«І тебе вилікують, і мене вилікують…»

Не так давно Асоціація психіатрів України оприлюднила результати дослідження «Психічне здоров’я населення». В Україні таке дослідження було проведено вперше у рамках проекту ВОЗ. Спеціалісти підраховували, скільки українців страждає на такі психічні розлади, як депресії, тривожні стани, зловживання спиртними напоями та алкоголізм. Результати дослідження засвідчують, що в Україні понад 31% людей, тобто кожен третій (!) відчуває симптоми психічних розладів протягом життя. Протягом року симптоми незначних розладів на кшталт легких депресій відчувають 20% українців, тобто кожен п’ятий. І нарешті близько 5% дорослого населення країни мають серйозні проблеми з психічним здоров’ям. На перший погляд ці цифри видаються доволі парадоксальними: звідки Асоціація психіатрів могла отримати такі «розкішні» дані, якщо офіційна статистика демонструє нам зовсім інші мізерні показники? Та як пояснили «Телеграфу» наші експерти – головний лікар міського наркологічного диспансеру Володимир Пащенко та психіатр міського психоневрологічного диспансеру Наталя Сторожева – тут усе логічно. Офіційна статистика відбиває тільки кількість тих людей, які прийшли до лікаря самі. Насправді тих, хто страждає на самоті і нікуди не звертається по допомогу, більше у декілька разів.

Наталя Сторожева, психіатр Кременчуцького психоневрологічного диспансеру.

– Наталіє Павлівно, як справи з депресіями та тривожними станами у нашому місті?

– Ми ведемо офіційну статистику. Ідеться про дані, що відображають лише кількість пацієнтів диспансеру – тих, хто до нас зверталися, лікувалися і не заперечували, щоб їх взяли під активний нагляд. Із депресивними розладами у 2005 році у нас був на обліку 141 пацієнт. У 2006-му – 109. Кількість пацієнтів тоді дещо зменшилася, тому що когось зняли з обліку через покращення, а хтось просто переїхав жити в інший регіон. Минулого року ми мали на обліку 120 чоловік із депресивними розладами. Щодо тривожних станів, то у 2007 році у нас було близько 100 випадків таких розладів. Але ці цифри – лише крапля у морі. Багато людей страждають на депресії та тривожні стани, але до нас вони не звертаються взагалі, а якщо і звертаються, то рішуче відмовляються від нагляду.
 

– Як змінилося психічне здоров’я кременчужан останнім часом?

– До нас стали більше звертатися. Певною мірою це пов’язано з тим, що почастішали випадки депресивних та тривожних станів. Можливо, справа у поганому матеріальному становищі населення, відсутності можливості для самореалізації. До того ж ми не вміємо відпочивати, а часом просто не маємо можливості зробити це. До речі, до нас усе частіше звертаються люди з депресіями та тривожними станами на фоні соматичних захворювань. Ті, хто хворіють, і так частково випадають із життя, – вони у чомусь обмежені, і це, звісно, не додає оптимізму. Є люди, які конструктивно реагують на стреси, але існують і ті, хто занурюється у свою хворобу, і вона диктує хворому свої правила життя. Таких хворих нам допомагають виявляти лікарі загальної практики та інші фахівці. Наприклад, у людини тривожний стан, але вона цього не усвідомлює. Вона просто помічає серцебиття, задишку, перепади тиску і сприймає це за проблеми серцево-судинного характеру. Вона йде до кардіолога, та лікар бачить, що справа тут не тільки в серці і направляє людину до нас. Приблизно 70% наших пацієнтів потрапляють до нас саме так.

Депресія – це хвороба, а не примха
 

– Що відрізняє депресивний стан від тривожного?

– Тривожний стан – це ситуативна реакція людини на певні обставини: неприємності на роботі, в особистому житті, хвороба когось із близьких тощо. Кожен переживає це по-різному, але взагалі цей стан триває менше і протікає легше за депресію. Та існує певний ефект накопичення. Це як зламати ногу на одному й тому самому місці. Вперше зростеться добре. Вдруге ви почуватиметеся гірше. Втретє – уже велике питання, наскільки добре функціонуватиме кінцівка. З тривожними станами люди намагаються боротися самотужки. Та з часом їх прояви поглиблюються або набувають інших форм, частішають – і маємо хронічний невротичний стан, який може вилитися у ту ж депресію.
Депресія – більш важкий та тривалий стан, на відміну від тривожного. Вона відчутно змінює якість життя людини. Депресії бувають невротичні та психотичні. Невротичні, як і тривожні стани, можуть виникати як реакція на певну подію життя. Це не глибока короткочасна депресія, яка добре піддається лікуванню. Психотичні депресії – це вже більш важкий рівень розладу. Вони виникають нібито на рівному місці. Просто все у житті починає іти в мінус: настрій, активність, працездатність, звужується коло інтересів. Цей стан – наслідок порушення обміну певних речовин в організмі і в головному мозку зокрема. Така депресія сама по собі не мине. Це не примха людини, а серйозний дефект у роботі її організму, який до речі, загрожує суїцидом. А спроба суїциду, за законами нашої держави, – це вже привід для примусової госпіталізації.  
 

– А як зрозуміти: це в мене просто хандра, чи час уже звертатися до лікаря, тому що йдеться про депресію?

– Краще за все прийти до лікаря і проконсультуватися, обговорити причини, оцінити важкість стану. Хандра – це не депресія. По-науковому цей стан зветься астенією. Ви мляві, швидко втомлюєтеся, у вас меланхолійний настрій. Але все швидко минає, якщо нормально виспатись, відпочити, пройти курс тонізуючих і вітамінних препаратів. Це короткотривале явище. А от якщо ви застрягли у цьому стані, зациклюєтеся на ньому, вам мало вже просто виспатися, ви не можете набратися сили під час вихідних або відпустки – тоді варто прийти до спеціаліста та разом все це обмізкувати.

– Хто найчастіше страждає на депресії?

– За даними ВОЗ, у жінок депресії трапляються частіше. 18-25% із них хоча б один раз у житті пережили депресивний епізод. Щодо чоловіків, то з депресіями стикалися лише 8-11%. Чому так відбувається – лікарі досі не мають чіткого пояснення. На сьогоднішній день ми маємо лише гіпотези.

«Люди приховують свою хворобу навіть від рідних»

– Чи може депресія минути сама з плином часу?

– Звісно. Коли ми тут лікуємо пацієнтів, ми лише сподіваємося, що скоротимо строк цього депресивного епізоду і полегшимо суб’єктивне самопочуття людини, тобто послабимо її щохвилинне відчуття безвиході і власної безпорадності. Отже, поки людина сидітиме і чекатиме, коли це мине саме по собі, вона дуже довго мучитиметься, втрачатиме зв’язки, роботу, і все одно зіткнеться з тим, що це таки доведеться долати. А тим часом депресія може накотити ще і ще раз. І якщо людина тривалий час почуватиметься непотрібною та безпорадною, це може призвести до страшних наслідків, у тому числі і до суїциду.  

– Отак страждають собі тихенько, а до лікарів усе одно не йдуть…

– У нас досі вважають, що звернутися до психіатра – це ганьба. Хтось просто боїться. Але не варто забувати про те, що коли людина впадає у важку психотичну депресію, у неї слабішає воля. Вона не може примусити себе робити елементарні щоденні процедури, як-то: спілкуватися з іншими людьми, ходити на роботу, слідкувати за собою врешті-решт. Тим більше вона до лікаря не піде. У більш простих випадках, коли людина усвідомлює, що їй усе-таки потрібно до лікаря, величезну роль відіграє навіть не ставлення соціуму, мовляв, що люди про мене скажуть, а особисті стосунки. Наприклад, до нас звертаються жінки, які ретельно приховують від своїх чоловіків, що ходять до психіатра. Вона лікується, а чоловіку сказати про це не може. Можливо, у силу його поведінки, мовляв, що за забаганки – в дурдом вона ходить. Трапляється і так, що тривожного складу особистість уже програла ситуацію в голові, побачила розв’язку відвертої розмови і вирішила, що краще мовчатиме. Можливо, це невпевненість у стосунках, страх образи. Але ще раз повторюю: депресія – це не провина чи примха людини. Це серйозне порушення обміну речовин, який відповідає за нервову активність.  

Це лікується

– Де в нашому місті можна отримати якісну психіатричну допомогу?

– У нашому диспансері – він у місті один. У нас працюють шестеро фахівців, є дитячий психіатр. Безумовно, окрім медикаментозної допомоги, людина має отримувати ще й психологічну – працювати з психологом. Медичні препарати відновлюють нормальне функціонування організму. Психолог дає установки: як поводитися, у чому вміти себе переконувати. Мені складно порекомендувати одного спеціаліста – зараз їх багато у місті працює. Єдине, що можу порадити: перевіряйте репутацію фахівця, звертайтеся тільки до того психолога, якому довіряєте.
І ще один момент. Дуже часто наші пацієнти не розуміють, як важко все повернути назад. Поприймавши препарат днів десять і не відчувши значного покращення, вони розчаровуються, вважають, що це не той лікар або не ті ліки. Та навіть найнезначніші депресивні епізоди вимагають до дев’яти-десяти місяців лікування. Лікар не той – у нас є із кого вибрати. Препарат не підходить – це теж не проблема. Зараз ми маємо багатий вибір препаратів нового покоління – зі зменшеними побічними проявами. Вони прості та зручні у застосуванні – тепер препарат можна приймати раз на добу і не бути прив’язаним до погодинного прийому. І це не обов’язково одразу стаціонар. Якщо звернутися до лікаря вчасно, то лікуватися можна, не відриваючись від сім’ї та роботи, не порушуючи звичного способу життя.

– Володимире Вікторовичу, скільки у Кременчуці людей, які зловживають спиртним або мають діагноз «алкоголізм»? Що каже статистика?
– Справа у тому, що офіційна статистика не відображає реального стану речей. У нас на диспансерному обліку – чотири тисячі алкоголіків. Помножте цю цифру на п’ять-шість – і матимете реальну кількість залежних. У Кременчуці проживає близько 230 тисяч людей. От і виходить, що понад 10% із них – алкоголіки. Офіційні дані такої картини не відображають, і цьому є пояснення. 25% залежних ніколи не зізнаються ані собі, ані своїм близьким, що вони алкоголіки, і не прийдуть до нарколога. Якщо протягом життя у них не виявляться психічні розлади або важкі форми запою, що вимагають диспансеризації, вони так і питимуть собі тихенько, доки не помруть.
 

– Чи стали ми за останні роки пиячити більше?
– Я б сказав, набагато більше. Ми своїх алкоголіків починаємо «ростити» з дитинства. По-перше, зараз на ринок алкогольної продукції ніби спеціально для підлітків «викинули» слабоалкогольні напої – алкогольна індустрія пристосовується до потреб сьогодення. Дитина або підліток горілку пити не буде, бо несмачно. Отже, треба випускати «слабоалкоголку», яка нагадує за смаком лимонад, але ж уміст спирту там – аж 8%. Ось так м’яко присаджують наших дітей на алкоголь. По-друге, маємо тотальну рекламу пива. І подивіться, хто його рекламує: Шевченко, Кличко, Вірастюк – ті, хто користуються авторитетом серед підлітків. До того ж одні й ті самі ролики повторюються безліч разів. На відміну від дорослих, дитина не здатна аналізувати таку рекламу. У психології є закон «4+1». Якщо я повторю вам: «Пийте пиво» чотири рази, то на п’ятий раз ви сприйматимете фразу «Пийте пиво, бо це добре» вже без критики – це класичний прийом нейро-лінгвістичного програмування. На ринку реклами алкогольних напоїв з’явилися класні спеціалісти, які вміють впливати на психіку, причому диференційовано: для дорослих – своя реклама, для підлітків – своя. Плюс іміджева реклама, мовляв, ми перші в світі, ми – напій преміум-класу, ми підтримуємо спорт. Люди, що володіють алкогольним бізнесом, мають великі гроші і можуть це собі дозволити. Якщо вони стільки вкладають у рекламу, можна собі уявити, які вони отримують прибутки. Тобто маємо нові технології, що зомбують психіку.
 

– Чи правда, що слов’яни п’ють більше, ніж  інші народи?
– Наразі фахівці ведуть дослідження щодо «расовості» алкоголізму. Одні народи п’ють більше, інші менше – все залежить від того, в умовах якого клімату люди живуть, яка в них культура. Особливе значення мають архетипи, тобто те, що передається із покоління в покоління. Щодо слов’ян, то архетип питущої людини у нас більш розвинений, ніж в інших культурах. Не тому, що слов’янська печінка чи слов’янське серце якимось чином більше налаштовані на спиртне. Ні. Просто в Україні закріпилися традиції питущої нації. Ще імператриця Катерина свого часу казала, що п’яним народом легше керувати, і це підхопили управлінці всіх рівнів. Потім, поки ми будували соціалізм, ми зрівняли поняття середнього класу. А саме він у всьому світі – носій традицій. Він задає тон, поки відсутні традиції релігійні, а релігія в епоху СРСР була якщо не винищена, то пригнічена точно. Подивіться на мусульман. Їм пити суворо забороняється, слово старших – закон. Або США – там пити не можна, поки не виповниться 21 рік. У нас немає ані традицій, ані законів – нічого такого, щоб стримувало.
 

«Все возрасты покорны…»
– Як «виглядає» наш міський алкоголік?
– Більшість наших пацієнтів – люди віком 25-40 років. При чому жінок майже стільки ж, скільки й чоловіків. 30 років тому на сімох чоловіків-алкоголіків припадала одна жінка-алкоголічка. Десять років тому співвідношення виглядало як чотири-три чоловіки до однієї жінки. Зараз обидві статі йдуть упритул. Статистика наших надходжень – це 60% чоловіків і 40% жінок. Коли я у 80-х роках викладав у медучилищі, я протягом чотирьох років ніяк не міг показати своїм студентам білу гарячку у жінки. А зараз за один рік понад 40 жінок переживають алкогольний психоз. Нещодавно з Кіровоградської області до мене привезли 16-ро бабусь 70-річних. У них діти поїхали до міста працювати, а вони поспивалися собі тихенько у передмісті. Трапляється й таке.

– То хто ж більше п’є – бідні чи багаті?
– Не так давно пили в основному заможні люди – дехто дуже швидко розбагатів і вирішив, що він Бога за бороду тримає. Пиячили їх діти, поки батьки гроші робили, бо почувалися нікому не потрібними. Зараз маємо іншу тенденцію. Багаті люди починають розуміти, що головне не «мерседес», а здоров’я, що потрібно дбати про освіту своєї дитини, контролювати, з ким вона спілкується, як розвивається. Наразі найбільше алкоголіків – серед бідняків. Через наш диспансер проходять цілі династії – дід, син, онук. Та сказати, що алкоголізм – хвороба виключно бідняцька, не можна. П’ють представники усіх верств населення.

«Я милого узнаю по…»
– Як зрозуміти: це людина ще зловживає спиртним чи вже алкоголіком стала?
– Різниця між п’яницею, тобто тим, хто зловживає, і алкоголіком очевидна. По-перше, п’яниці подобається випивати, але він це робить з приводу: свято, день народження тощо. Алкоголік без такого питущого середовища жити не може, тому  він постійно його організовує навколо себе: знаходить привід, скликає друзів до себе або йде в ті місця, де вони гуртуються. По-друге, людину яка рано чи пізно зіп’ється, якщо не вжити заходів, видно одразу. У компанії вона намагається якомого швидше досягти ефекту сп’яніння. Одна чарка, друга, третя – і готовий. «Между первой и второй перерывчик небольшой» – цю фразу вигадали саме алкоголіки. По-третє, алкоголіку, щоб напитися, потрібно більше, ніж п’яниці. «Он диви, твій вдув півлітри – і людина як людина, – таке частенько можна від жінок почути. – А мій 200 грамів вип’є – і його вже розвезло». Так от, нормальна людина швидше за все та, котру розвезло через 200 грамів.  А той, що півлітри вдув, – це вже алкоголік. Це – явище толерантності, тобто терпимості до алкоголю. До речі, якщо п’яничка хильне зайвого, його організм боротиметься із «надлишком» – звідси рефлекс блювання. Алкоголік не блюватиме – його організм із алкоголем уже не бореться. По-четверте, п’яниця, коли йому «назавтра» погано, п’є розсіл і пігулки від головного болю. Алкоголік неодмінно похмеляється спиртним. Із часом постійні похмеляння переходять у запої. А далі вже остання стадія: алкоголік деградує, втрачає індивідуальність, перестає розвиватися. Все у нього котиться вниз: змінюється середовище спілкування, розпадається сім’я, він втрачає друзів і роботу.

«За п’ять хвилин алкоголіка не вилікувати»
– Чи правда, що від алкоголізму можна позбутися за один сеанс, як обіцяють рекламні проспекти?
– Це неможливо. Остерігайтеся також усіх нових сенсаційних методик і щойно запатентованих методів. За п’ять хвилин, поводивши руками над головою алкоголіка, його від залежності не позбавити. Це копітка праця лікаря і пацієнта, яка завершується успіхом лише у тому випадку, якщо пацієнт того прагне. Коли ми виписуємо пацієнта, ми говоримо йому, що він житиме лише за однієї умови – якщо не питимете взагалі. Алкоголізм – це хронічна хвороба на все життя. Отже, той, хто лікує насправді, реклами не потребує – ви десь бачили, щоб такі диспансери, як наш, зазивали до себе клієнтів на усіх стовпах? Пам’ятайте про це, коли проглядаєте об’яву чергового знахаря.

• За радянських часів, якщо людина зверталася до наркологічного диспансеру, її одразу брали на диспансерний облік. Потрапив туди – все, права не отримаєш, за кордон не поїдеш, рушницю не придбаєш. Тепер усе змінилося.

– Раніше п’яниць та алкоголіків виявляли спеціальні комісії, – пояснює Володимир Пащенко. – Тепер це справа добровільна. Людина може прийти до нас, лягти в стаціонар, пролікуватися – і йому за це, як то кажуть, нічого не буде. Все абсолютно конфіденційно. У нас навіть є ліжка для анонімного лікування.

• Звернутися до психіатра – не означає поставити хрест на житті. Якщо ви того не бажаєте, ніхто не зможе примусити вас стати на диспансерний облік.  

– Диспансерний нагляд – абсолютно добровільна справа, а звернення до нас – конфіденційне, – говорить Наталя Сторожева. – Всі питання щодо керування автомобілем або допуску до роботи, що вимагає огляду психіатра, вирішуються згідно зі станом людини, а не на підставі якихось попередніх записів на папері та інформації про лікування. Якщо людина усвідомлює, що не може самотужки подолати свою проблему, то проблема нікуди від неї не подінеться. Якщо це сталося з вами раз, це може повторитися, навіть, якщо лікуватися. Та якщо не лікувати, то хвороба повернеться 100%, та на скільки цей епізод буде важчим і тривалішим за попередній, і яку шкоду він може спричинити вашому існуванню у суспільстві, ніхто спрогнозувати не зможе.