«Я вчив дітей футболу, вони ліпили з мене тренера», — тренер МФК Кремінь» Сергій Мурадян

Український футболіст та наставник міського футбольного клубу «Кремінь» Сергій Мурадян розповів виданню «Спорт клуб» про свій крайній акорд футбольної біографії.

Саме через цю особливість — він так сам пояснює факт, що за 20 років професійної футбольної кар’єри  змінив 16 клубів. І в той самий час саме завдяки твердості характеру, непоступливості, часом різкості у вчинках простий хлопець із невеликого шахтарського містечка на Луганщині Красний Луч (нині Кришталевий) зумів вирватися із відвертої сірятини шахтарських поселень, барачного проживання без душа й туалету у помешканні  та відбутися як знаний в Україні футболіст та наставник.

Якби не його фанатична любов до футболу, якби не умови, які все ж тоді створювалися  для занять спортом дітьми, то його доля читалася, як і для багатьох тогочасних  підлітків цього та інших подібних селищ, містечок  — школа з не блискучими оцінками в атестаті, ПТУ чи щось на зразок цього, а далі тяжка праця в шахті, перспектива такого ж не яскравого життя, як і багатьох місцевих жителів.

Звідки така шалена прив’язаність до футболу — Сергій пояснити не може. Батько, вірменин за національністю, був до м’яча байдужим абсолютно, мама в юності спортом займалася, трохи — бігала, метала спис. Певні успіхи були, але на місцевому рівні.

А малий Сергій, який ще й жив з батьками неподалік стадіону, вибігав зі свого барака спозаранку, а повертався увечері.

А там без упину — футбол, настільний теніс, інші види спорту.

Але головне все ж — футбол. Якось так виходило, що постійно грав зі старшими. Можливо, цей факт теж позитивно вплинув на його формування. Все ж краще грати, боротися зі старшими, аніж з меншими та слабшими.

Сергій Мурадян пам’ятає не тільки перших тренерів місцевої ДЮСШ, яку закінчив, але й так званого народного тренера, Бориса Михайловича Терехова.  Він від профспілок  шахти займався організацією спортивного дозвілля місцевої дітвори. Це він створював команди, сприяв їх участі у турнірах на призи «Шкіряного м’яча». Він намагався, щоб у дітей завжди були новенькі м’ячі, форма тощо.

Серйозний футбол почався із Заполяр’я

У 17 років Сергій, як один з перспективних юних футболістів,  отримує перше запрошення і сміливо зважується на рішучий, і навіть деякою мірою екзотичний крок. Краснолучський тренер на той час працював з друголігівською командою  «Сєвєр». Містом її дислокації був не футбольний у розумінні багатьох Мурманськ.

Для Сергія починається перший етап самостійного життя, у якому — п’янке повітря відносної фінансової самостійності,  перші тренувальні збори на півдні країни тощо. Це й екзотика заполярного футболу. Через погодні умови перші шість турів «Сєвєр» проводить на виїзді — у Білорусі, Прибалтиці, зокрема, інших регіонах. А коли вже в середині травня мав відбутися перший домашній матч у Мурманську, то місцеве поле довелося сушити гелікоптерами. Сушили-недосушили, мурманцям тоді зарахували поразку через неготовність поля.

Після певного часу у мурманській команді Сергій Мурадян повертається у рідне містечко, кілька місяців працює на шахті, двічі на тиждень спускається в лаву. Грає за команди шахти. Його вже знають як молодого і здібного  футболіста. Мурадяна запрошують до якоїсь відомчої української збірної. У її складі він їде на турнір до Молдови.

Після одного з матчу до нього  підійшов чоловік — як потім з’ясується, то був адміністратор чернівецької «Буковини»:

Сергій Мурадян погоджується на Чернівці. А взагалі в Україні, попри ті всі 16 команд, за які йому довелося пограти, є принаймні три футбольні міста, які з теплотою згадують про нього, на матчі якого вболівальники справді ходили, і де він залишив досить яскравий слід. Де він часто забивав, де його не раз визнавали кращим гравцем матчу, вручали призи. Це Миколаїв (за дві команди зіграв загалом 91 матч), Вінниця (78) і, безперечно Кременчук (за дві команди «Кремінь» і «Нафтохімік» — 178).

Він від Лемешка втік, Лисенчуку сказав — ні, навіть вірмени не спокусили

Його запрошували в інші команди. Якось після матчу у Полтаві, до нього підійшли — за рогом стоіїть зелена Волга, підійди, тебе чекають. 

— Поряд з автомобілем — Євген Пилипович Лемешко.  Як зараз пам’ятаю,  Пилипович  каже — присядь. Я сідаю, а із заднього сидіння  такий твердий, владний жіночий голос — «Ну що, хлопче, чи не пора тобі грати вже у вищій лізі?». То була дружина відомого тренера. Багатьом відомо, що вона не цуралася вирішення і футбольних кадрових проблем.

— І ви не погодилися переходити в «Металіст»?

— Подякував і відмовив. Чому? Бо один з принципів, яких я завжди  дотримувався, — виконувати обіцянки. Так очікував і від інших. А на той час я грав за Вінницю і пообіцяв Івану Терлецькому, що дограю хоча б до кінця сезону. Тому й відповів відмовою. Двічі чи тричі приїздили і знаходили мене посланці  єреванського «Арарата». У якості аргумента використовували й моє вірменське коріння, адже батько у мене вірменин. Їм був потрібний жорсткіший і можна сказати нахабніший гравець у передній лінії, бо у них технічні й переважно досить м’які футболісти. Коли я їм відмовляв з тієї причини — обіцяв іншим тренерам, вони не розуміли: «Слюшай, дарагой. У нас платят сами футболисты, чтобы попасть в команду, а тут мы тебе деньги предлагаем, а ты отказываешься… Нэ понимаем…».

— Здається, Вас запрошувала і полтавська «Ворскла».

— Так, хотів бачити в команді Геннадій Анатолійович Лисенчук. Причому запрошував не один раз. Але і йому довелося відмовити.

— Як опинилися в Кременчуці?

— Мене дуже поважав і симпатизував мені Віктор Трохимович Фомін. От він мене й забрав. При цьому слід сказати, що до Кременчука я тричі повертався. Одного разу Фомін навіть заїхав до Миколаєва на «Ікарусі». Це не Мерседес, до речі. То автобус (посміхається — авт.). Приїхав. Завантажив туди мене і Сашу Самару, і поїхали ми на Кременчук.

— Вам сподобалося місто?

— Воно не просто сподобалося. Я його полюбив. І за те в тім числі, що тут класні вболівальники. Ви ж самі пам’ятаєте, як чи не по 10 тисяч приходили на матчі. Поляна класна, атмосфера класна, люди супер.

— З усім тим, траплялися випадки, коли Ви дверима грюкали.

— Ще раз повторю — я за те, щоб всіх учасників поважали без винятку. Футболістів — насамперед Кременчук відрізняється тим, що завжди виконував всі свої обіцянки. Але траплялося часом і малозрозуміле. З чим я не міг погодитися.  Ось нам пообіцяли на зборах команди у міськвиконкомі — вийдете у другу лігу,  все зробимо, отримаєте квартири. Ми виконали завдання, виграли фінальну пульку. До речі,  мене назвали тоді у Кривому Розі кращим гравцем фінального турніру серед КФК.  Але проходить час, а місто дає житло футболістам, які щойно прибули з іншим тренером. Я був шокований, за сумку — і на вокзал, на Миколаїв. Скрильник Петро Григорович, один з керівників «Кременя»,  доганяв мене і повертав назад. І  подібне стосується не тільки Кременчука. Зрештою, там все всі отримали. Але ж навіщо ситуацію доводити фактично до абсурду? Пообіцяли — зробіть.

— Ви завершували футбольну кар’єру саме в Кременчуці.

— Мені вже було 37. Ще зіграв кілька поєдинків за «Кремінь» у вищій лізі, тоді команду тренував згодом трагічно загиблий Михайло Бєлих До речі, мій земляк, котрий за моєю протекцією свого часу потрапив до Кременчука і про що тодішнє керівництво кременчуцького футболу ніколи не пошкодувало. 

Вже потім був ветеранський футбол, був футзал, до речі, теж не без успіхів.

»Синок, не забувай батьків…»

— Ви працювали під керівництвом багатьох тренерів. Когось виділите?

— Напевно ні. Кожен з них був по-своєму цікавим, оригінальним, кожен залишив свій слід. Кожен якось вплинув  на моє подальше футбольне майбутнє. Хоча в пам’яті особливе місце посідають ті, хто давав ще й  і мудрі життєві поради. У «Буковині» був такий Абрам Лерман. Мені лише 18. Він якось підходить. Обнімає за плечі і каже: «Слухай, синок, ти будеш у футболі заробляти гарні гроші, я бачу твої здібності. Ніколи не забувай своїх батьків».

— Хто найбільше вплинув, що ви теж стали на тренерську стежку?

— Особливо ніхто, якось воно само собою вийшло. Практично перша ж практика показала, що у мене може виходити. Рік я пропрацював аж в Казахстані, в Усть-Каменогорську. До речі, тамтешня команда займала місце у хвості вищої ліги, а от дублери, яких мені довелося тренувати, посіли місце у верхній частині. Було дуже щемне прощання з футболістами, вони висловлювали жаль, що ми не продовжимо співпрацю. Якщо відверто, то аж сльози на очах з’явилися. У Горішні Плавні я прийшов директором клуба, але три роки довелося бути головним. Величезний досвід. Але я більше хотів би говорити про роботу з дітьми. 

— Знаючи Вас, мені трішки було дивним дізнатися, що почали працювати з дітьми.

— Для мене то було теж повною несподіванкою. Я потрапив у цю сферу у 89-му. Завдяки  Ігорю Мартиненку, теж колишньому гравцю  «Кременя». Він тоді створив у Кременчуці щось на зразок інтернату чи прообраз Академії. Взяв в оренду дитячий садочок в районі вертолітного училища, організував заняття, відпочинок, харчування дітей. І запропонував йти йому допомагати. Каже, я тебе представлю батькам, а далі вже ти говоритимеш. Я трішки шокований — що я говоритиму? Але зараз можу з упевненістю сказати — то була, мабуть,  любов з першого погляду. Мені одразу дуже сподобалось працювати з дітьми. Я прикипів до них. Що там говорити — полюбив цю роботу відразу, полюбив дітей. Хоча це й більше, ніж робота.

Найголовніше — навчити думати, грати не силою, а насамперед головою

— Що ви вважаєте головним тут?

— Та все те ж — любов до дітей, як до своїх. Повагу до них як до особистостей.

— Чому намагалися і намагаєтеся навчити хлопчиків у першу чергу? 

— Якось відомий в Україні фахівець Анатолій Зеленцов, приймаючи у нас іспит для отримання тренерської ліцензії, запитав — що я вважаю найголовнішим компонентом підготовки футболістів. Я відповів — мислення, розумові здібності на полі. Його ж позиція — це сила. І я тоді, як він сам відзначив, виявився єдиним, хто відповів не так, як він думав. Тому я вважаю найціннішим, що треба прививати хлопцям, — уміння мислити на полі. Решта компонентів теж важливі, але розум, думку я все ж ставлю на перше місце.

— Дехто вважає ще й неодмінним показником роботи —  результат виступів дитячих команд.

— Ні, результат я ніколи не ставлю на перше місце. Він прийде сам собою, якщо все правильно робити. А безпосередньо результату в першу чергу вимагають не тренери, вимагає система, яка й донині у нас діє, на жаль. Того хочуть президенти, керівники шкіл, вище керівництво, яке звикло лише звітувати про досягнення. Для мене ж найголовніший результат у  тому, щоб мої вихованці зуміли влаштуватися в хороших командах, мали пристойні фінансові умови, задоволення від того,  чим займаються. До речі, саме про це я й говорю батькам дітей, котрі приводять їх до нас.

— Чи можна вважати вашу команду «Атлант» десь взірцем такої роботи, коли Ваші кращі вихованці запрошувались під знамена юнацької збірної України, потрапили в  хороші клуби?

— Думаю, так. Достатньо згадати братів Пашаєвих — на жаль, один з них трагічно загинув, Дмитра Льопу, Говдю, Ларіонова. Знаєте, це, мабуть, зірки тоді так зійшлися. Той момент, коли зібралося покоління дуже здібних дітей. Я завжди говорю, що тоді я з них ліпив футболістів, а вони з мене — тренера. Тобто, був ось такий взаємний обмін. Але, перш ніж говорити, хто  з них і в які команди пішов потім, варто згадати, що ми тоді на українському рівні вигравали різноманітні дитячі турніри, що стало результатом  правильно поставленого тренувального процесу.  Ми перемагали ровесників з Кропивницького, Запоріжжя, вигравали у  «Чорноморця, київського «Динамо». Ми виховували у хлопців почуття переможців. І нам це вдавалося. Якось стали переможцями турніру «Шкіряного м’яча» у Артеку. Після у Києві проводився турнір компанії «Данон». Команди грали у присутності відомих спеціалістів — Безсонова, ще живих тоді Біби, Баля, Лозинського, Безносенка. За підсумками саме вони мали сформувати збірну для поїздки у Париж на чемпіонат світу по Данону. Ми тоді впевнено виграли у всіх суперників. І, здається, Петро Іванович Безносенко тоді сказав: «Так що нам голову ламати? Ось готова команда з тренером. Нехай і їдуть».  Так ми й потрапили до Парижу, де збірна України на базі  «Атланту», посіла третє місце.  Грали хлопці на головному стадіоні Франції «Парк-де Пренс». Переконаний, що  для них,  та й для мене теж то була незабутня подорож.

Юнацька збірна — то напевно пік моєї кар’єри

— Саме цих юних футболістів, яких ми називали, та й інших, викликали під знамена юнацької збірної України, а Вас тоді призначали помічником головного тренера.

— Такого великого представництва на рівні юнацької збірної Кременчук до цього ще не знав. Анатолій Бузник, з яким ми свого часу грали за Миколаїв, своє рішення запросити мене допомагати в збірній пояснив дуже просто: «Ну це ж треба бути недалекою людиною, якщо не покликати в помічники людину, котра дала збірній найбільше вихованців». Загалом у юнацькій команді я пропрацював з перервою десь на рік з 2007-го по 2018-й. Допомагав Бузнику, Циткіну, Кузнецову. Це я справді можу назвати піком своєї тренерської кар’єри, найвищим досягненням. До речі, за ті роки довелося попрацювати в збірній з такими футболістами як Сергій Сидорчук, Сергій Кривцов, Анатолій Трубін, ще пізніше — із Сіканом, Мудриком, з багатьма іншими. Це, звісно, приємні спогади. 

— Якось Ви мали суперечку з Семеном Альтманом?

— То не суперечка, напевно, а обмін думками, різними думками на проблему виховання футбольних талантів. До речі, ця тема актуальна і понині. Якось під егідою Федерації Григорій Суркіс раз за разом проводив наради — як покращити тренувальний процес в дитячому футболі. Тричі підряд запрошували й мене. Але востаннє я вже сказав — не треба, мовляв, мене запрошувати. Я говорю, але ж віз залишається на тому ж місці, нічого не міняється. Головна проблема, і тут я подискутував тоді із Семеном Йосиповичем, низький рівень зарплат дитячих тренерів. Я йому апелював: «Ви ж не платите своїм помічникам у «Чорноморці» той мізер, що отримують дитячі тренери? Ось вам і відповідь на запитання, чому багато хороших футболістів, які  багато чому могли б навчити дітей, не йдуть з ними працювати?». Тому й маємо те, що маємо.

— Тим не менше, Ви продовжили виховувати юних футболістів, серед яких раз за разом з’являються талановиті особистості?

— Так, бо це моя улюблена робота — тренувати дітей, спілкуватися з ними, виховувати. Мені з ними, і сподіваюсь їм зі мною завжди цікаво. Мені це приносить задоволення. До того ж у нас багато здібних хлопчиків. І якщо вони підписують надалі гарні контракти з хорошими клубами, добре влаштовуються в житті — то найголовніший результат. Про це я і говорю батькам, коли вони приводять своїх дітей. Ось останнім часом мої, наші вихованці є в клубах «Дніпро», Львів, є у Олександрії. Цим літом, про що ваша газета писала, ще один мій вихованець Іван Лихоліт підписав контракт з італійською «Аталантою». Хіба це не результат?

— То Ви, Сергію Вардкесовичу, задоволені своїм життям, кар’єрою?

— Однозначно. Це ж справжнє щастя, коли ти вранці з великим задоволенням йдеш на роботу, отримуєш позитивні емоції від неї, а увечері з гарним настроєм повертаєшся додому.