Смілива Марина та підступні чиновники

Ну що, шановні читачі, ми знову розповідатимемо вам про Марину Макарову, яку підступні кременчуцькі чиновники  намагаються виселити з власної квартири у центрі міста.  
Розповідати про неї  «ТелеграфЪ» почав іще з червня 2007-го («ТЪ» № 26-2007).  Час іде,  і  події розвиваються,  як у страшній казці –  жахи  множаться.  Чим далі, тим моторошніше.   

Нам взагалі здається, що у народному кременчуцькому епосі  має  з’явитися історична  балада «Про сміливу Марину та підступних чиновників».  У світовому епосі вже є історія про милу Білосніжку і сімох бридких  гномів.  Ну, а в нас у Кременчуці  буде  балада  про бридких чиновників.   І говоритимемо сьогодні ми саме про них.  Про кременчуцьких чиновників.  Але  спершу давайте  швиденько  пригадаємо деталі  вкрай  драматичної  історії  Про Марину та чиновників.

Отже, у далекому 1997-му році кременчужанка  Марина  Макарова  за власні кошти купила двокімнатну квартиру у центрі міста, у будинку № 13 на вулиці Бутиріна.  Марина завжди мріяла жити у центрі – тут, у 20-й школі, вчиться її син, тут – у міському Палаці культури,  працює вона сама.  Отже, жити на Бутиріна дуже зручно.  Так вони  і жили.  Аж поки  у 2007 році  Марину не викликав начальник комунального підприємства «Квартирне управління» пан Обідчук.  Він і повідомив Марині, що віднині вона житиме у провулку Кошового, у будинку № 14-А, у квартирі № 56.  А її нинішній  дім  знесуть і ВАТ «Укртранснафта» (в особі філії «Придніпровські магістральні трубопроводи») зведе тут свій новенький 9-поверховий будинок.  

Марина  відмовилась  переїжджати.  По-перше, вона не хотіла їхати з центру міста, де вчиться її син та працює вона сама.  По-друге, її не влаштовувала квартира у провулку Кошового.  Вона була дійсно новою, у новому будинку, але без підлоги, без сантехніки, без внутрішніх дверей, з голими у прямому розумінні стінами – тобто, щоб жити у ній, треба було витратити ще мінімум 10 000 доларів.  Марина таких коштів не мала.

Втім, це ще не був тупик.  Марина – цілком адекватна доросла  людина.  Вона  не збиралася чіплятися за історичні стіни свого старого будинку № 13 ( а це справді знаменитий будинок).  Але вона сподівалась, що з нею – як з власницею квартири – вестимуть переговори.  Адже цілком можливо підшукати на ринку вторинного житла таке приміщення, яке зрештою задовольнить обидві сторони.  Погодьтесь, це – нормальний прагматичний підхід власника, якого не з його волі змушують переїжджати.

Ви згодні?  А міська  влада – ні!  Чхали вони на  Маринину власність.  Подумаєш, якась Марина не згодна переїжджати!  Начальник «Квартирного управління» пан Обідчук швиденько подав на сесію інформацію, що всі мешканці будинку № 13 відселені і переїхали.   Депутати швиденько дозволили зносити будинок (рішення від 24 квітня 2007).  Ніхто жодних переговорів з Мариною не вів.  Зате  напередодні Нового року їй без попередження  відключили  електрику.  А коли вкрай обурена Марина кинулась до «Полтаваобленерго»,  там їй  сказали: дама, чого ви репетуєте?  Вас же відселили – нам і папірець про це надіслали з «Квартирного управління».  

Слухайте, ви не повірите, але Марина навіть і тоді все ще сподівалась на  порядність та законослухняність міської  влади!  Їй, наївній, здавалося, що це лише пан Обідчук такий  недобрий – виселяє її хтозна-куди, зневажаючи священне право власності!  І Марина звернулася до  міського голови пана Глухова та заступника міського голови з питань житлово-комунального господарства пана Порицького.   Ось тут, панове,  ми підходимо до найдраматичнішого і найкумеднішого моменту нашої історії.  Обидва  пана  відреагували  листами, складеними практично під «копирку».

Прокуратура ніяк не визначиться

Пам’ятаєте історію про «немножко  беременную» даму?  Приблизно так поводиться у справі Макарової і кременчуцька  прокуратура.   Спершу прокурор Кременчука  вніс протест  на рішення сесії міськради, яка дозволила знести будинок № 13, звідки  ще не відселені всі мешканці (у тому числі, і Марина).  Більше того, у листі № 5725 вих/07, підписаному прокурором Кременчука Павлійчуком, вказано, що «депутатам  Кременчуцької  міської  ради були надані недостовірні дані щодо повного здійснення КП «Квартирне управління» відселення мешканців житлових будинків на вул. Бутиріна, 13, Гоголя 14/30».

А подав ці недостовірні відомості, як ми вже неодноразово розповідали, начальник КП «Квартирне управління» пан Обідчук – саме він представив депутатам список переселенців будинку
№ 13.

Але якимось дивним чином через півроку (Постанова від 25 січня 2008)  старший слідчий прокуратури Солоха у ході перевірки  з’ясував, що «зазначений список, підписаний начальником КП «Квартирне управління» Обідчуком В. І.,  не має ознак офіційного документа, і дані у ньому носять інформаційний характер з приводу того, що мешканцям, які підлягають відселенню, вже придбане відповідне житло».

Прикол відчуваєте?   За новою версією прокуратури,  виходить, що законний начальник «Квартирного управління» подає на законну сесію не офіційний документ за власним підписом, а так – інформаційку.   І сесія на підставі цієї «інформаційки»  дозволяє знести к бісу будинок із  живими  людьми.  Круто.   А старший слідчий  прокуратури  Солоха – так просто красень!  Недарма він «старшой». 

Як бачите, чиновницькі  відповіді  абсолютно ідентичні.  Вас нічого у них не дивує?  Бо особисто нас вразило чиновницьке  формулювання  «причин для відмови у вас немає».  Справа у тому, що ані пан Глухов, ані пан  Обідчук не уповноважені  визначати -  є чи немає у Марини  підстави  для відмови від переселення.   Марина – не квартиронаймач, якого, дійсно, за ст. 50 Житлового Кодексу України, можна переселити будь-куди у межах міста, навіть без згоди.  Марина – власник.  Вона купила квартиру за власні кошти.  Ані пан  Глухов, ані пан Обідчук її покупку не оплачували – тож і не мають права нею розпоряджатися.  

Відповідно до ст. 316 та 319 Цивільного Кодексу України, «право власності здійснюється особою відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб»!
Ст. 30 та 33 Конституції  України  гарантують українцю право на недоторканність житла та вільний вибір місця проживання.
Ст. 47 Конституції  свідчить, що «ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду».
 
То що  нам  думати?  Що міський  голова, заступник міського голови  та начальник «Квартирного управління» не знають жодних законів України?  Ми так не  думаємо.  На наше глибоке переконання, панове чиновники просто чхають на українські закони – адже у даному випадку вони (закони) на боці рядової кременчужанки.

Звісно по кому – по тобі, по мені.  Ніколи не питай, по кому дзвони.  Вони завжди по тобі.  Це ми про історію  Марини.  Коли її  чуєш, спершу зітхаєш з полегшенням – слава Богу,  не з тобою таке  сталося.  Але  це  оманливе враження.  Таке може статися у Кременчуці будь з ким – з тим,  хто живе у центрі міста, або у старому будинку, який можна назначити «ветхим» (а це майже кожна друга «хрущовка»),  або просто у гарному місці,  яке сподобається  забудовникам.  І тоді громадяни  Глухов,  Порицький та Обідчук вирішать, що у тебе немає підстав для відмови від переселення.  Правда, неприємно, коли за тебе вирішує хтось інший? Тим більше той, кого ти утримуєш – адже зарплату чиновникам нараховують з наших податків.