У серці Кременчуцької гуманітарно-технологічної академії імені А. С. Макаренка, де освіта переплітається з творчістю, розквітає нова ера студентського театру. У розпал війни, коли кожен день випробовує на міцність, молоді ентузіасти відродили сцену, щоб нагадати: мистецтво — це не розкіш, а зброя надії. Їхня остання прем’єра — «Одіссея» за мотивами безсмертного епосу Гомера — це не просто вистава. Це емоційний міст між давніми міфами й сучасною реальністю України, де герої повертаються додому крізь бурі й чудовиськ.
Прем’єру приурочили до Дня захисників і захисниць України.
— Це історія про чоловіка, який повертається додому до своєї коханої дружини, — розповідає Поліна Цимбалій, режисерка та організаторка студентського театру.
У центрі сюжету — Одіссей, воїн, що десять років провів на війні. Війна закінчується, але шлях додому виявляється ще більш тернистим: чудовиська, богині й боги стають на його дорозі, розтягуючи мандри ще на десять років. Двадцять років розлуки, дружина з сином, який виріс без батька, жертви заради возз’єднання — усе це болісно відлунює в душах українців сьогодні.
— Він страждає, жертвує людьми, жертвує собою, аби повернутися й бути разом із родиною, — додає Вікторія, також організаторка і режисерка театру.
У виставі задіяно цілих двадцять акторів — це справжній колективний подвиг.
— Складність була в тому, щоб задіяти весь колектив і вибудувати так, аби це працювало як єдиний організм, — зізнається Поліна.
Але вони впоралися: кожен знає свою роль, костюм, репліку. А головне — підтримка одне одного, як у справжній родині. Це не просто репетиції, а терапія душі у воєнний час.
Ідея відродити театр з’явилася рік тому, у жовтні, коли першокурсники після Дня відкритих дверей підійшли з пропозицією поставити щось до Нового року.
— З їхньої ініціативи ми підготували «Ніч перед Різдвом» або «Вечори на хуторі біля Диканьки», — згадує Поліна.
Студенти приходять із радістю, бо самі стають співавторами. Вікторія додає особистий штрих: вона була учасницею попереднього театру «Арлекін», але повномасштабне вторгнення відібрало це захоплення.
— Мені хотілося повернутися. Почалося з невеличкої постановки, а потім студенти самі сказали, що хочуть ще. Ми вирішили взятися серйозно.
Попри фінансові труднощі в країні, театр має підтримку адміністрації академії — і моральну, і матеріальну, наскільки це можливо.
— Ми отримуємо те, що можемо, але підтримка завжди є, — підкреслює вона.
Леся Крупіна, очільниця академії, дивиться на це з висоти досвіду й гордості.
— Театр у педагогічному училищі, коледжі, академії був завжди. Педагогічна професія дуже близька до акторської та режисерської, — каже вона.
У центрі всього — ентузіасти, здатні згуртувати однодумців. Після паузи, спричиненої COVID, коли «Арлекін» призупинив діяльність, студентки зберегли любов до сцени й відродили театр саме під час війни.
— Це дуже символічно. Особливо в такі часи потрібне мистецтво, яке має багато смислів, надихає, є нашим спротивом, розвиває традиції українського театру й освітнього театру далі.
Ця постановка — нагадування про те, що навіть крізь шторми та битви шлях додому можливий. Кременчуцька академія зі своєю багатою історією заслуговує оплесків за те, що дарує студентам крила творити й реалізовувати себе. «Діонісій» — це місце, де оживає творчість. Молоді актори, такі як Вікторія й Поліна, створюють не просто вистави, а історії, що знаходять відгук у кожному серці. Загляньте до їхнього театру — там народжуються нові мрії й віра в завтра.
