журналіст «Кременчуцького Телеграфа»
Віктор КРУК
журналіст «Кременчуцького Телеграфа»

Забути не можна: Голодомор в історії моєї родини – понівечена доля матері та знищене голодом її село

 

26-го листопада, у 90-ті роковини Голодомору, українці на підвіконнях запалять мільйони свічок у пам'ять про невинних жертв однієї з найстрашніших трагедій своєї історії

Голодомор 1932-1933 років залишив свій жахливий, кривавий слід напевно у кожній українській родині. Хтось знає і пам’ятає про своїх померлих мученицькою смертю рідних, хтось з різних причин цього не знає чи вважає, що пройшло вже багато часу і про загиблих родичів можна не згадувати. Втім, повномасштабне російське вторгнення та російсько-українська війна, що триває вже 9 місяців, показали, що про такі трагічні події забувати не можна. Нащадки тих, хто організовував Голодомор в Україні у 1932-1933 роках, ті самі продовжувачі справи Леніна-Сталіна, не залишають нашу країну у спокої й через 90 років, бо хочуть довести до кінця жахливу справу знищення українського народу, яку колись розпочали їхні ідейні вожді. Тепер вони вбивають українців під прапорами та гаслами сучасного російського ката та з ідеологією «руського миру».

Спогади дитинства

Національна трагедія – це трагедія мільйонів українців, що складається із сумних історій кожної окремої родини. Одна зі свічок пам’яті цієї суботи буде горіти й на моєму підвіконні. Раніше, у цей день, я завжди телефонував матері — слухав її скупі слова про ті роки, і сльози наверталися мені на очі. Останні роки не дзвоню – бо нема кому. Вона відійшла в інший світ. Одним свідком тих страшних подій стало менше. А тема Голодомору була незаживаючою раною всього її життя.

У радянські часи такого терміну, як Голодомор в Україні не звучало. Хтось щось чув про голод 1932-1933 років, а хтось навіть і не знав, бо у шкільному курсі історії про цю трагедію нам не розповідали. Я про цей страшний голод знав із дитинства зі слів матері, бо вона у 1933 році його пережила, втратила усіх рідних та залишилася круглою сиротою. Але й вона згадувала про ті події неохоче й дуже коротко – кількома словами. Чому? Це я усвідомив згодом, коли подорослішав та дізнався про усі жахливі обставини тої трагедії.

У дитинстві мене дивували дві старі, пожовтілі фотографії початку 30-років минулого століття, на яких були зображені батьки моєї матері. Назвати їх бабусею і дідусем важко, бо вони виглядали молодими й щасливими. Тоді вони ще не знали, що їх чекає, а постаріти не встигли. Матері вдалося зберегти ці світлини якимось дивом. На них її батьки були одягнути дуже багато, через що мало походили на селян.

Про них та своє дитинство матір завжди згадувала зі сльозами на очах та казала, що її життя понівечила радянська влада. Щоправда, пошепки. Чому – зрозумів згодом.

Станіслава Бонковська (Гусаковська)
Станіслава Бонковська (Гусаковська)

 

Катюха – це не імя дівчини, а назва села

Моя матір була п’ятою дитиною у заможній і щасливій родині Фелікса і Станіслави Бонковських, яка жила в селі Катюха на кордоні Житомирщини та Рівненщині. Це красиве, мальовниче Полісся, талановито описане у творах Лесі Українки, яка сама була родом з тих країв.

Про те, що родина була заможною, матері розповіли її дальні родичі, що вижили під час Голодомору. Вони показали де був ліс та поле, що належали її батьку. Він мав коней, худобу, працював сам і наймав на жнива помічників. Був хазяйновитий, усе життя працював на землі й хотів, щоб його справу продовжували діти. Але у 1931 році в селі організували колгосп і йому запропонували до нього вступити та віддати усе майно, що заробив за життя – землю, худобу, інструмент… Дід категорично відмовився і залишився одноосібником, не розуміючи, чим це невдовзі обернеться для його родини.

Радянська влада нічого не забувала і нікому нічого не прощала. Усіх, хто не корився «генеральній лінії партії», а дід виявився саме таким, влада знищувала. Податок чи план «хлібоздачі», встановлений для його одноосібного господарства на 1932 рік був настільки великим, що виконати його було неможливо ні за яких умов. За це діда звинуватили та «розкуркулили», забравши худобу, інструмент, зерно та усі запаси харчів. Але й цього владі виявилося мало. Діда заарештували та кинули на примусові роботи – будувати дорогу в лісі. На цьому будівництві через виснажливу працю, холод та мордування голодом він невдовзі помер. Про це є маленький допис у Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні.

А його родина залишилась у селі – у голій хаті без землі, худоби, птиці та чогось їстивного. 30-річна жінка з малолітніми дітьми. Молодшій дівчинці – моїй матері, тоді йшов лише третій рік. До весни 1933-го не дожив ніхто. Якимось дивом наймолодшу дитину врятував вуйко, який приїхав із Києва. Він встиг забрати її до своєї родини. Моя матір все життя не розуміла, чому брат її матері не приїхав раніше та не врятував від голодної смерті усю їх родину? Тепер я розумію чому.

Село Катюха, як і тисячі інших українських сіл, за невиконання плану «хлібозаготівель» було занесено на «чорну дошку» та повністю заблоковано НКВС – селяни не могли з нього виїхати й до села нікого без дозволу не пускали. Вочевидь, дядько отримав такий дозвіл надто пізно. Врятувати він встиг лише найменшу дівчинку - мою матір.

Де могила діда та всієї його сім’ї – невідомо. Радянська влада знищила не тільки родину моєї матері, а і її рідне село. Памятаю у дитинстві, на початку 70-х, разом з батьками приїжджав у Катюху – тоді там ще жевріло життя, бо залишилось з десяток хаток із сотні, що були до Голодомору. Останнього разу з матір’ю відвідали Катюху в 1993-му. Довго шукали село у лісі, намагаючись об’їхати величезні калюжі на піщаній дорозі, яку, можливо, й будував мій дід у 1933-му. Ледь знайшли. У селі зустріли лише двох бабусь. По українські вони взагалі не розмовляли, бо, як виявилося, були родом з Уралу. Яким чином їх занесло у фактично померле село на Поліссі, ми так і не зрозуміли.

Матір тоді показала мені той ліс, що колись належав її батьку. І поле, заросле травою. А найбільше з тієї поїздки мені запамяталася яблуня на околиці померлого села. Вона у той рік густо вродила і нікому не потрібні, величезні й смачні яблука валялися під деревом. Це було останнє відвідування рідного села – більше мати їхати туди не хотіла.

Вулиця у Києві, що зникла

Дядько – не батько. Втім, життя у родині вуйка на тихій київській вулиці було схоже на щасливе дитинство, яке продовжувалося лише 4 роки. У 1937-му році дядька забрали. Його заарештувало НКВС по «польській справі». За офіційними радянськими документами, тоді в рамках цієї операції було заарештовано 143810 осіб, з яких винними визнали 139835, а розстріляли – 111 тисяч. Яна за «контрреволюційну дільність» стратили через місяць після арешту - восени 1937-го. Радянський суд визнав його «польським шпигуном». Відповідну інформацію надав Державний архів міста Києва.

Родину «шпигуна» мали вислати до Сибіру. Чи поїхала вона у ті дальні краї – невідомо. Відомо лише, що його дружина Броніслава померла теж у 1937-му. А 7-річну племінницю, як нерідну дитину засудженого, «пожаліли» й віддали до дитячого будинку. Через 4 роки вихованців цього будинку у вагонах для худоби під бомбардуваннями німецької авіації вивезли до Середньої Азії. Там, в Узбекистані, вона закінчила 7 класів і, як і всі вихованці дитбудинків, була відправлена до «ремісничого училища». А потім важка праця на заводі та самостійне життя з 15-ти років без будь-якої підтримки.

Про умови перебування у дитячому будинку, особливо в Середній Азії, мати без сліз згадувати не могла. Завжди голодні, погано одягнуті діти та виснажлива праця під пекельним сонцем на зборі бавовни. Це був не дитячий будинок у сучасному розумінні цього слова. Він нагадував скоріше дитячу колонію з відповідним ставленням вихователів та крадіжкою у дітей всього, що можна було вкрасти, директором закладу.

Наприкінці 80-х років разом з матірю намагалися знайти ту саму маленьку вуличку у Києві, де вона провела 4 роки свого дитинства в родині вуйка. За допомогою старих киян нам це вдалося. Втім, майже вся вулиця виявилася забудованою після війни якимось підприємством. Отже, пройтися по вулиці свого дитинства Кмітов Яр матері так і не вдалося.

Не залишилось нічого, окрім пам’яті та двох фото

Отже, не залишилося нічого: ні села Катюха, ні старої вулички у Києві, ні могил рідних — лише маленька стрічка в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні та дві пожовтілі фотографії.

Мій другий дід по батьковій лінії загинув на фронті у 1944-му. На Тернопільщині є братська могила, де покояться його останки. За що він загинув і як зрозуміло – від кулі ворожого солдата, звільняючи Україну від нацистів під час війни. Де та братська могила, в якій поховані батьки моєї матері та троє її малолітніх братів-сестер? Цього не знає ніхто і встановити це вже ніколи не вдасться. Заради чого вони були знищені і як можна назвати той людожерський режим, який катував голодною смертю своїх громадян та знищував малолітніх дітей? Нацисти у роки Другої світової війни вбили в Україні набагато менше людей, ніж ці радянські кати лише за два роки у 1932-1933-му. Голодомор – геноцид українського народу і з кожним роком це визнають все більше країн світу.

Цю трагедію і цей злочин сталінського режиму, окупаційної російської влади забувати не можна. Пам'ять про загиблих має жити у наших серцях. Мої діти знають і пам’ятають про трагедію моєї родини й всього українського народу. І, я сподіваюсь, що цю пам'ять вони передадуть своїм дітям.

Запаліть свічки на підвіконнях у пам'ять про невинних жертв Голодомору в Україні 1932-1933 років. І згадайте своїх рідних, які стали жертвою однієї з найстрашніших трагедій в історії людства.

Стань блогером

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Кременчуцький ТелеграфЪ, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

rv.telegraf@gmail.com


Свіжий випуск

№ 47 від 24 листопада 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх