Бункери. Завдяки чисельним дописам блогерів, телепрограмам та фотографіям туристів вони стали справжньою візитівкою країни. Хтось пише, що їх у країні понад 700 тисяч, інші називали цифру у 400 тисяч. Насправді ж з 1975 по 1983 рік за програмою «бункерізації», започаткованою Енвером Ходжи, у країні встигли побудувати «усього лише» 173 371 бункер з 221 143 запланованих. За задумкою диктатора, кожна албанська родина мала бути забеспечена «власним» бункером, і на алтар цієї ідеї поклали життя сотні загиблих на будівництві людей. «Телеграф» відвідав найбільший бункер країни, який побудували для Енвера Ходжи та вищого керівництва Албанії. Споруда, розташована всередині гори, має 5 поверхів, 106 приміщень та розгалужену систему переходів.
Хто такий Енвер Ходжа
Майбутній диктатор, керівник Народної Соціалістичної Республіки Албанія Енвер Ходжа, народився у 1908 році у місті Гірокастра в родині торговця тканинами. Він здобув університетську оствіту у Франції, де й познайомився з ідеями комунізму. З юних років Ходжа захоплювався діяльністю сталіна і вважав, що Албанії потрібне саме таке керівництво. Під час візитів до Москви у 1938 та 1942 роках, він особисто зустрічався зі сталіним та молотовим. Тоді Ходжа вже був заступником першого секретаря компартії Албанії та головнокомандувачем партизанських формувань.
У 1944 році влада в Албанії повністю перейшла до рук комуністів, а в жовтні Енвер Ходжа став прем’єр-міністром і одночасно міністром закордонних справ у наново сформованому уряді. Верховним головнокомандувачем він залишався до кінця своїх днів.
Незважаючи на те, що за 41 рік правління Енвера Ходжі Албанія досягла неабияких успіхів у сферах освіти, медицини та економіки, цей час аж ніяк не можна назвати щасливим для самих албанців. Адже у внутрішній політиці Ходжа застосовував найжорсткіші методи, миттєво знищував будь-кого, хто вважався нелояльним до правлячої партії. В країні активно діяла таємна поліція «Сігурімі», аналог радянського НКВД. Простим громдянам заборонялося подорожувати без вагомої причини навіть всередині країни та купатися в морі, вони не мали права на власний автомобіль, в країні існував податок на «безсімейність» та «малосімейність». Усе життя албанців було підпорядковане волі диктатора, народ жив в атмосфері постійної готовності до війни…
Слід зазначити, що на початку десталінізації Албанія розірвала з СРСР дипломатичні стосунки: Ходжа вважав подібну політику «ревізіоністською» і такою, що не відповідає ідеям марксизму-ленінізму.
{banner_google}
Програма «бункерізації» Албанії
Розповідають, що колись Албанія поцупила у СРСР два підводні човни, і Енвер Ходжа вирішив, що за це радянський союз може застосувати проти країни ядерну зброю. Він вирішив захистити свій народ, тож запросив інженера, котрий і запропонував модель невеликого, але надійного бункера. Коли такий бункер побудували, диктатор посадив інженера всередину і вистрілив по бункеру з танка. Стіни витримали, інженер вижив – і розпочалася «бункерізація». Ми не знаємо, скільки правди в цій історії, але те, що за 8 років в Албанії побудували понад 173 тисячі бункерів, тобто приблизно по 21 тисячі бункерів за рік – беззаперечний факт.
Бункери різного розміру можна побачити й зараз просто посеред міста або уздовж дороги. Деякі демонтували, у деяких містяться ресторани або нічні клуби, деякі просто стоять закинуті. Але найбільший з них, збудований колись для самого Енвера Ходжи, перетворили на музей та арт-майданчик з красномовною назвою Bunk’art. Спочатку планувалося, що це місце стане звичайним музеєм, але люди були проти – адже побачили в цьому ідеалізацію образу диктатора. Тож проєкт дещо переробили: тут проходять виставки, розміщують інсталяції та арт-об’єкти. Bunk’art викликає у відвідувача безліч емоцій, головна серед яких – захоплення албанським народом, який вберіг свою культуру та національну ідентичність попри шалений тиск системи, зміг скинути диктаторський режим і побудувати натомість сучасну демократичну країну.
{banner_google}
Що там, в середині гори?
Занурення в атмосферу часів Енвера Ходжи починється ще на підході до самого музею-бункера: до гори веде тунель, пробитий в скелі. Відлуння власних кроків, загадкові звуки, бічні проходи, що ведуть в суцільну темряву – усе це створює відчуття занурення в минуле, у часи, коли тут був таємний військовий об’єкт. Тунель виходить на територію колишньої військової бази. Зараз тут парковка і кіоск, у якому можна придбати квитки та яскраву сувенірну продукцію музею. Вхід до бункеру обійдеться у 500 леків (це приблизно 4 євро). Чемна дівчина показує нам дорогу, яка веде на гору через густий ліс та дає буклетик з фотографією входу у сам бункер.
Дорога веде все вище, неймовірно голосно стрікочуть цикади, а за деревами іноді проглядає вікно, прорубане у скелі, або залізна скриня, оповита плющем. За одним з поворотів можна побачити навіть будку чергового… мабуть, колись тут був КПП.
Хвилин за 10 ми нарешті побачили яскравий вказівник, яким позначили вхід до підземної споруди. Проходимо крізь перші двері – і ніби потрапляємо в інший світ.
Усьго тут чотири двері, перша пара – з суцільного бетону сантиметрів 30 завширшки. Вентиляційні отвори закриті щитками, які автоматично опускаються у разі загрози ядерного удару. В окремому приміщенні – карантинна зона з душем на випадок, якщо людина отримала дозу опромінення.
Неподалік від входу розміщені апартаменти Енвера Ходжи та його дружини, які складаються з кімнати секретаря, робочого кабінету, спальні і ванної кімнати. Приміщення розташовані одне за одним, ніби у вагоні поїзду. Зазвичай, найбільшу увагу туристів привертає саме ванна – адже тут знаходиться славнозвісний червоний унітаз диктатора. За легендою, так Ходжи вшанував кров, пролиту албанським народом за свою країну. Але це лише легенда. Насправді ж унітаз пофарбували митці вже після смерті диктатора. Ці приміщення виглядають так, ніби ними користувалися, але насправді Ходжа тут не жив. Він бував тут лише двічи, під час загальнонаціональних навчань.
{banner_google}
Йдемо довжелезним коридором, з обох боків якого містяться найрізноманітніші приміщення. Увагу привертає військова форма часів правління короля Зогу (1928-1939 р.р.): головні убори прикрашені літерою «z», від чого стає трохи моторошно. Проте це ще «квіточки»: згодом коридорами бункера залунала сирена…
Є тут центр зв’язку і той самий апарат, з якого диктатор телефонував у інший регіон країни під час навчань.
У кімнаті офіцера все максимально натуралістично. Заходити сюди заборонено: адже всі меблі, предмети побуту, форма та озброєння – справжні, ними користувалися військові, що знаходилися у бункері.
Окрім апартаментів Енвера Ходжи є ще два подібні «люкси». Вони призначалися прем’єр-міністру Албанії Мехмету Шеху, репресованому у 1981 році, і начальнику генерального штаба. Усі інші житлові приміщення виглядали приблизно так, як на фото вище.
Наприкінці довжелезного коридору можна побачити кімнату, в якій містяться фільтри для очищення повітря.
Деякі експозиції присвячені окремим сферам життя країни. Тут є типовий магазин тих часів, спортивний зал і навіть шкільний клас. Цікаво, що в 1945 році понад 81% албанців були неписемні. Того року в країні відкрилися перші класи, де людей почали навчати читати та писати. А в 1949 вийшов закон про примусову початкову освіту для громадян, молодших за 40 років. Через п’ять років офіційно оголосили, що неписемність в країні вдалося подолати. Про людей старшого віку намагались не згадувати…
{banner_google}
Інша експозиція присвячена «демократичним» виборам. Враховуючи досить великий відсоток людей, які не вміли читати, процес організовували дещо незвично. Ставили дві скриньки з круглими отворами, на одній було зображення кандидата, на іншій нічого, і можна було проголосувати «за» або «проти», вкинувши кульку в одну із скриньок.
У бункері є навіть концертний зал з буфетом та їдальнею!
І всюди, за кожним кутком, можна побачити тематичні інсталяції. Людина, яка сидить у клітці, в розпачі тримаючись за голову. Безліч крихітних гіпсових бюстів, що вишикувались посеред коридору. Дзеркальна кімната, яка створює ілюзію безкінечного простору – а на дзеркалах назви комп’ютерних ігор, де йдеться про бункери і тоталітарні режими. Вікно, у яке сріляють ззовні – постріл, звук розбитого скла – і тиша, яка ще довго висить у повітрі.
Окрема кімната присвячена людям, які загинули під час будівництва цього та інших бункерів. Це шахтарі, військові та цивільні – сотні людей, які стали безіменними жертвами комуністичного режиму.
Коли проходиш крізь останні бетонні двері і знов опиняєшся серед літнього лісу, сповненого життя, відчуваєш… мабуть, полегшення. Навколо співають пташки, дзижчать цикади – але тіло ніби промерзло до кісток, і ще довго не зникає відчуття занурення у минуле.
Як на мене, Bunk’art – унікальне місце, яке має відвідати кожен. Уроки історії часто бувають важкими, гіркими та кривавими – але їх необхідно засвоїти, аби не повторювати помилок у майбутньому. На виході з бункеру розумієш це особливо ясно.
