«На початку чула: «Дитино, куди ти прийшла», — бойова медикиня з Кременчука про те, з чим стикаються дівчата на війні

Анастасія Кіндра — військовослужбовця 145-го батальйону 116 окремої бригади Сил ТрО ЗСУ. Дівчині 23 роки. Вона фельдшер, що вже понад рік рятує життя наших бійців. До цього працювала у Кременчуцькій станції екстреної медичної допомоги, проте вирішила, що її знання та вміння стануть у пригоді в ЗСУ. Анастасія служила на кордоні з РФ на Сумщині, а потім на Бахмутському напрямку, усього у кілька кілометрів від лінії фронту.

— Як ваші близькі сприйняли Ваш вибір?

— Спочатку я їм нічого не розповідала: казала, що поїхала у відрядження по роботі. Але коли ми вирушили на бойові, я протягом трьох днів не змогла вийти з близькими на зв’язок. Довелося розповісти, що я вступила до лав ЗСУ та служу бойовим медиком. Звичайно, близькі дуже хвилюються.

— Ви майже одразу потрапили на бойові позиції? Чи було попереднє навчання?

— Я пішла служити у листопаді 2022 року і на той час не було обов’язкового навчання. Практично, я потрапила до лав ЗСУ за запрошенням знайомих і вже за тиждень відправилась на бойові. Але знаю хлопців, які влітку проходили курси з тактики, тактичної медицини.

Дівчина розповідає, що спочатку її направили до Сумської області: її підрозділ дислокувався неподалік від кордону, на відстані 5-7 км і з ворожих позицій вівся постійний обстріл. Далі їх перевели у Бахмутському напрямку.

— Як у Вас було з екіпіруванням на той час? І чи з’явилася жіноча форма, бо дівчатам доводилось підганяти під себе чоловічу…

— Так, дійсно було таке, що не просто підібрати форму для жінки. Спочатку я носила чоловічу, а потім вже з першої зарплати замовила штани, куртку. Бо чоловіча форма добре сидить на стегнах, а в талії велика, або навпаки. Зараз жіноча форма вже з’являється у ЗСУ. У нас ще на бойових її ще немає, але я знаю, що в Київській, Черкаській областях вже тестують форму для жінок. Але загалом її можна дістати через волонтерів, що безкоштовно допомагають з формою, броніками, взуттям. З взуттям мені пощастило: на мій 37-38 розмір можна підібрати берці, адже дівчатам не завжди підходить чоловіче взуття.

— Що найважче у Вашій роботі фізичному плані?

— Все залежить від посади. Я фельдшер медичного пункту батальйону, і найважче — це евакуація. Адже потрібно забирати поранених бійців з поля бою. Фізично це важко: у кожного різна вага, різне екіпірування, яке нелегке. Залежно від комплектації це додатково 10-30 кг, адже лише сам бронік важить 10 кг. Плюс при мені рюкзак бойового медика вагою 15-20 кг. Тож навантаження досить велике. Якось з рюкзаком потрібно було повзти, коли ми забирали бійця, то було не легко. До того ж при виконанні завдань завжди при собі зброя, що мені як медику, якщо чесно, більше заважає, ніж допомагає. Бо інколи вона може бути тягарем: коли несли поранених, то зброя постійно зачіплялась, кудись втикалась.Але в цілому, коли звикаєш до екіпірування, то працювати в цьому не важко. Ти вже розумієш, як рухатися, розвертатися. Але спина потім дає про себе знати.

 — Який найважчий момент з Вашого досвіду служби?

— Перші бойові були найважчі. Бо ти ще нічого не знаєш, потрапляєш в ту обстановку, вперше рятуєш поранених. Зараз вже є досвід, тому стало легше. Найскладніше, мабуть, було коли я працювала хворою, з температурою під 39 градусів. Тоді нас вже вивели з території, але було багато хворих хлопців, які годин п’ять пролежали на холодній землі. Я одна, а потрібно всіх швидко подивитися, послухати, дати ліки. Немає можливості відлежатися, бо потрібно всім допомогти.

— Як близько Ви працюєте від лінії фронту?

— Залежить від того, наскільки активно ведуться бойові дії. Ми знаходимося у точці, з якої максимально швидко можна доїхати до бійців. Це може бути й кілометр-два від лінії зіткнення: залежить від того, наскільки близько нам дозволили підійти. Коли ми в режимі очікування, то переважно перебуваємо у підвалі якогось будинку. А коли дають добро, під'їжджаємо ближче до наших позицій. Інколи може початися артобстріл, сховатись вже нікуди.

— Чи прилітало поруч з вами?

— Було таке, що прилетіло біля автівки, поки перебували у режимі очікування. Пробило осколком два скла — в автівці досі дірка. На щастя, у середині на той момент нікого не було, тож ніхто не постраждав. 

Про ТікТок війська та як навести красу неподалік від фронту

— Як з побутом? Які умови проживання: чи є у Вас душ та інші блага цивілізації?

— Залежить від місця дислокації. У моєму першому місті вода була лише привізна, тож потрібно їздити та набирати її на 3-4 дні наперед. З немитою головою можна і тиждень проходити. Воду нагрівали у відрі, на газовому балоні, а потім ділили на всіх — по кілька літрів на кожного. А далі тазики, черпак. Напочатку з гігієною було складно, але до всього звикаєш, з’являються свої лайфхаки. Вода в Донецькій області не така, як у Кременчуці: вона впливає на здоров’я, навіть якщо не п'єш. Тож засоби для догляду за волоссям, обличчям — це база.Зараз ми мешкаємо на два міста: в одному несемо службу, в іншому для відпочинку разом із колегою винаймаємо квартиру. І там є всі умови: вода, кондиціонер, який можна вмикати на обігрів. Загалом, у містах, що трохи далі від лінії фронту є всі умови. А коли хлопці в окопах сидять, то звісно, там холодно, лише в бліндажі можна поставити буржуйку.

— Як з дівочою красою: чи є можливість у дівчат зробити манікюр, зайти до перукаря? Чи взагалі є час та можливість приводити себе до ладу?

— Інколи бачу в соцмережах коменти про «Тік-Ток війська», мовляв, дівчата у військовій формі такі чистенькі, нафарбовані, на якому «нулі» вони можуть бути? Те саме пишуть і про хлопців. Люди не розуміють, що у нас є дні, коли ми перебуваємо на бойових позиціях. Це може тривати 2-3 дні, тиждень. І є дні відпочинку, коли є змога поїхати до найближчого міста, де є цивілізація та всі умови, аби привести себе до ладу. У місті, де ми несемо службу, переважно мешкають військові. Але трохи далі є місто, у якому хоч і постійно бахкає, але там є цивілізація. В містах, що поодаль лінії фронту, можна знайти все. Є різні майстри: я ходила на манікюр, моя колега робила вії, а за бажання можна навіть тату набити. Але все одно обстановка бойова — робиш манікюр, а навпроти житловий будинок, у якого немає під'їзду… 

На початку чула: «Дитино, куди ти прийшла»

— Як до дівчат ставляться в армії? Чи є гендерні упередження?

— На самому початку я інколи чула щось на кшталт «Дитина, куди ти прийшла». Я виглядаю молодше за свій вік, а з невеликим зростом дуже контрастую на фоні наших хлопців. Більше на початку дивувало не те що я дівчина, що я така молоденька, бо у моєму підрозділі усім 40+. А потім я себе показала в роботі, і мене почали поважати як спеціаліста, довіряти. Зараз мій підрозділ — це моя друга родина. Нас 9 чоловік, ми жили разом як сім’я. Бувають такі моменти, коли хлопці на завданні, я приготувала обід, прибрала на кухні. А буває, що у всіх нас відпочинок, заходжу на кухню, а там вже борщ вариться, картоплю смажать, м’ясо замаринували, мене кавою пригощають. Наші хлопці дуже самостійні: можуть і приготувати, і прибрати, і щось замість мене зробити.

— Самі готуєте чи є централізоване харчування?

— В батальйоні є столова, де готують їжу. До того ж видають овочі, м’ясні консерви, сезонні фрукти, наприклад, виноград, банани, мандарини. Тож можемо обирати, поїхати до столової чи самі щось приготувати. Хтось плов вміє готувати, хтось солянку.

— Чи є можливість підтримувати постійний зв’язок із близькими?

— З батьками я спілкуюся щодня: раз або двічі на день виходжу на зв’язок залежно від того, де знаходжусь. Як що є світло, то є і зв’язок. Якщо немає, то підключаємо генератори.

— Як часто вдається приїжджати додому?

— Зараз я офіційно на лікуванні, тому приїхала до Кременчука. Вдома я не була вже три місяці. Загалом, буває, що можуть дати відпустку раз на два місяці, а може доведеться чекати на неї пів року: залежить від ситуації на фронті. Тривалість відпустки 10-12 днів.

 «Люди просто гортають сторіз зі зборами на допомогу для бійців»

 — Ви приїхали з лінії фронту, прифронтових міст до Кременчука, у якому практично мирне життя. Які відчуття?

— Якщо чесно, я вже відвикла від людей, а особливо від дітей. Бо там у нас тільки дорослі. Тож тепер якось незвично. І вже навіть хочеться назад. Зараз у мене дві родини: тут рідна сім’я, а там сім’я, яку ти сам обрав, з якою ти йдеш пліч-о-пліч. Коли я там, то сумую за моєю родиною у Кременчуці. А зараз мені вже хочеться до хлопців назад, бо вони вже мною скучили, я скучила за ними.

— Як реагують на дівчину у формі? Чи хтось підходить, дякує, щось запитує? Чи навпаки є прикрі випадки?

— Коли ходиш у Кременчуці у формі, відчуваєш себе немов привид. Люди кидають на тебе погляди, почуваєш себе досить дивно. У прифронтових містах навпаки переважно люди ходять у формі, тож там це звично. Такого, що хтось підходив заговорити не було. У маршрутці їжджу за посвідченням учасника бойових дій, водії ставляться ввічливо. Хоча у мене були побоювання, що вирішать, що я підробила документи, бо виглядаю молодшою за свій вік.

— Чи відчувається у нашому місті, що люди не розуміють, що війна насправді поруч?

— Більшість забула, що у нас в країні війна. Мій друг волонтер каже, що донатять протягом доби з моменту прильоту у місто. А далі кричи про допомогу немов у пустелі. Люди просто гортають сторіз зі зборами на допомогу для бійців. Що таке війна, знають рідні, знайомі, друзі, тих, хто служить, у кого загинули близькі чи тих, хто має скоро піти служити. Такі люди розуміють, що таке війна.

— Ви втрачали когось з вашої другої родини на війні?

— На жаль, так. Першу втрату я пережила, ще коли не служила: загинув мій найкращий друг, який був мені як старший брат. Він пішов добровольцем. На третій місяць служби він загинув: його заслали в пекло в напрямку Бахмута. Для мене це було потрясіння. Більшість знайомих не знала, що він пішов служити. Це було тяжко та неочікувано: тільки-но спілкувалися, збиралися разом на каву, а його вже немає… А загалом не стало вже 10 чоловік, всі з Кременчука. Вони всі мені як рідні, з кожним разом проживали смішні та сумні моменти свого життя. Кожного разу як я приїжджаю до Кременчука, намагаюся відвідати кладовище, Алею Героїв.У одного з хлопців на хресті фото, яке зробила я. Коли ми були на стрільбах, він попросив сфотографувати. А з часом я побачила цей знімок у статтях про його загибель…

— Як ставитесь до того, що чоловіки намагаються ухилитися від мобілізації?

— У нас кажуть: «або волонтерь, або йди служити». Я вважаю, що підхід має бути індивідуальним: багато інвалідів, людей, що мають літніх батьків, дітей. Проте кожен має усвідомити, що краще підготуватися до служби заздалегідь, проходити курси з медичної тактики тощо. Зараз багато курсів для цивільних, а ці знання знадобиться не лише на передовій, але й в цивільному житті. У колі моїх друзів переважно хлопці, яким до 25 років, і вони усі готуються, кажуть, що підуть служити, коли прийде час та їх мобілізують.

— Що Ви можете порадити жінкам, які думають про мобілізацію?

— Спочатку навчитися всього в цивільному житті. Зараз багато військових, що звільнилися за станом здоров’я, які проводять курси, які проводять підготовчі курси, розповідають нюанси служби.