Втеча від війни, або довгий шлях переселенки: з Донецька до Фрайбурга через Маріуполь та Хмельницький

Двічі переселенка, біженка, яка отримала тимчасовий захист у країні ЄС – ця розповідь про життя в окупації у Донецьку, виживання під обстрілами у Маріуполі, евакуацію через ворожі блок-пости до Запоріжжя, перебування у статусі ВПО у Хмельницькому та виїзд за кордон до Німеччини. Такий транзит життя чи удари долі можуть зламати будь-яку жінку. Але наша співрозмовниця сповнена оптимізму, вірить у краще, а точніше – у ЗСУ, та чекає визволення від окупантів рідного Донецька, щоб повернутися до своєї домівки.

ВІЙНА, ЩО ТРИВАЄ ДЕВ’ЯТИЙ РІК

Російсько-українська війна, яка розпочалася у 2014 році, принесла на нашу землю страшне горе, безліч страждань та смертей. Вона зламала долі та перевернула життя багатьом українцям. І якщо до 24 лютого 2022 року ця війна, яку спершу називали Антитерористичною операцією, а згодом Операцією об’єднаних сил, торкнулася не усіх наших громадян, то після широкомасштабного вторгнення росії вона обпалила своїм вогнем майже кожного.

Зруйновані міста та житлові будинки, підприємства та мости. Тисячі людей загиблі та скалічені, сотні тисяч патріотів, які стали на захист України, а мільйони українців перетворилися на вимушених переселенців та біженців, рятуючись від війни. Чимало з них встигли отримати ці статуси по декілька разів, переїжджаючи з одного міста до іншого, пройшовши все – окупацію, вибухи снарядів та авіабомб під вікнами, евакуацію під обстрілами, життя у статусі ВПО, переїзд до незнайомої країни…

Як можна не втрачати оптимізму та віру у перемогу, вчергове починаючи все з «нуля»?

Про це ми запитали у жінки, яка пройшла через усі ці випробування і про яку ми вже писали на сторінках «Телеграфу».

Але тоді – у січні цього року, ані вона, ані редакція навіть не здогадувалися, що її «Одіссея» тільки починається.

Отже, розповідаємо історію поневірянь Вікторії за два останні роки. Через певні обставини її прізвища ми не називаємо.

ЖИТТЯ В ОКУПАЦІЇ

- На момент початку війни у 2014 році Ви жили у Донецьку?

Так. Я народилась та виросла у Маріуполі, а після закінчення школи поїхала навчатись до Донецька й там залишилась. Вийшла заміж, довгі роки ми винаймали житло, потім назбирали грошей та придбали свою квартиру, яку облаштували усім. Народилася дитина. У мене була гарна робота, яку я любила. Ми були налаштовані проукраїнські, як і багато хто з мешканців міста. Але тоді вдіяти нічого не могли.

Після окупації Донецька у 2014 році чоловік не зміг там постійно жити через моральні обставини – він ненавидів окупантів та місцевих колаборантів, не надто це приховував, що могло для нього погано закінчитися. Тож більшу частину часу він виїжджав на заробітки на вільну частину України – працював на будівництві меткомбінату у Кам’янському та у Польщі, а я залишилася працювати на старому місці та приглядала за квартирою.

Спочатку ми думали, що російська окупація – це не надовго і Донецьк через рік-два визволять. Згодом вирішили не чекати та переїжджати на вільну від окупантів частину Україну. Планували продати квартиру, щоб можна було на новому місці придбати собі якесь житло. Але чоловік отримав на роботі травму, проходив довгу реабілітацію, потім важко захворів і я за ним доглядала – тож цим планам не судилося збутися. Коли ж залишилася сама, то все більше часу стала проводити у старенької матері у Маріуполі – роботу можна було частково виконувати дистанційно. Тоді через контрольний пункт пропуску «Новотроїцьке» на лінії зіткнення можна було їздити без особливих перешкод.

- Як ви перебралися до Маріуполя?

Через три місяці після смерті чоловіка, у березні 2020 року, я в черговий раз поїхала на вихідні до матері у Маріуполь. І в цей час через ковідний карантин несподівано закрили пункти пропуску. Спочатку обіцяли, що невдовзі їх відкриють, але проходили місяці, а КПВВ так і залишались закритими.

Дах над головою був – квартира матері, але треба було за щось жити. Знайти роботу у моєму віці було непросто, проте знайшла, хоч і не за спеціальністю.

Почала потрохи купляти собі якусь одежу, адже до Маріуполя приїхала з маленькою торбинкою — усі особисті речі залишилось у квартирі в Донецьку. Потрапити туди я не могла навіть через росію – окупанти не дозволяли в’їзд тим громадянам України, які не мали донецької прописки. А я так і не змінювала у паспорті місце реєстрації – раніше мені маріупольська прописка ніяк не заважала.

Зараз згадую, що коли їхала до матері, холодильник у квартирі не відключила й у ньому залишались продукти, бо ж планувала повернутися через пару днів. Відключила його та викинула продукти моя подруга з Донецька лише через рік – я змогла передати їй ключі від квартири через нашу спільну знайому.

За майже два роки життя в Маріуполі у квартирі матері встигла зробити ремонт у своїй кімнаті, придбати деякі меблі, облаштувала побут. Тоді вперше зрозуміла, що все те, що ми за своє життя купуємо, збираємо, накопичуємо, маю на увазі одежу, меблі, техніку, насправді не має ніякого значення. Головне, аби було здоров’я, були живі та не хворіли близькі люди, та настав мир. Маріуполь знаходився недалеко від лінії зіткнення, тож небезпека була поруч. Якраз миру 24 лютого і не стало – почалася повномасштабна війна.

ТРИ ТИЖНІ В ПЕКЛІ, ЯКІ ЗАПАМ’ЯТАЛИСЯ НАЗАВЖДИ

- Як довго ви прожили у Маріуполі під обстрілами, як виживали та коли змогли евакуюватися?

Маріуполь росіяни почали обстрілювати та бомбардувати майже одразу. Але у перші дні обстріли були не такими сильними й до нашого району майже не «прилітало». Місто обстрілювали й у 2014 році, тому маріупольці не надто налякалися – сподівалися що усе закінчиться протягом кількох днів, і що наші війська Маріуполь утримають.

Хочу додати, що якби я була сама, то, напевне, поїхала б з міста у перші ж дні, коли це ще було можна зробити. Але їхати з 89-річною матір’ю, яка ледь пересувається по квартирі, було надто складно. Вирішили зачекати. А коли обстріли посилились і почало вибухати поруч, ми зрозуміли, що треба втікати. Проте, було вже запізно – Маріуполь оточили російські війська.

Десь із 1-го березня ми залишилися без опалення, потім зникла вода, електроенергія і газ.

Добре, що хоч перед цим встигла набрати води в усі ємкості, які були у квартирі, закупила круп та консервів.

Через вибухи артснарядів повилітало скло в усіх вікнах квартири. Кілька разів осколки попадали у меблі та стіни кімнати — на щастя у той момент нас у ній не було. У квартирі було дуже холодно, лише трохи тепліше, ніж на вулиці. Вночі вода у пластикових пляшках замерзала.

Мені стало трохи легше, коли до квартири матері перейшли жити сестра із чоловіком, які мешкали поруч. Тож виживали разом, допомагаючи один одному. Мати укривали усім, що було в домі, щоб хоч якось зігріти. Вікна у квартирі чоловік сестри намагався закрити фанерою та картоном, та це допомагало не довго – до чергового вибуху снаряда, який вибивав імпровізоване «скло».

- Від обстрілів ви ховались в укритті чи у підвалі?

Інколи спускалися до підвалу будинку, але там довго знаходитись було важко – дуже багато людей, нема де навіть присісти, та й мати туди завести було неможливо через її вік. А ще — обстріли тривали дуже часто, інколи цілодобово. Коли прилетить черговий снаряд чи бомба ніхто не знав. Тому знаходились переважно у квартирі, а від осколків рятувалися у коридорі. Було страшно і холодно, але вибору у нас не було.

Їжу готували раз на добу на вогнищі у дворі. Чоловік дружини змайстрував щось на кшталт печі, то у перервах між обстрілами щось на ній намагалися зварити, або хоча б скип’ятити воду на чай.

Серед сусідів були загиблі. Ховали їх поруч з будинками – за дитячим майданчиком.

- Як довго ви жили у таких умовах та чи був у вас мобільний зв'язок?

Мобільний зв'язок зник 2-го березня. Потім я дізналася від сусідів, що є ще окремі місця, де можна зловити слабкий сигнал. Бігала декілька разів під обстрілами десь за кілометр, аби зателефонувати сину та повідомити, що ми живі. Дзвонила з кнопкового телефону, бо смартфон сигнал не ловив. Останній раз це вдалося зробити 8 березня. Після цього через постійні обстріли відходити від дому стало дуже небезпечно.

Коли авіаудари наблизились до нас і стали майже безперервними, а наша багатоповерхівка була частково зруйнована, ми зрозуміли, що заради виживання треба якось вибиратися з Маріуполя.

17 березня дізналися, що діти сусідів змогли виїхати з міста та дістатися Бердянська — він на той час вже був окупований росіянами.

У чоловіка сестри був автомобіль. Добре що він його у перші дні війни заправив та зберігав у гаражі. Якби залишив на вулиці, то автівка б не вціліла, а так була певна надія, що гараж обстрілами не розбили.

Гараж знаходився далеченько від дому – десь за 3 км. Зять давно хворів, був ослаблений й сам міг не дійти ще й тому, що ту частину міста безперервно обстрілювали та вже окупували росіяни. Супроводити його до гаража погодилась сусідка.

18 березня зранку вони удвох пішли за автівкою. З його розповідей знаю, що пройшли два блокпости окупантів, де їх обшукували. На вході до гаражного кооперативу теж стояли бойовики, які їх не пропустили. Тоді вони пробрались до кооперативу через інший прохід. Гараж і автомобіль виявилися цілими. Якимось чудом вони доїхали до нашого будинку і ми почали швидко збиратися. На все було 10 хвилин, бо сподівалися до вечора дістатися до Бердянська. Взяли з собою лише саме необхідне, адже в автомобіль окрім сестри з чоловіком та нас з матір’ю посадили ще двох сусідів.

ВТЕЧА З ПЕКЛА

- І як швидко ви добралися до Запоріжжя?

На третю добу. Близько 12 годин ми вибирались з Маріуполя та їхали до Бердянська. У мирні часи цю відстань можна було б здолати за півтори години. І ми це ще швидко добрались. На численних блокпостах окупантів нас кілька разів перевіряли, чоловіків роздягали. Пришвидшити пропуск трохи допомагало те, що у салоні автівки сиділа літня бабуся. Все це супроводжувалося постійними обстрілами, на які вже мало хто звертав увагу. Нарешті, під ранок 19-го березня ми доїхали до Бердянська, де зняли на добу квартиру. Там хоч змогли відігрітися, помитися та нормально поїсти.

А зранку наступного дня рушили на Запоріжжя. Знову все повторилося з пропуском на блокпостах, втім пізно ввечері таки добрались. Отже, ми врятувалися. Нас зустріли волонтери, нагодували, запропонували місце для відпочинку, але ми зупинились на день у родичів, які на нас чекали, та поїхали далі – на захід. На той час у Хмельницькому зібралися багато рідних, які раніше евакуювалися з Маріуполя та з Києва. Отже, ми їхали до них, щоб починати нове життя на новому місці разом. Доїхали за два дні, бо на дорозі було багато блок-постів та перевірок.

- Як вас зустрів Хмельницький та де ви там жили?

У Хмельницькому дочка сестри знайшли нам квартиру, у якій ми жили вшістьох. Квартира була гарна, господиня здавала її не дорого та залишила нам усе – посуд, постільну білизну, навіть трохи продуктів. У неї чоловік пішов воювати, а вона на цей час з’їхала з дитиною до своєї мами.

Отже, ми жили доволі комфортне. Оформили статус ВПО, отримували гуманітарну допомогу, трохи одягнулися, бо приїхали взагалі без нічого. Після того, що пережили у Маріуполі, ми там відпочили та добре прожили майже 4 місяці.

Щоправда, мама була з нами недовго. У Маріуполі витримала все — і голод, і холод, і обстріли, і евакуацію, а у Хмельницькому спершу почувала себе добре, навіть прогулюватися виходила біля будинку, а потім захворіла та швидко померла. Мабуть, усі всі ці випробування таки далися взнаки. Хоча, й вік у неї був доволі поважний – 89 років.

Хмельницький нам сподобався – люди гарні, доброзичливі, співчували нам, допомагали хто чим міг. Ми потрохи перейшли на українську мову, бо раніше жили лише у російськомовних містах, то й спілкувалися російською. А потім нас ще поменшало.

Чоловік сестри хворів на онкологію. Перед війною лікувався, але тепер з цим виникли великі проблеми. Їхня дочка дізналася, що у Німеччині українських біженців лікують безплатно і разом зі своєю дитиною та батьком рушила до Німеччини. Сестра залишилась зі мною у Хмельницькому.

ПОДОРОЖ НА ЗАХІД ТА ЯК ЖИВУТЬ УКРАЇНСЬКІ БІЖЕНЦІ У НІМЕЧЧИНІ?

- І де вони поселились у Німеччині та чи виправдалися сподівання на безоплатне лікування?

Вони потрапили до Фрайбурга – це місто розташовано у самому південно-західному куточку Німеччини, майже на кордоні зі Швейцарією та Францією. В цьому місті була сучасна онкологічна клініка. Їм виділили кімнату у гуртожитку, надали все саме необхідне для життя, призначили невелику щомісячну грошову допомогу, а головне – прикріпили до сімейного лікаря, який призначив хворому медичне обстеження. Згодом зробили операцію, наразі наглядають за його станом здоров’я, почувається він більш-менш добре. Усі медичні послуги надавалися дійсно безплатно — страховку сплачують соціальні установи, хоча оформлювалося це доволі повільно. У німців все вкрай забюрократизовано.

Нас з сестрою рідні наполегливо звали до Фрайбурга, і наприкінці липня ми вирішили поїхати їх відвідати, подивитися що і як, а якщо сподобається, то й залишитись там.

Приїхали, кілька днів прожили у таборі для біженців, а потім змогли отримати направлення на поселення у той же гуртожиток, де жили наші рідні. Нам там теж виділили кімнату. Тож нас там тепер проживає п’ятеро у двох кімнатах.

- Які побутові умови у гуртожитку та чи дорого у Німеччині зняти квартиру?

Умови доволі непогані, якщо враховувати що це безкоштовне житло. Ми не платимо навіть за комунальні послуги. Тобто, нам нараховують 700 євро за кімнату на двох, але оплачує цей рахунок місцевий соцзахист.

А винаймати квартиру у Німеччині дуже дорого — від 1000 євро. До того ж у німецькому будинку багато жорстких правил, до яких наші люди не звикли. Не можна голосно розмовляти, шуміти, сміття треба сортувати по багатьох видах, та економити у місцях загального користування на усьому. Будь-яке відхилення від цих правил викликає в охайних, економних та дисциплінованих німців із сусідніх квартир невдоволення, вони можуть навіть викликати поліцію за дрібне, на наш погляд, порушення правил спільного проживання. Про це мені розповіла українська біженка, яка винаймала квартиру у місті.

Отже, дехто з українців навіть пожалкували, що відмовились від гуртожитку та найняли квартиру. До речі, частину плати за оренду квартири їй компенсували органи соцзахисту.

Наш гуртожиток у досить пристойному стані — у кімнатах є меблі та все найнеобхідніше для життя. Санвузол знаходиться окремо наприкінці коридору, зате для кожної кімнати окремий та закривається на ключ. Кухня спільна – одна на поверх, але у кожного є своя плита, холодильник, стіл та шафка для посуду. Також є обладнана пральня, проведений Інтернет. На дворі обладнаний дитячий майданчик та тенісний стіл. У гуртожиток регулярно приходить соціальний працівник та перекладач, які готові допомогти розв’язувати проблеми, що виникають. На вході сидить консьєрж.

- А який розмір грошової допомоги виплачують українським біженцям у Німеччині?

Грошова допомога українським біженцям за місцевими мірками невелика – до 440 євро. До того, виплачують її не усім, а розмір може бути й меншим. Так жіночці з нашого гуртожитку допомогу не виплачують, бо в неї є чоловік, що працює, який, на переконання німців, має її утримувати.

Чоловікові сестри виплачують 440 євро, а сестрі менше, бо вона живе разом з чоловіком. Тобто розмір допомоги визначається індивідуально та враховує матеріальний стан, у якому опинився біженець.

Крім того, уряд Німеччини зацікавлений в інтеграції українців у своє суспільство. Сплачують за язикові курси, допомагають з пошуком роботи.

Варто зазначити, що 440 євро для життя в Україні нібито й немало, але у Німеччині все коштує набагато дорожче. Проте, якщо скромно, то прожити на ці гроші можна. Принаймні, ми не голодуємо.

У серпні для українських біженців, як і для усіх німців, діяв місячний проїзний за 9 євро, по якому можна було їздити не тільки у міському громадському транспорті, а й подорожувати по країні приміськими потягами. То ми встигли побувати проїздом у Мюнхені та Кельні, навіть з’їздили на вихідні у Францію подивитись Страсбург та до Швейцарії — у Базель. До них тут зовсім близько.

З вересня це стало значно дорожче – пільговий проїзний для біженців коштує 24 євро та дійсний лише у межах нашого міста та його околиць, а проїзд без пільг у Німеччині надто дорогий.

Тож будемо більше вивчати південь країни. Тут дуже красиво, всюди чисто та охайно. Поруч гори, красиві озера, мальовничі пейзажі, багато історичних пам’яток — є на що подивитись.

Єдина перешкода – незнання мови. Я у школі вивчала англійську, тепер потрохи вчу німецьку.

- Чи багато у вашому місці українців та як живе українська громада?

Фрайбург – інтернаціональне місто. Тут проживає багато біженців, які вже адаптувалися до життя у Німеччині, вільно спілкуються німецькою, працюють. Серед них темношкірі, араби, турки. З весни тут з’явилася і велика українська спільнота. В місті цілком мирне співіснування людей різних рас та національностей.

Німці живуть спокійно, ніхто нікуди не поспішає, усі посміхаються, відношення між людьми дуже доброзичливі, один одному в усьому поступаються – для нас це трохи незвично. Більшість німців їздять на велосипедах, у всіх на вікнах горщики з квітами.

На вулицях багато людей на інвалідних візочках – для них тут все обладнано та доступно і вони живуть повноцінним життям. Автобуси та трамваї їздять строго за розкладом, у салонах є навіть підзарядка для гаджетів. Отже, у них порядок, достаток та розміреність в усьому.

Хочу зазначити, що німці дуже підтримують українців. На ратушах, адміністративних будівлях та й просто на вулицях міст висять жовто-блакитні прапори. Українська громада проводила святкування Дня Незалежності України на центральні площі – був мітинг, на сцені виступали артисти, ми співали українські пісні, нас вітали представники місцевої влади, вийшло чудове свято.

Активісти української громади постійно проводять різні заходи, щоб нас об’єднати: культурно-просвітницькі, спортивні, туристичні. Практикуються поїздки «на борщ» - десь у затишному місці знімають кафе, варять борщ та запрошують усіх охочих. Виходить такий клуб спілкування українських біженців з національною стравою. Звісно, все це за підтримки місцевих благодійних фондів.

ПРО ПЛАНИ, НАДІЇ ТА ВІРУ

- Ви залишитесь у Німеччині назавжди чи плануєте повернутися в Україну?

У Німеччині я отримала статус тимчасового захисту ЄС. Офіційний документ дає право на проживання у Німеччині до 2-х років. Тут дуже добре, але все це чуже. Молоді легше пристосуватися та адаптуватися. А я б хотіла повернутися в Україну. Тим більше, що у мене там є житло. Формально, навіть два, хоча обидва в окупації. Квартира у Донецьку, який я вірю, що деокупують, і у Маріуполі, який теж обов’язково визволять від російських загарбників. Там залишилась квартира матері.

Хоча, не впевнена, що окупанти не знесуть її будинок, адже він постраждав від обстрілів – снаряд попав у квартиру в сусідньому під’їзді. У липні сусіди, що залишились у Маріуполі, присилали фото нашої квартири – вікна та вхідні двері вибиті, усе цінне майно викрадено.

Навіть, якщо будинок не знесуть, то за зиму без вікон, дверей та опалення там все покриється пліснявою, грибком і відновити квартиру буде дуже складно.  

Але головне не це. Усе відбудуємо, відремонтуємо, поновимо, аби тільки ЗСУ очистили нашу землю від окупантів і в Україні настав мир. Це – головне! Я вірю в ЗСУ, вірю в Україну, все у нас буде добре!