Зворотний бік сирітства

Ці симпатичні дітлахи – старша група Будинку дитини. Проте лише одиниці з них можуть бути всиновлені. Інші вважаються тимчасовими утриманцями – формально вони мають батьків, котрі (як правило, нечасто) навідують малих…

Валерій та Аня два роки тому вдочерили маленьку Катю. Дівчинці зараз три рочки, вона підростає та радує батьків.

– Ми дуже задоволені, що маємо донечку, вона нам навіть більше, ніж рідна. На суді, який приймає рішення про усиновлення, задавали різні питання. Чи добре ми подумали? Казали: ви зовсім молоді, можливо, у вас ще будуть свої діти... Та ми жодного дня не шкодували, що взяли Катю. І нам хотілося б усиновити ще одну дитину, – розповідає Валерій.
Єдине, що приголомшило родину – це сама процедура усиновлення, через яку довелося пройти. Суб’єктивне враження Валерія та Ані: їм не сприяли у цій добрій справі, а швидше – навпаки.

– Починається усе з того, що ти збираєш пакет необхідних документів. Соціальні служби дивляться твоє житло, цікавляться, чи є ти власником квартири, чи достатньо житлової площі. Але це все нормально. «Найцікавіше» починається, коли підбираєш дитину. Ми дивилися соціальну рекламу: 30 тисяч сиріт шукають родину! Насправді ж не так багато дітей, яких пропонують усиновити. У районі ми довго чекали у черзі. Їздили у Полтаву: там дали на ознайомлення десь із 20 анкет дітей з усієї області. Вибрати можеш одну анкету – і цю дитину тобі покажуть. Але, в основному, це або ті, в яких є брати і сестри (таких не можна роз’єднувати: їм шукають одну сім‘ю), або діти-інваліди, чи з «букетом» хвороб. Здорових дітей немає! Чи їхні анкети просто не показують? Я обдзвонив усі області України: дитину для усиновлення не знайшов, хоча дивився інформацію на спеціальному сайті про сиріт…

Через знайомих дізнався, що є здорова дівчинка у лікарні в Олександрії. Поїхав туди до соціального працівника – сказали, нічим допомогти не можуть, усі анкети передають в область, там усе вирішують. Неофіційно соцпрацівник розповів: буває, що згодом у картці дитини, яка виходить з лікарні зі статусом «здорова», вже в обласному центрі з’являється «букет» хвороб. Чи то поглиблене обстеження, чи то спеціально, щоб потім передати дитину іноземцям? Ми довго чекали, що малюк таки буде, врешті я звернувся до віце-мера Віталія Малецького: і ходив, і лист написав. Надійшла відповідь, я дуже здивувався й обурився! Нібито нам неодноразово пропонували дітей, а ми відмовлялися. Та це не так! Подивилися ми на той час тільки одну дівчинку – вона була зі статусом ВІЛ-інфікованої, ми не зважилися взяти на себе таку відповідальність.

Урешті я пішов у мерію і сказав, що дійду до департаменту з усиновлення у Києві: тоді почалася якась «відлига». Тут, у Кременчуці, показали анкету дівчинки – нашої Каті. Їй теж ставили діагноз: порок серця. Але ми вже самі її обстежили в лікарів і дуже зраділи, що вона здорова. Коли знайомишся з дитиною, маєш право навідати її 10 разів, доки визначишся, підходить вона тобі чи ти – їй. Після суду щодо права на усиновлення, доки рішення не набуде чинності, можеш відвідувати стільки, скільки потрібно.

І коли ми ходили до Будинку дитини, то бачили: на щеплення проносять абсолютно здорових дітей, без помітних вад! Чому ж їх не пропонують усиновителям? – у Валерія та Ані, які пройшли через процедуру усиновлення, залишилося багато запитань.

(З етичних міркувань імена членів родини змінено).

Cоціальний парадокс

Звідки ж тоді стільки сиріт?

У базі даних всеукраїнського національного порталу «Сирітству – ні!» (http://sirotstvy.net) на сьогодні 12109 анкет дітей, яким потрібна родина. Скориставшись зручною формою пошуку, знаходимо 311 дітей з Полтавської області. Із них 30 віком від 1 року до 6 (тобто найбільш бажаних у нових родинах). Деякі діти з вадами розвитку – це помітно навіть по фото. Як правило, це зупиняє вітчизняних усиновителів, каже Лідія Пересунько, головний лікар обласного спеціалізованого Будинку дитини (на фото). Але «проблемних» маленьких українців, які за 5 років не знайшли сім‘ю на Батьківщині, мають право взяти в родину іноземці. І вони усиновлюють дітей з синдромом Дауна, церебральним паралічем, розумовими вадами…

У той же час, у Будинку дитини, що в Кременчуці, набагато більше малюків, ніж у базі даних на сайті про сиріт. Так, на сьогодні тут перебуває 83 дитини. Але більша частина їх (і, як правило, це здорові діти) на даний час усиновленню не підлягає, пояснює Лідія Пересунько . Бо формально ці вихованці – не безбатченки.

– Є діти, які тимчасово знаходяться у закладі через соціальні обставини, що склалися в родині. Рідні батьки можуть навідувати доньку чи сина і згодом повернути у сім‘ю (якщо там створять належні умови) – над цим працюють соціальні служби. Так, у цьому році додому повернули 16 дітей.

Батькам дається півроку «на роздуми» – а потім вирішується питання: або подовжувати цей термін, або позбавляти їх батьківських прав (якщо сім‘я або мати-одиначка не цікавиться дитиною).

– Деяким батькам так вигідно. Вони приходять – бачать, що дитина доглянута, нагодована, тому її і не поспішають забирати в родину, – визнає головний лікар Будинку дитини.

Проте вона зазначає: державні програми запобігання сирітству дали свої результати, адже ще 5 років тому в Будинку дитини перебувало набагато більше вихованців – до 150-160.
Але ж інтернати для тих, кому від 6 років – теж не порожні!

– Основна маса дітей набуває статусу сиріт у шкільному віці, – констатує Олександр Кириченко, директор школи-інтернату імені Макаренка. – Нещодавно затверджена державна стратегія «Про запобігання соціальному сирітству», і соціальні служби намагаються «тягнути до останнього», щоб дати рідній матері шанс виховати дитину. Але чи насправді у шкільному віці дитина залишається у родині? Часто буває, що мати-одиначка, отримавши державну допомогу при народженні дитини, витрачає її – і соціальні проблеми неблагополучної сім‘ї «вилазять» назовні через 5-7 років, коли дитина вже у підлітковому віці. І це – велика проблема.

На жаль, в українському суспільстві сьогодні має місце соціальний парадокс: з одного боку – черга усиновителів, з іншого – позбавлені батьківської турботи діти– соціальні сироти, які не можуть бути всиновлені. Максимум для них – це прийомна сім‘я або будинок сімейного типу.

"Кременчуцький Телеграф" від 12 вересня 2013 року, №37