Дніпро стогнав, червоний від крові... Долі кременчуцьких переправ. 1941-1943 рр.

Річка Дніпро, на якій стоїть Кременчук, була могутнім бар’єром під час боїв у Великій Вітчизняній війні. Вона не давала фашистам протягом місяця пробитися на лівобережжя після того, як вони вдерлися у Крюків на початку війни. А два роки потому водяна перешкода вдвічі довше тримала вже наших визволителів. Кожного разу наводилися через Дніпро переправи, за долею яких прослідкував „ТелеграфЪ” при допомозі працівників музею.
„Крюківський міст через Дніпро завжди був стратегічним об’єктом, - розповідає працівник Кременчуцького краєзнавчого музею Ольга Іванченко, - його заборонялося фотографувати, інформація про нього практично не оприлюднювалась. Отож важко її відновити. Ми базуємося на спогадах живих свідків та документах чи публікаціях різних часів”.
Під час війни колишній залізничний міст бомбили то німецька то радянська авіація. Кажуть, ніби-то існував і ще один міст - дерев’яний – вище за течією від нинішнього. Є спогади і про післявоєнний міст – від лівого берега до острова Шаломай – на дерев’яних палях та від острова до Крюкова – із дерев’яних понтонів. Були й понтонні переправи, через які прямував потік людей, майна, транспорту. Вони весь час обстрілювалися, і був великий ризик потонути у бурхливих водах могутньої річки, яка червоніла від крові.

У серпні 1941 року, коли тривала оборона Крюкова, німцями було зруйновано залізничний міст через Дніпро. Вагонобудівники вимушені були евакуювати свій завод через Користівку. Тим часом налагодили переправу з Кременчука до правобережжя на катерах та баржах.
За спогадами коменданта Л.А.Дикого, діяла й переправа, влаштована метрів за 500 від нинішнього мосту. Її спорудили напередодні першого бою, який прийняло крюківське ополчення в ніч з 5 на 6 серпня в районі Гострої могили на околиці Крюкова.
Потім військові і портові збудували наплавний міст із плотів. Посередині було дві баржі, які розходилися, коли по річці йшли пароходи. Якось після бомбардуванням у воді опинилося близько 1000 радянських піхотинців. Більшість з них була врятована, а переправу відновили водолази.
У серпні 1941 року у ворожій зоні зібралося більше 280 теплоходів. Головнокомандуючий Південно-Західного напрямку маршал Будьонний розпорядився: за будь-яку ціну не віддати річковий флот у руки ворога. Спецбригади вночі перепливали через Дніпро, непомітно знімали з кріплень судна, пускали за течією. Решту нищила радянська артилерія.
Притиснуті до річки ополченці воювали до останнього патрона. Сотні з них полягли в нерівному бою, близько тисячі загинуло під час переправи. Дніпро став свідком незвичайної мужності сотень людей. Затиснутий з обох сторін вогненним валом, червоний від людської крові, кажуть, Дніпро стогнав. Більше місяця продовжувалася героїчна оборона Кременчука. Під натиском переважаючих ворожих сил, за наказом командування, 11 вересня 1941 року наші війська залишили палаюче місто. Вже згодом було встановлено, що 12 вересня лише у смузі 297-ї стрілецької дивізії діяло 300 ворожих танків, близько 100 гармат та до 1000 автомашин з піхотою.

Директор музею Алла Гайшинська розповіла про переправу, яка проходила на початку війни від району нинішнього річкового вокзалу до Зеленого острова. Далі шлях проходив по гатках через плавні. Саме ним ішло поповнення до ополчення, а в зворотньому напрямку відступала армія та евакуювалися люди. Алла Павлівна передала нам спогади про спробу переправити на плотах танки для допомоги ополченню. За тими свідченнями, плоти не витримали важкої техніки, і вона потонула.
За спогадами ополченців, переправи діяли в районі елеватора та острова Шаломай.
Героїчний опір народних ополченців зірвав плани гітлерівського командування і не дав можливості з ходу форсувати Дніпро. Але під натиском ворога мужні захисники міста вимушені були відступити на лівий берег. В ніч на 31 серпня німцям вдалося форсувати Дніпро в районі Келеберди.

Вересень 1943 року. Зруйнований радянською авіацією Крюківський міст та німецькі понтони.
До Дніпра, громля фашистів, наближалась Червона Армія. Кременчук – „місто-міст” був буквально забитий ворожими військами. Аби не дати втекти фашистам, радянське командування прийняло рішення розбомбити головну комунікацію через Дніпро. За спогадами командувача фронтом маршала Конєва, „24 вересня 1943 року 40 наших бомбардувальників здійснили успішний наліт на ворожі переправи в районі Кременчука. Прямим попаданням було зруйновано залізничний міст”.
Радянські воїни знали про наказ Гітлера будь-якою ціною не дати Червоній Армії форсувати Дніпро, про його хвалькувату заяву, що „швидше ця велика ріка потече назад, аніж її вдасться форсувати Червоній Армії”. Відкидаючи всі розрахунки та прогнози гітлерівського командування, наші воїни без перепочинку почали форсування потужної водяної перешкоди та штурм ворожих укріплень на правому березі. Розширення плацдарму на правому березі Дніпра в районі Кременчука дозволило командуванню зосередити тут необхідні сили та засоби для наступальних дій зі звільнення Правобережної України.

Тільки-но радянські війська досягли берегів Дніпра, всі сили були покладені на подолання водяного бар’єру для подальшого наступу. 29 вересня 1943 року Москва салютувала доблесним військам, які звільнили Кременчук, дванадцятьма  артилерійськими залпами зі 124-х гармат. І аж за два місяці після цього було звільнено Крюків.
Колишній командувач 53-ю армією Герой Радянського Союзу Манагаров писав: „Командування вермахта віддало наказ своїм солдатам битися за Кременчук до останнього солдата. І дійсно, гітлерівці билися жорстоко. В іх п’яти піхотних та двох танкових дивізіях залишилися живими менше половини особового складу. За даними розвідки, в боях за Кременчук противник втратив 2700 солдат і офіцерів. А скільки ще забрав з собою сивий Дніпро?.. Якщо в Полтаві вулиці були завалені цеглою зірваних ворогом будівель, то в Кременчуці вони були вистелені трупами гітлерівців”.

Залишки конструкцій авто-гужового мосту ми бачимо нині трохи нижче за течією, зліва, якщо їхати на Крюків ((3)- на Схемі переправ). Під час захоплення Кременчука, в липні 1941 року німці розбомбили залізничний міст, який потім відновили (на тому місці, де зараз - діючий). Разом з тим вони стали споруджувати автомобільний міст. Три тисячі радянських полонених  було задіяно на його будівництві.
У січні 1944 року цією комунікацією на правий берег пройшов радянський потяг по тимчасовій залізниці, яку терміново спорудили визволителі. Кажуть, крюків’яни вибігали назустріч йому і раділи, ніби бачили паровоз вперше в житті. 1947 року цей міст розвалили, бо він і так руйнувався. Тепер це - правдивий пам’ятник подіям Великої Вітчизняної війни.
„Так само, як багато років тому, дніпровські хвилі плюскочуть, б’ються об крем”яні береги, розповідаючи про гаряче й вірне кохання, про щастя, про міцну дружбу, про героїчне минуле. Чуєш, Дніпре! Твої славні сини й доньки знову прийшли до тебе. Вони й сьогодні в строю.Їх серця, як і в ті вогненні роки палають любов’ю до Вітчизни. І в ногу з ними йде їх зміна – діти та внуки, які з честю несуть естафету батьків та дідів”.

Редакція „Телеграфа” щиро дякує Кременчуцькому краєзнавчому музею та особисто його директору Аллі Гайшинській, а також науковому співробітнику Ользі Іванченко за дані для підготовки матеріалу. У матеріалі використані фотографії Кременчуцького краєзнавчого музею. Цитати наведені в тексті – з книги „Чуєш, Дніпре!” (Барвінок, Євселевський, Пустовіт, 1979р.), яку надала редакції колишня підпільниця Галина Пономарьова.