Вадим просто радіє життю, а Андрій ще й закінчив школу Чарівників!

У нашій країні заведено страждати від життя. Коли один українець каже: «Таке життя!» - усі інші українці миттю розуміють, що «таке
життя» – це життя важке, кляте, собаче, нестерпне та ін. Це вже стійка національна новоукраїнська традиція – клясти життя. От і уявіть собі, наскільки ми здивувалися, зустрівши людину, яка щиро радіє життю.
Звісно ж, ми одразу причепилися до Вадима – бо це був саме він – аби визнати, де він знаходить підстави для радості? А як же інфляція? А як же нездійсненні мрії про власну розкішну квартиру (маєток, замок, торгову імперію, нафтопереробний заводик, машину, п’ять машин, десять машин та ін.)?! Вадим нам пояснив, що нормальна радість залежить не від зовнішніх показників, а походить зсередини. І тому залежить виключно від людини та її ставлення до світу. Нормальна радість – це аж ніяк не ейфорія легкості буття, добре знайома метеликам та ідіотам. Навряд чи життя можна назвати легким. Воно – різне. Вадиму, наприклад, надає впевненості переконання, що він вміє робити своє життя таким, яким хоче його бачити. І навіть зовнішні обставини підлаштовуються під цю його впевненість. Наприклад, хотів він знайти цікаву роботу – і знайшов. За неї навіть дуже непогані гроші платять. Планував заробляти більше коштів на потреби родини – і заробляє. І так у всьому. Тому Вадим і радіє життю – бо воно таке, яким він його хотів і зробив.
Ну, ми з фотокореспондентом слухали усе це, як гарну пісню іноземною мовою – суті не розумієш, але звучить приємно. Аж раптом Вадим каже: «Найбільшу радість приносить розуміння того, що у моєму житті ніколи вже не станеться ситуації, у якій я б відчув себе абсолютно безпорадним!» Тут ми (з фотокором) аж підскочили – як же це не станеться?! У нашому житті? У нашій країні? Та хіба таке можливе? І тут, панове, настала черга Андрія. Тихим, спокійним голосом він пояснив, що насправді безвихідних ситуацій у житті не буває. Ну, хіба що за виключенням ситуації «клієнт вже мертвий». З усіх інших історій є вихід – навіть кілька. Але люди їх не завжди бачать, бо знаходяться у середині проблеми. А от якби вони змогли від неї трохи відсторонитися і, так би мовити, піднятися та політати над нею – то одразу б побачили купу цілком прийнятних виходів. А вчать «літати над проблемами» та абстрагуватися від  них у школі Симорон – її ще називають школою Чарівників. Саме її і закінчив Андрій.

«І що, літаєш тепер?!» майже хором запитали ми з фотокором. «Літаю», - спокійно відповів Андрій. Ось так. Ну, особисто ми з фотокором літати (над проблемами) так і не почали – погода не та, та й зимові чоботи до землі тягнуть. Але нам приємно знати, що поруч живуть люди, які щиро радіють життю – бо роблять його таким, яким хочуть бачити.