Лариса Гориславець
Депутатка Кременчуцької міськради, журналістка, менеджерка моніторингових проєктів

Нам потрібно перейменовувати вулиці прямо зараз!

Відповідь тим кременчужанам, хто вважає, що під час війни є справи важливіші. Але для мене питання стоїть так: «Назва твоєї вулиці - це твій прапор».

 

Я не спеціалістка у військовій справі, тут я прогнозів і порад точно давати не можу. Проте, якщо йдеться про гуманітарні питання і суспільні настрої,я можу сказати дещо варте уваги. Тож спробую пояснити, чому перейменування вулиць має початися прямо зараз, тривати довго й охопити якомога більше людей.

Почну з очевидних речей. Як тільки російські окупанти заходять в українське місто чи село, вони, звісно ж, прагнуть причепити свою триколірну ганчірку на адміністративну будівлю. Повірте мені на слово, назви наших міст, площ, вулиць виконують схожу роль - це індикатори приналежності до певної системи цінностей. Спеціалісти це добре знають і використовують. Зокрема, як інструмент пропаганди, і воно працює, хоча на перший погляд здається чимось, не вартим уваги.

Ось, наприклад, у 2020 році керівники самопроголошених ЛНР та ДНР видали указ, що використовуватимуть старі назви міст: Донецьк називатимуть Сталіно, а Луганськ - Ворошиловградом. От придурки! - подумали ми. Мабуть, вже завершили робити з Донецька Дубай і вирішили назвами погратися. Але насправді це не просто випадковість, а маленький крок глобальної стратегії «русскої весни», повернення до російського, радянського і навіть імперського наративу. Ну, тому що мозок росіянців повинен мати одну звивину, де записано ім’я царя-батюшки, партії «єдіная росія» або вєлікого пу (залежно від історичної епохи).

Наприклад, в окупованому Генічеську, що в Херсонській області, над мерією підняли триколор, а нова влада колаборантів прийняла рішення повернути на головну площу пам’ятник Леніну. На російських сайтах є фото: лисий дєдушка вже стоїть.

Багато інших прикладів перейменувань можна насмикати з новинних сайті рф.

В окупованому Криму Аксьонов дав наказ провести ревізію усіх вулиць, бо (о Боже! який жах!) в Армянську досі була вулиця В’ячеслава Чорновола.

В Севастополі з’явився сквер Олександра Невського, а в Сімферополі прямо зараз місцеві депутати обговорюють повернення історичних назв (читайте - імперські наративи). Зокрема, витягають з глибин постаті Катерини ІІ і Потьомкіна, бо цариця підписала маніфест приєднання Криму до Російської імперії, а Потьомкін його начебто складав. Тобто, через 8 років анексії Криму Росія продовжує в різні способи промовляти “Кримнаш”, тому що пропаганда повинна працювати, заповнювати інфопростір і не залишати жодної шпарини, де може поселитися вільна думка, або хоча б якийсь сумнів.

Відповідно, ми повинні діяти всупереч пропаганді «руського міра». А це значить - розпочати дерусифікацію наших вулиць, розгорнути обговорення в місцевих ЗМІ і на телебаченні, зробити цей процес змістовним і тривалим.

Пам’ятаєте, як ми із захватом спостерігали за мітингами херсонців в окупованому місті? Вони виходять із прапорами не раз і не двічі, а скільки можуть. Буквально кілька днів назад - знову. Виходили сотні, тисячі людей. У цей час в розпачі билися десь в москві пропагандисти, бо ніяк не вийде прикрасити сюжет про «освободітєлєй» відеорядом, де промовлять жовто-сині прапори.

Отак повинні зробити і ми. Наші прапори - це назви наших вулиць. Тому, нехай в центрі міста замість бульвару Пушкіна буде, наприклад, бульвар Чорновола (а він в Кременчуці бував), замість вулиці Жадова - щось інше, що промовлятиме про нашу українськість. І це не зневага до Пушкіна та інших видатних людей. Просто ми хочемо знайти місце в собі і на наших вулицях для української ідентичності.

На сьогодні, за різними підрахунками, біля 100 вулиць можуть потрапити під перейменування. Так, велика кількість, але значних фінансових затрат це не потребує (крім нових табличок).

Давайте шукати нашу українськість, не поспішати, радитися. Заодно більше дізнаємося про історію України та нашого краю, матимемо приводи для розмов про Україну.

Вдягти вишиванку і вийти на вулицю Українського борщу - це добре, але це -одноразова акція. Набагато важливіше, скільки місця займатиме Україна та її історія в наших щоденних думках, у розмовах із друзями, сусідами, власними дітьми, колегами по роботі і тд.

Не треба поспішати і прагнути завершити перейменування якомога швидше. Навпаки: чим довше обмінюватимемося думками, згадуватимемо історію, дискутуватимемо - тим більше кременчужан долучаться до процесу, рішення стануть спільними, а не продиктованими згори. На мою думку, процес перейменування може зайняти не менше року, хоча починати необхідно вже зараз. Демократичні зміни завжди потребують більше часу і залучення людей, але, з іншого боку, отриманий результат стає більш цінним для кожного, бо кожен відчуватиме власну причетність до процесу.

І якщо забреде якийсь москаль на наші новинні сайти або передачі ТБ, то бачитиме у нас щоразу свіжу новину про чергове перейменування: ось вам вулиця Бандери, пам’ятник Мазепі, сквер Січових стрільців і бульвар імені правозахисниці, дисидентки з Полтавщини Оксани Мешко (завжди пам’ятаймо про гендерну рівність)).

Одним словом, маємо чудову нагоду нарешті заглибитися в пошуки національної ідентичності нашого міста і нас самих. Бажаю нам успіхів! І не пересваритися)

Теги:

Стань блогером

Якщо Ви хочете вести свій блог на сайті Кременчуцький ТелеграфЪ, напишіть, будь ласка, листа на адресу:

rv.telegraf@gmail.com


Свіжий випуск

№ 47 від 24 листопада 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх