«Дочка не хоче ані вчитися, ані влаштовуватися на роботу!»

«Ми з чоловіком просто вже не знаємо, що робити з дочкою! Не хоче йти працювати, і все. Два роки тому вона закінчила школу. Закінчила так-сяк.  Взагалі-то, вона дівчина добра, слухняна, але вчитися не любила, ми їй і школи міняли, переводили з одної до другої, аби хоч якось закінчила навчання.  Ми сподівались, що для дівчинки школа – не головне, якось закінчить, вийде заміж, буде інший клопіт.  Та коли закінчила школу, стало ще гірше. З її знаннями та сертифікатами до університету нема чого йти. Та й не хотіла вона там вчитися. І ми б такі кошти навряд чи потягнули – дорого.  Спершу думали влаштувати її на дистанційну освіту – університет десь в Росії, ти туди  по Інтернету відсилаєш листи, контрольні роботи, платиш гроші, а вони потім видають диплом. Сестра мені казала, що не вчитиметься наша Оля в такому університеті, та ми сподівалися.  І коштувало там навчання дешевше. Та вийшло, як казала сестра – за один семестр заплатили, а потім Оля кинула те навчання. Вже два роки дома сидить. На роботу йти не хоче. Чоловік її вже тричі через знайомих на роботу влаштовував. А вона місяць попрацює, і кидає – каже, така робота не для неї. Питаємо, яку ж ти хочеш роботу? Вона й сама не знає. Каже, працювала б у салоні краси. Але ж там теж треба щось вміти робити, вчитися десь. Ми вже стільки з дочкою говорили, пояснювали, що працювати треба, що вона повинна мати професію, заробіток, що ми не вічні. Вона слухає, погоджується, і каже, що влаштується на роботу, але потім – бо взимку холодно, важко вставати рано, а влітку жарко, хочеться на пляж. І так весь час. А зараз у нас і з грошима стало сутужно, чоловік завжди непогано заробляв, все ніс у сім’ю, та ви ж знаєте, як зараз платять. А дочка просить то новий мобільний, то курточку, то ботфорти. Чоловік нервує, я теж, а як сядемо говорити з дочкою, все скандалом закінчується. Як її переконати, що працювати треба, просто не знаю. Не з дому ж її виганяти?!»

Світлана.

– Найважливіше завдання батьків – виховати дитину, відповідальну за власне життя. Коли батьки, як у нашому випадку, дозволяють дочці безвідповідально ставитись до власного життя, це можна прирівняти до жорстокого ставлення до дитини – бо така позиція небезпечна для її життя. Батьки, на жаль, не вічні. Що станеться з дочкою, коли вони більше не зможуть захищати її від життя? Чим довше вони відкладатимуть її вихід у доросле самостійне життя, тим гірше це скінчиться для дівчини. Це як з людиною, яка поламала ногу і боїться вставати, вчитися ходити заново. Чим довше вона лежатиме, тим важче їй буде навчитися знову ходити – м’язи атрофуються. В ситуації з Ольгою одні лише розмови  вже не допоможуть.  Поки зона комфорту дівчини не буде порушена, вона нічого не почне роботи, бо їй і так зручно.  Це вибір батьків – вони дозволили дочці «сісти на шию» і тепер везуть її по життю. Варто було б розібратися у причинах поведінки дівчини, бо така поведінка – це наслідок виховання, сімейних переконань.

Судячи з розповіді матері, дочка могла бути вихована з однією метою – вона повинна вдало вийти заміж, і тоді всі її проблеми вирішить чоловік. Якщо дівчину насправді так виховували, вона щиро може не розуміти, чого тепер від неї хочуть батьки – яка робота, яке навчання?  Адже її ростили, щоб вона вдало вийшла заміж! Вона на це і сподівається. На жаль, не всі дівчата вдало виходять заміж, не всі навіть взагалі виходять заміж, тому проблем не уникнути. Батьки мають зрозуміти, що перестати бути прикриттям для дочки – не значить менше її любити. Це значить дати їй жити дорослим життям і відповідати за наслідки своїх вчинків.  Інакше вона ніколи не подорослішає. Імовірно, батьки бояться образити дочку, бояться, що вона потім зробить щось погане для себе – завагітніє, потрапить у погану компанію, піде з дому – а батьки почуватимуться винними за це.

Така поведінка свідчить про те, що в родині існує багато страхів і про них не завжди щиро говорять. Між тим, настав час діяти. Варто чітко встановити час, який вони дають дочці на прийняття рішення – тиждень, місяць, два місяці. І чітко пояснити, що буде далі.  Або дочка влаштовується на роботу, або починає самостійне життя в іншому приміщенні. Або, наприклад, якщо вона не хоче працювати, нехай виконує хатню роботу – прибирання, прання, приготування їжі, закупівля продуктів.

Це теж робота, тільки вона повинна бути регулярною.  Якщо в родині сутужно з грошима, а дочка все одно не працює, можна домовитись, що батьки забезпечують їй харчування – сніданок, обід, вечерю, але кишенькових коштів не видають. І тим більше, не купують новий мобільний або ботфорти. Ми знову повертаємось до того, про що говорили від самого початку – поки зона комфорту дівчини не буде порушена, поки батьки не припинять забезпечувати її потреби, вона нічого не буде робити. Бо їй і так комфортно.  Поки батьки не знайдуть у собі мужності, і не дозволять дочці відчути наслідки її поведінки, нічого не зміниться. Доросле життя для дівчини так і не почнеться.