Ми звикли до того, що армія – не жіноча справа, і захищати свою країну зі зброєю в руках повинні саме чоловіки. Але підступне російське вторгнення зламало не лише життя українців, воно знищило і стереотип про «слабку стать»: до центрів комплектації пішли жінки, які просто не могли залишатися осторонь.
Пані Ірина – 34-річна вінничанка. Дванадцять років життя присвятила готельно-ресторанній сфері, а останній рік працювала в медичному центрі. Нова робота дуже подобалась, але після 24 лютого жінка зрозуміла, що у війську зможе краще допомогти в боротьбі з ворогом. Зараз вона старший солдат в одному з батальйонів ТрО, діловод підрозділу логістики, відповідає за продовольчу частину. І попри те, що давно «зав’язала» з харчовою індустрією, заради наближення перемоги згадала навички з минулого.
– Чи важко було вступити до лав тероборони без бойового досвіду?
– Так, було дуже важко вступити. Власне, взяли мене «по блату»… 25-го лютого понад три години простояла в черзі, але мене навіть в резерв не хотіли брати.
Я була обмежена в фінансах, не змогла б донатити – але сидіти, ридаючи далі біля погреба, теж не хотілося. Я розуміла, що збожеволію, якщо не потраплю до лав ЗСУ і подзвонила другові. Звичайно, вакансії були. Так і стала військовою.
– Як до вашого рішення поставилися рідні та друзі?
– Мати особливо не переживала, адже я їй сказала, що ми охоронятимемо райони Вінниці, а чоловік пішов зі мною. З чоловіком вже офіційно розлучилися, але то інша історія. Щодо друзів та родичів – вони були шоковані.
– Як проходило навчання, що було найважчим?
– Навчання у загальноприйнятному розумінні цього слова у мене не було. Їздимо на стрільби, вивчаємо тактику, медицину. Тактика мені давалась важкувато: слабкі руки, не можу тримати довго зброю в руках. А от тактична медицина дуже подобається, хочу продовжувати вивчати її й надалі. Але оскільки я діловод, то зранку до вечора зазвичай в документах. Виявилося, що в армії їх дуже багато.
– Зараз багато говорять про гендерну рівність в армії, та чи є вона в реальному житті, а не лише на папері?
– Звичайно, до гендерної рівності нам далеко. Бувають періоди, коли мені це навіть подобається, але здебільшого хочеться, щоб мене сприймали не як жінку, а просто як солдата. Іноді це призводить до певних наслідків. Приміром, минулого тижня ми розвантажували фуру води і я хотіла показати, який я сильний воїн. Вибрала найважчу роботу — і зірвала спину.
Звісно, дратують жарти начальників про жінок – але вони жартують «люблячи», тож намагаюся не ображатися.
– Поки що в українській армії немає спеціальної жіночої уніформи, усім видають типові чоловічі однострої. Чи актуальна для Вас проблема одягу?
– Чесно кажучи, я не бачу проблеми. Звісно, чоловіча форма не зовсім зручна і не надто гарно сидить, але ми прийшли служити і захищати Батьківщину, а не наряди демонструвати. Я вдячна за те, що нам видають: так менше доводиться купувати за власний кошт. Особисто мені все одно, по чоловічих чи жіночих лекалах шитий одяг, якщо його надала держава.
– А як щодо засобів жіночої гігієни, чи забезпечують ними? І взагалі, чи роблять послаблення для жінок на період менструації?
– Нас нічим не забезпечують. Усі миючі засоби та засоби гігієни купуємо самостійно. І поблажок, бо «живіт болить» немає. Але то може просто я жодного разу не зверталася з такого приводу в медпункт.
– Розкажіть трохи про побут: де живете, як харчуєтеся?
– Жінок селять в окремому блоці, звісно. Тут без виключень.
Я роблю заявку на продукти для меню на наступний тиждень, роблю розкладку продуктів. Слідкую, щоб було просто, але смачно і достатньо калорійно — від 3500 до 6000 кКал. А ще треба вкладатися у бюджет: денний раціон одного солдата має бути не дорожчим за 120 гривень.
Штатні кухарі годують нас тричі на день, на позиції возять страви в термосах.
– Зараз у війську багато навчань, можна опанувати будь-яку спеціальність. Чи маєте бажання навчатися новому? І чи усі спеціальності доступні для жінок?
– Щодо навчань, то я намагаюся бути активною, але здебільшого все для хлопців-стрільців. Я хотіла б вчитися на бойового медика, та маю забагато роботи по продовольчій службі, і поки що не до перекваліфікації.
– Що плануєте робити після перемоги? Повернетесь до цивільного життя – чи продовжите службу в ЗСУ?
– Поки що майбутнє для мене загадка, війна навчила бути обережною в цьому питанні. Я боюся загадувати, аби вкотре не розчаровуватися. Живу тут і зараз. До повномасштабного вторгнення кожен з нас мав якісь плани на майбутнє і всі вони розбилися 24 лютого.
Перші місяці війни я була впевнена, що піду на контрактну службу. Зараз не готова дати однозначну відповідь. Час покаже…
