«Потрапили у засідку, в якій загинуло 13 побратимів» — розповідь пораненого десантника з Кременчука

22.03.2023, 09:59 Переглядів: 24 331 Коментарів: 1

 

На фронті зустрів двоюрідного брата, якого раніше ніколи не бачив — воювали разом

Навчався у кременчуцькій школі, після закінчення якої працював на сталеливарному заводі. До війни заробляв у Польщі, а коли повернувся — пішов добровольцем до ДФТГ. Не маючи військового досвіду, потрапив у десантно-штурмові війська, пройшов військовий вишкіл у Великобританії та воював у складі славетної 95-ї ДШБр на Донбасі. Там волею долі зустрівся з двоюрідним братом, якого не знав раніше, разом воювали в одній роті, а потім той загинув у бою. Потрапив у засідку, в якій загинуло 13 побратимів, а вижило лише двоє. Незвичайна біографія 43-річного захисника України з позивним «Север», який наближає нашу Перемогу.

До редакції «Кременчуцького Телеграфа» завітав кременчужанин Станіслав Ареф’єв, який розповів про свою службу в 13-му окремому десантно-штурмовому батальйоні 95-ої окремої десантно-штурмової бригади, про участь у боях на Донбасі, загиблих побратимів та настрій українських десантників.

У Кременчуці він наразі перебуває на реабілітації після отриманого поранення, а невдовзі повернеться до своєї військової частини. Цікаво, що народився Станіслав в Улан-Уде — столиці Бурятії. Багатодітна сім’я Ареф’євих переїхала до рідного міста матері — Кременчука, напередодні розпаду СРСР.

— Де і як ти отримав поранення та чи були раніше у тебе якісь поранення та контузії?

— Поранення я отримав, коли ми тримали оборону в районі Кремінне — Сватово (ред. — межа Донецької та Луганської областей) — під час боїв біля села Чевонопопівка. Тривав артобстріл, наші позиції обстрілювали з танків і «прилетіло» мені в окоп. Добре, що зробив в окопі нішу, то хоч трохи сховався. Господь зробив так, що уламки від снаряду пішли вгору. Якби пішли донизу, то мене побратими звідти вже б не витягли. А усього контузій у мене було три. Усі отримав протягом двох місяців, поки ми стояли у районі Кремінне — Сватово.

— Чи пам’ятаєш ти перший день повномасштабного вторгнення? Чим тоді займався, де працював та які думки чи рішення у тебе тоді виникли?

— Я тоді працював у Польщі, бо у Кременчуці роботи не було. Я 14 років пропрацював на сталеливарному заводі — його закрили, а треба було годувати родину. Дружина хворіла і я поїхав до Польщі, щоб трохи заробити. А після початку повномасштабної війни вступив у ДФТГ №3. Першим туди вступив мій молодший брат Максим, а я до нього приєднався.

Кременчуцьке ДФТГ №3 - на перерві у бойовому навчанні
Кременчуцьке ДФТГ №3 - на перерві у бойовому навчанні

 

— Що дало тобі, цивільному чоловіку, який раніше не мав ніякого досвіду військової служби, перебування у ДФТГ №3 у плані військового вишколу? Та чи допомогли отриманні там навички та знання в реальному бою?

— Так, звісно допомогло, бо я раніше не служив у армії, а в добровольчому формуванні територіальної оборони отримав первинні навички у військовій справі. Що мені найбільше допомогло, так це навчання з мінно-вибухової підготовки — наш побратим навчив мене розмінуванню, як обходити пастки. Росіяни на фронті ставлять багато різних пасток, розтяжок, «павутиння» і дуже важко все це обходити. Це мені допомогло і, можливо, зберегло життя.

— Чому і коли ти вирішив піти на військову службу до лав ЗСУ та як опинився у ДШВ, не маючи військового досвіду?

— У ДФТГ тривало лише навчання, а я хотів чогось більшого. Я бачив по телевізору, що гинуть діти, жінки, і хотів їм допомогти. І я тоді сказав своєму брату, що піду до ЗСУ. Влітку пішов до військкомату, просився в армію. Мене спочатку не хотіли брати, бо в мене не було досвіду військової служби. Але я сам наполягав, переконав їх, що в теробороні (ДФТГ) пройшов первинне військове навчання… Запропонували до ДШВ і я одразу погодився, бо хотів захищати свою країну.

Вишкіл у Великобританії
Вишкіл у Великобританії

 

— Як розпочалася служба в ДШВ? Яку спеціальність ти там отримав та де ти ще навчався?

— Я поїхав до військової частини й за 7 днів нас направили на підготовку до Великобританії. Ми там навчалися два тижні. Багато чого там отримав, зокрема, військову спеціальність — стрілок-снайпер. Навчали нас нам штурмовим діям на полі бою. Жили ми у Британії в маленьких домівках по 8-12 осіб. Там я навчився добре стріляти. Навчання проходили на британських полігонах під керівництвом британських інструкторів, яких ми розуміли завдяки перекладачам. Хочу сказати, що британці й деякі наші слова вивчили. Зокрема, Слава Україні!

— Куди тебе направили після навчання у Великобританії?

— Я не одразу потрапив до 95-ї ДШБр. Нас на розподілі спочатку виділили в окрему команду — 100-й вус. У ній я зустрівся та познайомився з Іваном Ареф’євим. Спочатку думав, що це мій однофамілець. А виявилось, що він мій двоюрідний брат... Нас розподілили й ми разом із братом потрапили до однієї роти 13-го десантно-штурмового батальйону 95-ї ДШБр. Привезли нас до Слов’янська, а звідти за пару днів нам довелося брати участь у бойових діях.

Марш десантників на Яцьківку
Марш десантників на Яцьківку

 

— Де довелося воювати та які міста та села обороняти?

Воювати почав у селі Мирне біля Слов’янська. Ми його брали штурмом і там певний час перебували. У нас там були постійні тренування, бойове навчання, стрільби. А далі була Мала Кам’янка та Велика Кам’янка — росіяни звідти тікали, бо дізналися, що йде 95-та ДШБр. Найжорстокіший бій був біля села Яцьківка. Я там ледь вижив… Ми робили штурмову зачистку й потрапили у засідку. З 15 моїх побратимів у живих залишилось лише двоє. Російський кулеметник бив по ногам, а снайпер добивав у голову. І мене там врятувало те, що зі мною був боєкомплект РПГ. За спиною висіло 2 протитанкових та 3 кумулятивних снаряди до РПГ. І я боявся не так за себе, як за БК — бо воно могло вибухнути. І встиг сховатися за дерево. Обстріл був дуже щільний і я просто не міг допомогти побратимам. Якби вибіг з-за дерева, то мене б там одразу поклали. Одного тільки побратима зміг відтягнути, але, на жаль, це йому не врятувало життя. З 15-ти бійців нас у живих залишилося тільки двоє — я і мій побратим. Я після цього бою два тижні не міг відійти — все це крутилося постійно у голові. Мене просто трясло. Було якесь відчуття провини, що я нічим не зміг допомогти побратимам.

З усіх десантників, що сидять на БТР, у живих залишилося лише двоє
З усіх десантників, що сидять на БТР, у живих залишилося лише двоє

 

— Яким було озброєння та забезпечення російської армії?

— У них є все. А патрони навіть кращі, ніж у нас, бо більше бронебійних патронів…

— Чому у тебе позивний «Север»?

— Цей позивний я взяв тому, що сам, так би мовити, росіянин і народився в Бурятії. Батько у мене росіянин. Тож, я народився у північних краях. Деякі побратими питали, чого у не взяв позивний «Північ» чи якийсь інший. Але я не приховую того, що я росіянин, народився в Бурятії, виріс в Україні й воюю за Україну. Усі родичі по батькові наразі живуть у Бурятії.

— Як багато у підрозділі російськомовних побратимів? Чи були через мову спілкування якісь конфлікти та непорозуміння?

— Ніяких конфліктів через мову у нас ніколи не було. Російськомовних у моєму підрозділі дуже багато. Можна сказати переважна більшість. Інколи вечорами співав на гітарі російською мовою — ніяких заперечень ні в кого з побратимів це не викликало.

— Ти розповів про 3 контузії — яким було лікування?

— Перша контузія була досить легка. Я її отримав в Червонопопівці… Після першої контузії мені ставили крапельниці. Другу контузію отримав там же — відбивали штурм. Зачепило вже сильніше — голова сильно боліла, не міг встати. Я після неї 6 днів лікувався — мене на бойові завдання не брали. Після цих контузій я залишався у підрозділі на фронті — у лікарню мене не відвозили. А третю контузію та поранення (розірвало меніск коліна) отримав напередодні нового року — потрапив під сильний артобстріл, танковий обстріл, попали в мій окоп і мене просто відключило. Побратими мене звідти винесли… Мене направили у шпиталь у Дніпро. 

На бойовій позиції
На бойовій позиції на Донбасі

 

— Яким було забезпечення твого підрозділу зброєю та боєприпасами? Чи вистачало боєкомплекту для ведення бою?

— Щось у нас було. Але більше те, що ми «віджимали» у росіян, коли штурмуємо їх позиції, а вони залишають боєприпаси. І от ми їм їх боєприпаси потім «повертали». Ми їх використовували, щоб захищати Україну. А зброя? Та теж багато трофейної російської використовували. Щодо західної зброї, то в нашій роті її не було, а в інших ротах були «Джавеліни» та інша західна зброя… Коли був у Британії, то мені там подарували шолом і бронежилет. У мене є і британська форма на додаток до української. Я більше воював у британській формі, українську намагався зберегти. А щодо бронетехніки, то у нас були вітчизняні бронеавтомобілі «Козак». Західної техніки не було. У нас було багато того, що ми «віджимали» у росіян. Більше їхньої техніки.

Бронеавтомобіль «Козак» - бойова техніка десантників
Бронеавтомобіль «Козак» — бойова техніка десантників

 

— Як було забезпечення амуніцією, формою, спорядженням?

— З цим все було добре. Що потрібно — замовляли й отримували. Звісно, що все видають на певний термін, а форма може порватися. Було й таке, що щось купляли за свій кошт.

— Як годували у навчальному центрі та на передовій?

— З харчуванням взагалі не було проблем. Ми у Лимані навіть допомагали з харчами місцевим мешканцям, які не виїхали. Допомагали хлібом та сухпайками. Нам на фронт привозили картоплю, овочі та все, що потрібно.

— До вас приїжджали волонтери? Та чи були волонтери з Кременчука та Полтавщини?

— Волонтери були більше з Києва… Зима, холодно. Ноги замерзали страшенно… І київські волонтери добряче допомагали. Навіть автівку нам передали.

«Север» на Донбасі

«Север» на Донбасі

  

— Чи є серед твоїх побратимів земляки з Кременчука чи Полтавщини?

— Так, були. Ми з деякими навіть у Британію їздили. Потім нас трохи розкидали, а зараз знову разом. Воюю разом з побратимами з Кременчука.

— Як справи з грошовим забезпеченням? Чи у повному розмірі та, чи вчасно його виплачують?

— Спочатку платили 7 тисяч, потім підняли до 15 тисяч, а за місяць на передовій вже сплачували «бойові» 100 тисяч гривень. До виходу на передову платили по 30 тисяч «бойових». Затримок не було — що ми мали отримувати, то нам і виплачували.

— Який морально-психологічний стан та настрій у десантників 95-ої ДШБр, особливо на передку?

— Настрій бойовий — хочемо вигнати цих «орків», бо хочеться мирного неба над головою. А хто це зробить, як не ми? А настрій… Готові? Готові! Пішли! Було таке, що йшли до кінця й думали, що вже не повернемось. Штурмували. Був такий момент, думали що вже все… Таке відчуття було, бо нас тоді оточили. І ми пробили один шлях та вийшли з оточення. Важко передати цей настрій. Буває і страх, але більше волі до перемоги. Це все у нашому серці. Якщо не ми, то наші діти підуть. А діти… Старички якось довше на фронті тримаються, ніж молодь. Було таке, що приїжджали й одразу гинули. І все одно ми йдемо з волею до перемоги й вірою, що Перемога буде за нами.

— Чи бувають ротації і як довго одні й ті ж люди можуть перебувати на передку? Та чи надають хоч короткострокові відпустки?

Ротації не було, бо у нас, так би мовити, постійно йде оновлення людей. Відпусток також. У нас було дві людини, які вже рік служать. Я лише 7 місяців, а вони цілий рік — із самого початку війни. І до дому жодного разу не їздили.

— Отже, бійцям на фронті потрібна заміна, щоб дати нашим воїнам хоч трохи відпочити?

— Так. Бути постійно на фронті — це дуже складно. Потрібно покупатися, попрати одяг. А у нас бувало й таке, що ми тільки приїхали з бойового виїзду і наступного дня заняття. Накопичується втома, толком не висипаєшся, постійно чекаєш виклику. Командир приходить, дає 5 хвилин на збори й поїхали на бойове завдання.

— Якщо після поранення тебе визнають непридатним до військової служби та демобілізують — чим будеш займатися?

— Міркував над цим. Я не хочу уходити з української армії, хочу далі служити своєму народу, Україні. І якщо мене звільнять за станом здоров’я, то можливо повернусь туди, звідки починав свій шлях військового — у ДФТГ, який зараз має назву Кременчуцький добровольчий курень. Буду там ділитися з побратимами своїми знаннями та навичками, які я отримав на фронті. У мене такий досвід, що є чому навчити та що показати…

— У якій школі та інших навчальних закладах Кременчука ти навчався?

— Я навчався у 23-й школі у Крюкові… Потім у дитинстві були проблеми з серцем і 7-й клас я навчався у допоміжній школі для дітей з хворобами серця. Потім повернувся до своєї школи.

— Ти одружений та чи є у тебе діти?

— Я одружений. Нещодавно було вже 20 років, як ми разом з дружиною Ольгою. У мене є двоє дітей — старшому 18, а дочці 12. Я виріс у багатодітній родині — у мене було 5 братів та двоє сестер.

— Чи живі батьки?

— Ні, мамо раніше померла. А батько помер перед початком війни.

— Станіславе, чи є у тебе якісь побажання до кременчужан, а, можливо, хочеш їх до чогось закликати?

— Коли я приїхав до Кременчука, то побачив, що люди нехтують своїм життям. Коли лунає повітряна тривога — вони не йдуть в укриття, а займаються повсякденними справами. Не цінують свого життя. А якщо воно «прилетить» саме туди, де людина знаходиться? У мене побажання до кременчужан, щоб не нехтували небезпекою, своїм життям. Тому, що хлопці на фронті, вони життя тих, хто в тилу, захищають своїми життями.

— Дякуємо тобі Станіславе за твою службу, за те, що добровільно пішов захищати Україну, Полтавщину, наш рідний Кременчук, тобто захищати усіх нас!

Ти — справжній патріот і хочеться, щоб таких патріотів було якомога більше в Україні. Бо Перемога у війні здобувається лише на полі бою — потом і кров’ю солдат.

А ми віримо, що Україна переможе! Віримо нашим ЗСУ та силам оборони України! Дякуємо нашим захисникам! Пам’ятаємо і вшановуємо усіх загиблих на цій війні за незалежність України.

Слава Україні! …. Героям Слава!

 

У день написання статті стало відомо, що «Север» отримав медаль від командира Кременчуцького добровольчого куреня (базове ДФТГ №3) «Добровольцю територіальної оборони».

Фото: Артем Коваленко, Станіслав Ареф’єв
Автор: Віктор Крук Фото: Артем Коваленко, Станіслав Ареф’єв
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Коментарі: 1

1 088
22 березня 2023 17:27

Слава ВСУ! 
Всем Вам низкий Поклон и Почёт на века!


14 0

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.

ФРОНТОВІ ІСТОРІЇ КРЕМЕНЧУЖАН:

У цьому сюжеті «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав інтерв'ю з кременчуцькими бійцями і волонтерами, які своїми очима бачили жахи подій на Сході. Це розповіді про війну, на якій гинули наші захисники, щоб не допустити просування агресора.

Низький уклін всім бійцям. Слава героям! Герої не вмирають!

Читайте також:



Свіжий випуск (№ 11 від 14 березня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх