Битви на кременчуцькій землі

5.04.2015, 13:33 Переглядів: 10 058

Битви на кременчуцькій землі

У Крюкові козаки довго тримали оборону, не здаючись польським військам, а на горі Пивиха українці дали відсіч татарам. Які бої у давнину велись на кременчуцьких землях, з’ясовував «ТелеграфЪ»

 

Козаки, татари та гора Пивиха

 

Гора Пивиха, до якої кременчужани полюбляють з’їжджатися на відпочинок, колись була свідком розгрому татарів. Битва, що сталася у 1561 році, навіть носить назву - битва при Пивських горах. Детально її у своїй книзі описав кременчужанин Дмитро Вірський - доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України.

 

- Дані про цю історичну подію пан Вірський знайшов у польських джерелах, – розповідає його колега, кандидат історичних наук, доцент кафедри українознавства КрНУ ім. Остроградського Володимир Крот. - У битві брали участь брати Вишневецькі – Дмитро та Михайло. Дмитро Вишневецький відомий як засновник Запорозької Січі.

 

Битви на кременчуцькій землі

 

Кременчуцька земля була добре відома Дмитру Вишневецькому. Адже Кременчук, відомий тоді як місце одного з найнебезпечніших татарських бродів на Дніпрі, не міг не звертати на себе увагу. Не проминути було його князю і спускаючись Дніпром до Хортиці, де він у 1553-1554 роках збудував замок, який багатьма вважається першою Запорозькою Січчю. Про добру обізнаність Вишневецького з Кременчуччиною свідчать часті згадки про неї при описі подій 1556-1560 роках, коли князь у союзі з московським військом завдав дошкульних ударів Кримському ханству. Зокрема, вище вже наводились вістки про будівництво човнів для морських походів на Пслі, поблизу Кременчука.

 

Події самої битви описуються у стародавній поемі. Українське військо мало складатися приблизно з 1,5-2 тис вояків. Кількість татар, яких зазвичай бувало більше, – десь 2,5-3 тис вояків. Із собою вони вели полонених. За твердженням деяких дослідників, їхня кількість могла сягати 10 на одного воїна-татарина. Тож і промова князя Михайла Вишневецького перед битвою, яку він виголосив перед військовими, була просякнута мотивами допомоги братам-«християнам», які потрапили до жахливої «поганської» неволі. За традицією, ватажок першим кидається у битву. Раптовий напад козаків приголомшив татар, упевнених у власній безпеці. Побачивши, що видається непереливки, ворог відступає. Загальний організований опір татар зламано, та Рудаш, їхній ватажок, намагається втримати табір-«кіш», за допомогою лучників розпорошити шикування суперника. Але це не зупиняє українських вояків. Перегрупувавшись, вони фланговою атакою заходять у тил татар, захоплюючи їх становисько. Це й вирішує долю битви, ворог тікає…

 

Кременчук – штаб-квартира козацького повстання

 

20-30 роки 17 сторіччя. Йде безперервна конфронтація між урядом Речі Посполитої та українським козацтвом. Спалахує чергова козацька війна. Театром бойових дій стає Лівобережна Україна. Щойно збудованій королівській фортеці в Кременчуці випадає участь відіграти важливу роль у цих подіях.

За задумом брацлавського воєводича, полковника Станіслава Потоцького, на той час військового командувача на Україні, Кременчуцький замок, що замикав водяний та льодовий дніпровий шлях для запорожців, мав стати непереборною перешкодою для поширення запорізького бунтарства «на волості». Тут він поставив білоцерківський полк реєстровців (козаки, що були на службі у польського короля), а в недалекому Чигирині, що прикривав сухопутний шлях із Січі, зібрав полк чигиринський. За необхідності Потоцький міг швидко висунути до Кременчука до семи тисяч війська при вісьмох гарматах. Наприкінці квітня 1638 року 6-8 тисяч запорожців увійшли до осілої зони України. При собі вони мали 5 гармат. Головні сили на чолі з Яковом Острянином (Остряницею) рухались лівим берегом Дніпра, а кілька сотень повстанців на човнах під проводом Дмитра Гуні мали захопити основні дніпрові переправи. Їм вдалося заскочити зненацька залогу реєстровців у Кременчуці та винищити значну її частину. Кременчук став штаб-квартирою повстання. Протистояння тривало не один день, фортуна була на боці то однієї, то іншої сторони. То Потоцький змушений був рятуватись відступом до Лубен, то козаки під Лубнами спливали кров’ю. Врешті-решт, козаки капітулювали та видали своїх ватажків. Проводжаючи їх на фактичну страту, козаки вибачалися словами: «Нехай твоя голова за всі наші голови; прощай нас, господару!». До речі, тут уперше в історії згадується ім’я кременчужанина – Ріпка. Він був одним із командувачів загону ополченців, під час бою його важко поранило. Втім видача ватажків козакам не допомогла - противники вчинили різанину готових скласти зброю повстанців.

 

Битва на Козельщині

 

Село Говтва, що у Козельщанському районі, у 17-му сторіччі стало свідком переможної козацької битви. У цей час повним ходом йшло повстання на Лівобережжі.

 

Плануючи зробити Лівобережну Україну базою повстання, головні козацькі сили, а їх налічувалось не менше 2 тисяч осіб на чолі з Острянином, рушили від Кременчука вгору по річці Псел до Омельника та Говтви, - розповідає Володимир Крот. - Останнє селище, розташоване на значному узвишші в межиріччі Псла і Говтви, оточене лісами та болотами, мало чудові природні укріплення.  Отаборившись тут у перших числах квітня, козаки обнесли замок валом, насипали ще один вал між річками, а на могилі, що стояла перед валом, спорудили шанець.

 

 Командувач коронного війська здійснив невдалу спробу штурму: звівши земляний вал навпроти окопів повстанців, спробував оволодіти мостом через Псел, для чого задіяв і найману німецьку піхоту. Однак вони були зупинені артилерійським вогнем. У цей час кількатисячний загін запорожців зайшов у тил польського війська та влаштував засіки, щоб позбавити маневреності ворожу кінноту. Коли ранком наступного дня штурм поновився, козаки вдарили з однієї із засік по найманій піхоті і, оскільки польська кіннота не змогла вчасно підтримати її, а в німців до вечора скінчилися набої, винищили їх майже повністю. З іншої засіки козаки вдарили на коронне військо, що розпочало наступ на козацькі шанці. Ситуація для Потоцького склалася безвихідна, і він відступив від Говтви аж під Лубни. Його втрати, за деякими підрахунками, склали понад 3,5 тис вояків.

 

Козацькі бої у Крюкові

 

У Крюкові, в одному з урочищ, риси якого вже стерто часом, розгорнулась битва, слідом за якою була укладена Куруківська угода. Війна 1625 року розгорталась на правобережній Кременчуччині. Черговий конфлікт спалахнув між козаками та польською шляхтою.

 

«Городові козаки планували об’єднатись із запорожцями під Переяславом та, утримуючи переправи через Дніпро, зробити Лівобережну Україну основною базою руху. Втім, зустрівшись 10 жовтня 1625 р. з коронним військом, вони змушені були відступати з боями від Канева в напрямку Черкаси – Крилів. Кількість війська, яке спромоглися виставити запорожці, сягало 20-30 тисяч вояків. Козаки вимагали закріплення їхніх прав на широке самоврядування та на особливий статус в українському суспільстві, який наближався до шляхетського, а також наполягали на праві козаків опікуватися справами православної церкви. Поляки ж наполягали, аби число козаків було зменшене до 4 тисяч, гетьман призначався урядом і були припинені морські походи тощо.

 

Не досягши успіху на переговорах, урядові війська взялися за зброю і 29 жовтня здійснили напад на козацький табір. Визнавши свою позицію несприятливою, козацькі воєначальники вирішили вночі відвести військо за 2 милі й укріпитися в урочищі Медвежі Лози  (це район сучасного Крюкова, перед мостом через Дніпро) на місці старого городища біля «річки Курук» («озера Курукове» іншого джерела, нині – почасти розчинене в сучасних Білецьківських плавнях). Поляки вчасно помітили відхід козаків і послали погоню.

 

Утім козаки чекали на неї та виставили три потужних заслони в 1,5-3 тис вояків, які змогли стримати поляків до того, як основні сили будували укріплений табір (останній з цих загонів засів у «таборці» з півкола возів на лівому березі Курука, проти головного козацького табору). 31 жовтня поляки пішли на штурм Куруківського табору. Втім з’ясувалося, що козаки вміло обрали місто для оборони. Заболочена та заліснена місцевість нейтралізувала дії польської кінноти. Частина запорожців, яких недаремно кликали «комишниками», засіла у приозерних чагарниках і всіляко дошкуляли полякам, вносячи безлад у їхнє шикування. Сам табір зустрічав шляхетне воїнство нищівними залпами вогню з рушниць і гармат. Гетьман згодом писав до короля, що козаки «добру оборону учинили» 

 

Втрати коронного війська, які з кожним часом битви ставали відчутнішими, загрожуючи, фактично, втратою обороноздатності Речі Посполитої, охолодили запал коронних комісарів. Одного разу поляки вирішили скористатися тим, що з табору козаків почувся якийсь шум - вирішили, що ворог готовий скласти зброю, і дали наказ відвести війська. Проте козаки й не думали слати послів із виявленням покори, і польському головнокомандувачу довелося самому вислати парламентерів.

 

Утім козацьке становище лишалось безвідрадне. Відтак, переговори таки розпочалися 3 листопада, причому обидві сторони поводилися досить люб’язно. Куруківська кампанія серед «козацьких війн» найбільше нагадувала «лицарську війну».

4 листопада козаки обрали гетьманом Михайла Дорошенка, який 5 листопада надіслав Конецьпольському декларацію з готовністю підписати угоду. 6 листопада посли-комісари Речі Посполитої урочисто зустрінуті в полі перед табором 300-ми козаками та супроводжені до Дорошенкового шатра, прийняли присягу загального козацького кола.

 

Після цього обидва війська почали відступ на зимові квартири.

 

Компромісна Куруківська угода була сприятливіша для польського уряду, що, однак, компенсувалося його неспроможністю ефективно слідкувати за її дотриманням. Козаки зберегли свої основні сили, не видали ватажків і зробили висновки із своїх промахів».

 

«Гетьман, зажарений у мідному бику»

 Битви на кременчуцькій землі

 

Під Лубнами у 1596 році трагічного фіналу дійшло ще одне козацьке повстання проти Речі Посполитої. Його ватажком був Северин Наливайко. Проте його сили були нерівними у порівнянні з регулярними військами Речі Посполитої:

 

Під Лубнами був фінал повстання під проводом Наливайка, - розповідає Володимир Крот. - Його військо, разом з яким були і діти, і жінки, переправилося з правого берега на лівий. Наливайко планував перейти московський кордон, аби втекти. Проте їм перекрили дорогу, і козаки були вимушені отаборитися під Лубнами. Поляки взяли їх в облогу і запропонували видати ватажків. Мовляв, у такому випадку самих козаків не чіпатимуть. І вони видали Наливайка. Є така у козака риса – бувало, що вони видавали своїх, аби самим відкупитися. Але це їх не рятувало. Так сталось і цього разу: поляки не дотримали свого слова. Вони увірвалися в табір і влаштували різанину. А Наливайка відвезли до Варшави, де повісили. Потім про нього почали ходити легенди як про «гетьмана, що зажарений у мідному бику» - про це й Гоголь пише у своєму творі «Тарас Бульба». Однак це лише легенда. Проте можна сказати, що саме повстання було жорстоко придушене.

 

Дякуємо за допомогу у створенні матеріалу кандидату історичних наук, доценту кафедри українознавства КрНУ ім. Остроградського Володимиру Кроту. Використані матеріали книги Д.Вирського.

Битви на кременчуцькій землі

Автор: yaremko

Підтримай Кременчуцький ТелеграфЪ

Теги:
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментувати статтю можуть тільки зареєстровані користувачі.
Будь-ласка, УВІЙДІТЬ або ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.
  • Kiaparts
  • НОВИНИ ПАРТНЕРІВ:


Свіжий випуск

№ 20 від 19 травня 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх