А Ви би хотіли доньку-повію? Яку сім'ю обрав кременчуцький мсьє Амількар

А Ви би хотіли доньку-повію? Дружину - не молоду акторку, а друга - бідного художника? А чоловік, «який платить», обрав собі саме таку сім'ю. Дивний вибір, чи не так? 28 березня мала сцена МПК перетворилась на заможну французьку квартиру - «Троїцький театр» ставив свою «Людину, яка платить».

Вистава почалася з імпровізованого кастингу, який самотній літній буржуа мсьє Амількар влаштував прямо на паризьких вулицях. Його особисте життя не склалася. Він розчарований і самотній. Називає себе не інакше як: «Рогоносець». Одного разу він приймає кардинальне рішення: якщо люди відмовляють йому у щирій прихильності, сімейне щастя він собі купить. Амількар, ніби жартома, влаштував собі невеликий театр – гру в сім'ю для одного.

Найняв на роль коханої дружини відому актрису Елеонору, поруч із якою нібито щасливо прожив довгі роки, на роль навіженої дочки Вірджинії - молоденьку повію Клео, а веселого друга Лео попросив зобразити бідного художника Машу. Кожному запропонував величезну суму. За досить пристойну плату вони повинні розігрувати почуття любові до патрона, причому так, щоб сам наймач повірив у їхню щирість. Сім днів в тиждень. Адже за все сплачено.

Вистава, за задумом доморощеного режисера, розігрується прямо в його ж квартирі. Сам Амількар за свої гроші вимагає правдоподібного виконання, але як вогню боїться справжніх почуттів.

Проте, жорстко спланувати подальший хід подій виявилося неможливим... По ходу цієї гри характери брехунів змінюються. Сам головний герой спочатку радикально сухий, холодний, пихатий і жовчний, але впродовж власної авантюри потроху стає розкутішим і навіть, часом, теплі нотки чуються в його спілкуванні з «працівниками».

Вірджинія перестає розуміти до кінця ким є, повією або ж студенткою-журналістом. І її друг Поло, який спочатку постає просто байкером, а потім сам входить в роль і по-справжньому починає мислити як залицяльник дочки поважної людини.

Художник, при зустрічі з роботодавцем, готовий плазувати заради запропонованої суми, а згодом сповнюється гідністю і дарує Амилькару картину.

«Дружина» Елеонора, яка спочатку презирливо ставиться до кожного з нової компанії - закохується у свого «чоловіка» та піклується про «доньку».

До кінця вистави межа між грою і реальністю стирається, а сім'я Амількара починає здаватися справжньою. Але Амількар – людина у футлярі. Холодність і гордовитість – його захист. Він егоїстичний і примхливий тиран, водночас неймовірно ранимий. Він перейнявся долею художника, та дізнавшись, що його новий друг може віддати перевагу іншій компанії – обурився. Так само, як і коли дізнався про коханця Елеонори. Для нього виявилась нестерпною думка, що іграшку доводиться з кимось ділити.

Все ж він полюбив їх всіх, та не зміг собі у цьому зізнатися. Як виявилось, Амількар пішов на злочин, аби платити своїй «сім'ї» - він витрачав на них гроші чоловіка, в якого працював бухгалтером. Можливість втратити «сім'ю» змусила Амількара самому від неї відмовитись - він заявив на себе у поліцію.

Той факт, що мсьє пішов на злочин, поховав свою кар'єру заради цієї гри, насправді показує, наскільки сильно потребує він сім'ї й друзів, але він не вмів платити душею, тільки грошима. Звідси і сумний кінець.

Глядачі напружено слідкували за розвитком подій: співчували герою та у необхідних місцях сміялися з жартів. Дві з половиною години минули майже непомітно, а у фіналі зал вибухнув оваціями. Проводжали зі сцени кременчуцьких акторів стоячи.

Розклад усіх майбутніх вистав «Театральної весни» тут.