У кременчужанки відібрали квартиру – міліція її не захистила

Кожен із нас платить податки. На ці кошти утримується сила-силенна правоохоронців. Це історія про те, наскільки професійно вони виконують свої обов’язки перед платниками податків.

До редакції «Телеграфа» кілька разів телефонувала жінка – схвильовано і дуже плутано розповідала, що у її сестри-інваліда відібрали квартиру, а міліція не хоче розслідувати справу. Зрештою Олена Костянтинівна – так її звуть – приїхала до редакції. Перше її запитання було: «Що мені робить, коли міліція відмовляється рятувати сестру? У мене немає грошей на суди і хабарі, що ми робитимемо?».

Як з’ясувалося, її сестра – Валентина Костянтинівна – інвалід 1 групи з дитинства, 1944-го року народження, глуха, крім того, має діагноз, з яким пов’язані тимчасові втрати пам’яті та стани марення. Вона 38 років пропрацювала на кременчуцькій швейній фабриці, там їй дали однокімнатну квартиру у центрі міста. Місяців десять тому сестра Валентини Костянтинівни дізналась, що та продала свою однокімнатну квартиру. При цьому жінка не могла пояснити, навіщо вона продала квартиру, де тепер житиме, де гроші за начебто продану квартиру. Її сестра підозрює, що Валентина Костянтинівна стала жертвою шахраїв і пише заяву до Автозаводського райвідділу міліції. Міліціонери проводять перевірку і виносять постанову про відмову у порушенні карної справи. Прокуратура постанову скасовує і направляє справу на додаткову перевірку. Міліціонери знову пишуть відмову у порушенні карної справи. І все – далі тиша. Що робити, невідомо. Тому сестра Валентини Костянтинівни прийшла до редакції.

Важка розмова

Вислухавши Олену Костянтинівну, ми вирішили зустрітися з її сестрою-інвалідом. Щоб не налякати стару жінку, яка живе зараз дуже усамітнено і боїться відчиняти двері, домовились, що Олена Костянтинівна заздалегідь попередить сестру про прихід незнайомих людей і прийде разом з нами. Двері квартири на п’ятому поверсі типової хрущовки відчинила маленька перелякана жінка. Коли сестра пояснила їй, що це ті самі люди, про яких вона розповідала, жінка заспокоїлась і провела нас до охайної і досить симпатичної кімнати. Ми поставили їй такі запитання:

Запитання: Чия це квартира?

Відповідь: Це квартира міськвиконкому. Мені дали її на фабриці. Я тут живу.

Запитання: Ви продали цю квартиру?

Відповідь: Це квартира міськвиконкому. Я тут живу. Мені дали на фабриці. Ю. (покупець, ред.) каже, що квартиру забере! А я де жити? Погана, погана вона!

Запитання: Як прізвище нотаріуса, у якого ви уклали договір купівлі-продажу?

Відповідь: відповідь відсутня.

Запитання: Нотаріуса, який засвідчив угоду купівлі-продажу квартири обрали ви чи хтось інший?

Відповідь: відповідь відсутня.

Запитання: Ви укладали угоду в нотаріальній конторі? Розкажіть, де вона знаходиться?

Відповідь: Не знаю, не знаю, катали на автомобілі – такий великий, білий, дуже, дуже гарний.

Запитання: Скільки грошей вам заплатили за продаж квартири?

Відповідь: Нема грошей, нема грошей! Дуже, дуже важко, я сама сплачую, все сплачую, ось вони (квитанції за оплату комунальних послуг, ред.). Тепер багато плачу, дуже, дуже важко.

Запитання: Ви продали цю квартиру?

Відповідь: Це квартира міськвиконкому. Я тут живу. Я все сплачую, все сплачую (жінка плаче, розмова переривається).

Поки сестра заспокоює Валентину Костянтинівну, ми переглядаємо квитанції. Ситуація дійсно дивна – квартиру продали 24 грудня 2010 року (угода №9405 в реєстрі). За довідкою «Житлорембудсервісу», наразі власник квартири – покупець Я. Між тим в квартирі вона не зареєстрована (згідно довідки «Житлорембудсервісу»). Всі комунальні платежі за січень-травень 2012 року оплачує попередня власниця квартири Валентина Костянтинівна. Після зміни власника житла вона втратила усі пільги інваліда 1 групи та дитини війни, тому і скаржиться, що дуже дорого тепер коштує квартира.

Дивно, чому ж нова власниця не заселяється до купленого житла в центрі міста? Навіщо жінка-інвалід продала своє житло? Чому вона досі за нього платить? Історія каламутна, тому ми повертаємось до редакції – читати, чому ж міліціонери відмовили у порушенні кримінальної справи? Можливо, вони вже знайшли відповіді на запитання, які нас цікавлять?

Що зробив міліціонер?

Обидві перевірки проводив старший лейтенант міліції Дяченко (Автозаводський райвідділ). Читаємо текст першої постанови про відмову у порушенні карної справи (від 05.03.2012). Читаємо і наштовхуємось на фразу: «Зі слів гр. Марілової О. К., її сестра гр. Тонюк В. К. в даний час сама проживає в своїй квартирі...». Для кожного, хто звик читати документи, це значить, що лейтенант потерпілу в очі не бачив, він пише про її місцезнаходження зі слів сестри. А як він тоді проводив перевірку і що він перевірив? Відсутні в тексті постанови і посилання на розмову з покупцем квартири та іншими фігурантами справи. Не зважаючи на це, постанову ст. лейтенанта затвердило керівництво – капітан міліції Юрченко та підполковник міліції Душейко.

27 квітня 2012 року прокуратура Кременчука скасувала цю постанову і повернула матеріали до Автозаводського райвідділу для проведення додаткової перевірки. Старший лейтенант Дяченко провів додаткову перевірку і знову виніс постанову про відмову у порушенні карної справи (від 11.05.2012). Ми прочитали текст цієї постанови – він складався з переказу того, що розповіла сестра потерпілої, і став довшим усього на один малесенький абзац. Абзац такий: «Зі слів гр. Марілової О. К., її сестра гр. Тонюк В. К. в даний час перебуває на обліку в ...».

Прочитавши таке, ми знову зрозуміли, що лейтенант в очі не бачив потерпілої, він пише зі слів її сестри. Більше того, він не знайшов потрібним навіть надіслати запит до тієї установи, на обліку в якій перебуває жінка. Тобто, не перевірив отриману інформацію. Чому так? В матеріалах перевірки є пояснення міліціонера – він не зустрівся з потерпілою, бо вона не відчиняє двері, живе усамітнено. Ну то й що? На початку матеріалу ми розповіли, що для того, щоб потрапити до квартири наляканої жінки просто прийшли разом з її сестрою. Хіба старшому лейтенанту несила вчинити так само?

Ще більше здивування викликало те, що виконавець перевірки не зустрічався ані з покупцем квартири, ані з нотаріусом, ані зі знайомими та іншими учасниками подій.

Свідок, якого варто пошукати

Між тим, на нашу думку, існує свідок, якого варто було б пошукати. Справа у тому, що угоду купівлі-продажу укладали дві особи з обмеженими можливостями – одна глуха, друга глухоніма. Зазвичай, їх в таких випадках супроводжують перекладачі. В угоді купівлі-продажу, яку засвідчила приватний нотаріус Ганночка В. М., про це не йдеться. Більше того, в тексті угоди вказано: «ми (сторони, ред.)... володіючи повним обсягом цивільної дієздатності, повністю усвідомлюючи значення своїх дій, ... володіючи українською мовою, що дає нам можливість вільно спілкуватися з нотаріусом у письмовій формі...». Взагалі-то, це узаконена форма тексту угоди. Та фраза про вільне володіння українською мовою все-таки трохи ріже вухо.

Втім, Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (гл.ІІ, п.16) передбачає, що у випадку, коли «глуха, німа або глухоніма особа письменна, вона сама прочитує і підписує документ». А от якщо особа неписьменна, то з нею має прийти хтось письменний, спроможний порозумітися з глухою, німою або глухонімою людиною. Кременчуцькі нотаріуси, яких запитав «ТелеграфЪ», розповідають, що до останнього часу в місті працювала усього одна людина, яка мала статус офіційного перекладача глухонімих.

На жаль, міліціонера цей напрям не зацікавив.

Схема відстеження жертви

Займаючись справою Валентини Костянтинівни, ми побачили схему, за якою нормальна (без поганих звичок) людина може стати здобиччю шукачів квартир.

2010 рік – в сталому оточенні Валентини Костянтинівни раптом з’являються нові друзі – знайомі по клубу глухонімих. Вони починають вчащати до неї в гості.

2010 рік, через чотири місяці – подруги та сусідки Валентини Костянтинівни, а також її сестра починають помічати, що жінка стала підозрілою, уникає спілкування, іноді спересердя звинувачує старих знайомих та родичів у тому, що вони хочуть її отруїти та забрати квартиру.

2010 рік, вересень, 27 – чоловік Валентини Костянтинівни гине під поїздом у Знам’янці при нез’ясованих обставинах. Вона залишається сама.

2010 рік, грудень, 24 – Валентина Костянтинівна укладає угоду купівлі-продажу квартири. Покупцем стає нова подруга з клубу глухонімих. Про продаж квартири Валентина Костянтинівна нічого не розповідає сестрі та іншим родичам. В цей період вона відмовляється відчиняти їм двері квартири, до приміщення пускає лише своїх знайомих з клубу глухонімих. Вона розповіла «Телеграфу», що ті дзвонили спеціальним «кодом» – тричі.

2011 рік – в листопаді сестра дізнається про продаж квартири Валентини Костянтинівни і починає звертатися до нотаріату, міської ради та правоохоронних органів.

2012 рік – Валентина Костянтинівна починає скаржитись, що від неї вимагають терміново «очистити» квартиру.

Що сказала прокуратура

21 червня «ТелеграфЪ» звернувся до прокуратури Кременчука. Нас цікавило, чому прокуратура, яка скасувала першу, легковажну, на нашу думку, постанову лейтенанта, не відреагувала на його другу – не менш легковажну – постанову від 11 травня? Хто ж захищатиме права жінки-інваліда, яка, судячи з усього, вскочила в серйозну халепу?

Вислухавши «Теле­графЪ» та дослідивши матеріали двох перевірок, перший заступник прокурора Кременчука радник юстиції Людмила Середа повідомила, що того ж дня, 21 червня, прокуратура винесла Постанову про скасування постанови про відмову в порушенні кримінальної справи з одночасним порушенням кримінальної справи за ч.3 ст. 190. За її словами, матеріали будуть направлені до Автозаводського райвідділу для провадження по справі.

Оскільки має бути порушена кримінальна справа, «ТелеграфЪ» друкує обмежену інформацію. Та ми обов’язково розповімо, чим закінчиться кримінальна справа. Чи захистять кременчуцькі правоохоронці права самотньої і обмеженої в можливостях жінки?