, але це не означає, що вона не може виникнути. Якщо щось мене зачепить, і я буду розуміти, що тут перемагає зло, тоді я втручуся. От якось так. 

— А чи був тиск за ці вісім років або переслідування з боку влади? 

Руслан Горовий: Ні, це не був тиск, переслідування. Це було, швидше вони нагадували шакалів, які… Вони спочатку намагалися щось говорити, але що вони не говорили, це виглядало погано. І вони тоді обрали тактику, щоб просто перестати про це говорити, в принципі. Думали, що мені це набридне, і за деякий час все піде. Але ні. Я їм казав, що нічого не буде. Все буде так, як має бути, як ви обіцяли. Ви обіцяли, що школа матиме ім’я Дані. І ви це зробите. Отак. Мене дуже важко переслідувати, мене хіба що вбити можна. 

«Коли я дивлюсь на цю книжку, я розумію, що якби я тоді це не записав, то цього б не було»

— Розкажіть детальніше про вашу нову книгу «Жили собі люди». Я так розумію, це перше документальне видання, в якому ви фіксували те, що бачили в деокупованих територіях, коли їздили разом з військовими. 

Руслан Горовий: Так воно і є. 

— Чи були такі історії, які Вас вразили настільки сильно, що досі пам’ятаєте? Чи можна сказати, що усе, що Ви побачили там, воно потребує і не однієї книги? 

Руслан Горовий: Дивіться, воно вже зараз, ретроспективно, коли я дивлюсь на цю книжку, то розумію, що якби я тоді це не записав, то цього б не було. Я цього не пам’ятаю. Настільки кількість подій величезна була і йшла такою лавиною, що якби я не записав саме цю емоцію в цей день, якось так це не зробив, то зараз би я ніколи не відновив і не зміг би вам вже про це розповідати. Тому, що я цього просто фізично не пам’ятаю. Як картка пам’яті, яка переповнена і затирає, затирає, затирає попереднє. 

Я дивлюсь текст, так, я вже тоді це згадую. Рівень кортизолу зараз такий, що як стирачка працює, я інколи імена забуваю в людей. Воно зроблене було для того, щоб звільнити голову, зафіксувати. Бачите, воно стане у пригоді, можливо, не нам, якщо навіть не нам, то якимось дослідникам. Тому що чим більше люди записали реальних історій в той момент і реальних емоцій, тим більше це матеріал для дослідництва в майбутньому, після перемоги. Ну і переклав її англійською, вона книга двомовна, для того, щоб люди могли почитати з перших рук, що відбувалося. 

— Скажіть, коли Ви перебували на деокупованих територіях, що одне Вас настільки вразило в поведінці людей, які проживали під час окупації Росією, що можете і зараз пригадати? 

Руслан Горовий: Наші люди просто хотіли розцілувати наші війська. А ще наші люди, ну принаймні там, де я спілкувався, там, де проходила лінія фронту, вони казали, що бажають смерті росіянам або не смерті, а хоча б того, щоб вони і їхні рідні, щоб хоч трошки пережили те, що зробили з нами. Бо тоді тільки до них дійде. Ні про які братські народи вже не йде. Ні про які прощення. Ні про які примирення, принаймні покоління того, яке це пережило, після того, що вони бачили, йти не буде, не може. 

«Боротьба за наші уми»

— Чому для презентації книги Ви обрали саме Кременчук? 

Руслан Горовий: Річ у тім, що я взагалі дуже довго думав, чи взагалі варто це робити. Я робив зустрічі в Україні за цей час, ну, буквально там парочка була. Зустрічі були закордоном, коли я розказував про війну, про все, презентував книжки, і з продажу книжок все йшло на допомогу армії, або цивільним, які постраждали від Росії. Це були збори. Але тут все частіше я розумію, що українці звикли до війни, і тут починають вилазити знову, що в Росії не всі такі погані, якісь серіали дебільні, якась література. К***пи, вони як воші. Вони пролазять і вишукують слабкі місця там, де можна розкласти свої гниди. Тому оці спілкування, спілкування… 

Я не хочу, щоб це звучало якось образливо, а глибинка, мається на увазі не фронт, і невеликі такі осередки. Глибинка в хорошому розумінні цього слова, вона дуже важлива. Тоді люди, які з однієї, умовно, бульки, можуть зібратися разом. Людям треба десь спілкуватися, розумітися. 

Зустріч у Звягелі: Facebook-сторінка Ruslan Gorovyi
Зустріч у Звягелі: Facebook-сторінка Ruslan Gorovyi

Безкоштовні івенти вони мають бути, тому що людям треба десь побачитися, подивитися очі таких, як вони. Я колись поїхав в Нову Каховку з фільмом, який називався «Трохи нижче неба». Так вийшло, що в той момент через ковід в мене був тур у Миколаєві, в Одесі, Херсоні та Новій Каховці. Через ковід скасували три попередні заходи, а в них (у Новій Каховці — ред.) ні. Вони кажуть: «Ну ви ж до нас від них тепер не поїде». Кажу: «Як не поїду? Поїду, бо це важливо». Я досі вважаю, що я мав рацію. Тоді я приїхав до людей, був повний кінотеатр. Вони самі казали: «Боже, так ми вже думали, що у нас тут нікого і немає», що «ми тут уже загубилися». Все-таки мене спочатку друзі умовили, що такі зустрічі потрібні. 

Свою книгу Руслан презентував вже у багатьох українських містах. Після Нового Року творчі вечори будуть в Лубнах та Миргороді.

Руслан Горовий: просто я намагаюся виділити якусь частину свого життя, назвати це теж таким чаріті, таким волонтерством — як завгодно для підтримання українськості як такої. Це те, що я можу робити, ну, достатньо легко, це не потребує ніяких затрат, крім того, що я витратився на бензин. Це теж важлива інформаційна боротьба за наші уми.

«Слово демократія там не порожнє»

— Я хотіла б ще трохи зачепити тему про Ваш тур у в Америці. Скажіть, як американці реагують на українця, який й досі просуває тему війни. Чи є в них вже втома від теми війни?

Руслан Горовий: Треба розуміти, що США — це країна мігрантів і все, що відбувається поза межами Америки для них важливо. У кожного є якісь родичі, якісь знайомі, є коріння. Коли я їжджу з фільмами, наприклад, там приходить більше американців, коли з книжками — більше діаспори або тих, хто народився в Америці. У будь-якому разі це дає можливість поговорити на якісь теми, які їм болять. За всі ці поїздки не можу сказати, що Америка прям втомилась від війни. За російський прапор ще можуть по-ї**лу дати. Разів 300 подумає, як повісить кац...кий прапор. От і все. Це так якщо коротко. Там різні є настрої, бо це бізнес-країна, де time is money, де всі рахують свої гроші, але і слово демократія там не порожнє. 

«Влада, як і народ, змінюється поколіннями»

— Що Ви, як журналіст, могли б сказати місцевій владі щодо, наприклад, донатів на армію?

Facebook-сторінка Ruslan Gorovyi
Facebook-сторінка Ruslan Gorovyi

Руслан Горовий: Українець дуже скептично ставиться до влади. Цьому навчили всі попередні покоління. Це нормально. Якщо ви йдете в владу і думаєте, що до вас буде ставлення якесь інше, ви помиляєтесь. Якщо у вас нема сил на зміни, не ходіть у ту владу. Влада не змінюється швидко. Влада, як і народ, змінюється поколіннями, як і ментальність змінюється поколіннями. 

Якщо ви не відчуваєте в собі сили тримати удар або тримати свою лінію, то ви просто перетворитесь знову на одних із гвинтиків системи, яку нормальний українець не буде любити та поважати просто за те, що вона влада. Щоб владу поважали й любили, треба, щоб вона поколіннями доводила це. От і все. 

— Чи не могли б описати одним або двома словами ваше життєве кредо на найближче майбутнє? 

Руслан Горовий: Працювати на перемогу.

Автор: Вероніка Білодід Джерело фото: Facebook-сторінка Ruslan Gorovyi
Теги: інтерв'ю
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
Читайте також:
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 6 від 8 лютого 2024)

Кременчуцький ТелеграфЪ

Читати номер

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх