«Найнеприємніше – це жалість». Історія пораненого військовослужбовця

1.12.2023, 10:17 Переглядів: 2 940

 

З початком повномасштабної війни змінилось чимало аспектів нашого життя. Зокрема, тепер практично у кожного в оточенні є військовослужбовці, які або служать, або проходять реабілітацію після поранення. Навіть просто виходячи на прогулянку вулицями відносно мирного міста, ми зустрічаємо людей в формі.

З чим їм довелося зіткнутися, що вони бачили, ми можемо тільки гадати. І все частіше стає питання — як говорити з військовослужбовцями про війну, як правильно поводитися, щоб не завдати ненавмисно болю чи незручностей та водночас висловити повагу

Ми зустрілися з мешканцем одного з сіл Кременчуччини Петром, який вже кілька місяців проходить реабілітацію після важкого поранення. Чоловік розповів про свій стан, а також поділився хвилюваннями.

На початку війни

До війни Петро жив звичайним життям сільського мешканця: ходив на роботу, після якої займався домашнім господарством. Разом з жінкою вони тримали свиней, курей, корову, обробляли великий город. Роботи завжди було багато, але вона була гарною підмогою для фінансової стабільності сім’ї, тому й приносила задоволення.

У лютому минулого року все змінилося. Петро каже, що з початком війни відразу з’явилася апатія, тому вони з дружиною відмовилися від великого господарства. Та й часу не вистачало.

— З перших днів разом з хлопцями ми стояли на блокпостах, потім я в територіальну оборону пішов. А коли призвали по мобілізації, про господарство вже й не думав. Ми залишили стільки, щоб для себе вистачало. А зараз вся робота — на дружині, їй дуже важко, — розповідає чоловік.

Петра мобілізували у 2023 році. Після навчального центру він відразу потрапив на «гарячий схід», де й проходив службу, доки не отримав поранення.

— Це було південніше Бахмута. Пройшла ротація, й ми виходили з позицій, коли потрапили під обстріл. Що там трапилося, я не можу згадати — нічого не пам’ятаю. Прийшов до тями вже у шпиталі у Харкові. Коли почав себе роздивлятися, дуже злякався: прикутий до ліжка, з дренажними трубочками, нерухомий… Перша думка — як далі жити, — розповідає поранений військовослужбовець.

Він попросив телефон й по пам’яті набрав номер дружини. Жінка, яка тривалий час не мала ніякої вісточки, дуже зраділа тому, що чоловік живий.

— Вона вже й не мала надії, бо коли я був на позиціях, зв’язку не було, а потім, після поранення, не мав змоги зателефонувати — був непритомний. «Дякую Богові, що живий», — сказала дружина, й на серці стало легше. Але зустрічатися все одно було страшно. Мучили питання, як вона сприйме мій стан, як буде за мною доглядати, коли сама має проблеми зі здоров’ям. Я ж розумів, яке це додаткове навантаження на жінку… Усі хлопці розуміють… Тому й відчувають себе безпорадними.

На реабілітації

У Петра поранення середньої тяжкості. Рука зламана в кількох місцях, переламані ребра та лопатка, побиті відростки на поперековій ділянці хребта.

Він вже пройшов три операції: руку збирають по частинах. На ній і зараз встановлений апарат зовнішньої фіксації. Як тільки його знімуть, чоловіка чекає магнітно-резонансна томограма — треба пройти обстеження голови, і після того лікарі визначаться з подальшим лікуванням.

— Відразу після поранення, я проходив реабілітацію у Харкові. Там мене до тями привели, там перший раз руку складали, потім на Полтавщину перевели. У Полтаві знов зібрали руку і сказали, що вже зробили все можливе, й тепер треба надіятися тільки на медицину та на диво. Зараз я проходжу чергову реабілітацію вже третій тиждень. За цей час кисть почала ворушитися, та і сама рука трохи ворушиться, а ось в плечі поки ніякого руху немає. Але медики роблять все можливе, — розповідає чоловік.

Він підкреслює, що в такі важкі часи дуже важлива підтримка не тільки персоналу, але й родини:

— Мене дружина й діти дуже підтримують. Я хоч і ходжу сам, але ні попоратися, ні помитися сам не можу. Перев’язки не дають ні під душ заходить, нікуди. Дружина мені допомагає у всьому..

Про цивільних та спілкування

Думку про те, що багато хто не розуміє, що в країні йде війна, Петро також озвучує:

— З кількома військовими спілкувалися, з їх родинами, всі кажуть однаково: поки людину не торкнеться ця війна особисто, вона не зрозуміє, яке горе прийшло на нашу землю. Не розуміють люди, чого не можна відпочивати ходити в кафе та дикі танці влаштовувати, чому не можна гучно музику вмикати біля будинку військового. Не сприймають цивільні те, що відбувається, поки хтось з їх сім’ї не піде воювати. Навіть моя родина: сестри, брати не сприймали війну, поки мене не поранило. А коли побачили на власні очі, тільки тоді й зрозуміли.

Він розповідає, як важко поранені переносять жалість до себе. Коли оточення занадто уважно роздивляється їх, коли з жалістю «охають» та плачуть.

— Людині й так важко сприймати самого себе таким, як є. У кого важкі поранення або немає кінцівок, ще гірше. А коли плакати біля неї починають, так і зовсім вити хочеться. Бо поранений і так розуміє, що його прийдеться доглядати, що це велике навантаження на родину, це нерви, роздратування… І добре, якщо в сім’ї добрі стосунки були, а якщо ні? Хто буде доглядати пораненого в такому випадку? Оце найважче. Так що не треба показувати жалість! Треба спілкуватися як зі здоровою людиною. Підтримувати морально, будувати якісь плани на майбутнє, що будемо робити, як будемо триматися, що нас очікує… Не треба казати пораненому про інвалідне крісло чи протези — не треба підкреслювати його стан! Бо людина і без того відчуває себе неповноцінною… — ділиться Петро.

Впоратися з психологічною травмою військовослужбовцям також допомагають психологи, реабілітологи, родина. Багато хто звертається у такі хвилини до Бога.

— На позиціях навіть найвпевненіший атеїст стає віруючою людиною. Навіть якщо не знав жодної молитви, по-своєму звертаєшся до Бога й просиш допомоги. Підтримка церкви, медиків, родини — на це тільки й надія, — підкреслює чоловік.

Також він каже, що багатьом допомагає відволіктися від проблем захоплення: спорт, рибальство тощо. А ще дуже потрібно будувати плани на майбутнє.

— Без цього ніяк. Ми з дружиною удвох будуємо плани на мирне життя. Хочемо подбати про дітей, про онуків. У майбутнє покоління будемо вкладатися. Зараз в мене велика надія на наших лікарів. Сподіваюся на скоріше одужання. Вірю, що Україна поверне свої території, хоча кожен кілометр дається дуже високою ціною… Але вірю в нашу Перемогу. Треба вірити.

Поради психолога

Як підтримати, а не роздратувати, заспокоїти, а не змусити нервувати, розповіла психологиня Ольга Коптєва.

Правило № 1: не питайте про війну

— Коли розмовляєте з військовими, не розпитуйте про війну. По-перше, самі військові просять не питати, бо вони не можуть розголошувати інформацію. По-друге, людина й так знаходиться на війні, прив’язується до неї. Часто буває, що військовий приїжджає додому і вже не відчуває, що це його дім, бо за тривалий час на фронті встигає прив’язатися до інших людей, інших місцевостей та умов життя. Тому наше завдання — допомогти військовим не втратити зв’язок із домом, відчуття родини!

Правило № 2: розповідайте про дім

— Під час розмов розповідайте, як ви живете. Що робили, що готували, як постриглися, який зробили манікюр. Складайте разом список домашніх справ, які захисник чи захисниця мають виконати, коли повернуться. Вирішили переклеїти шпалери? Описуйте всі стадії ремонту, кидайте фото оновлених стін. Якщо у вас є спільні діти, розповідайте про кожен їхній крок. Такі розмови дадуть людині можливість навіть посеред пекла пожити нормальним життям і не заглиблюватись у те, що відбувається на фронті. Так після повернення будинок не буде для військового чужим, дружина не стане незнайомкою, він впізнає дітей. Захисник має повернутися у знайоме місце, зміни в якому пережив разом із вами. Йому треба мати віру в майбутнє і плани на це майбутнє. Бо заради майбутнього варто жити.

Правило № 3: говоріть з людиною про неї

— Під час розмов ставте запитання, направлені на органи відчуття: що ти бачив, що їв, а яке було на смак? Спекотно чи холодно? Якого кольору зараз небо? Такі прості запитання допомагають відволіктися від війни, спрямувати увагу на себе. Навіть за кілька хвилин мозок встигне перемкнутися і трохи відпочити від постійного напруження і стресу.

Правило № 4: не жалійтеся

— Так, важко зараз усім. Але не вішайте власні проблеми на плечі військових, бо ці плечі — не кам’яні. За словами наших захисників, найважче, коли вони телефонують дружинам, а ті починають ридати в слухавку. І людина, яка знаходиться в пеклі заради того, щоб його родина не плакала, має ще й заспокоювати близьких. Після таких розмов захисники відчувають неспокій, спустошеність і провину через те, що не поряд і не можуть допомогти. Наше ж завдання — підтримати, а не засмутити.

Правило № 5: слово «герой» — заборонене

— Це ще одне прохання, яке озвучують військові. Вони просять не звертатися до них словами «ти мій герой», «ти моя героїня». Бо знають, хто такі герої, що вони роблять заради перемоги, на які жертви йдуть. І це слово може стати тригером, нагадати, наприклад, про загибель побратимів. У розмові краще вживати: «Я тобою пишаюся», «Я зараз можу це робити, тому що ти мене захищаєш», «Ти мій захисник».

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
Читайте також:
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск (№ 6 від 8 лютого 2024)

Кременчуцький ТелеграфЪ

Читати номер

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх