Шлях біженця: як ми виїжджали за кордон. Частина 1

22.03.2022, 16:01 Переглядів: 2 339

 

Мільйонам українців довелося тимчасово покинути рідні домівки: хтось переїхав до іншого міста, а хтось і далі, за кордон. У цьому матеріалі я хочу поділитися з читачами власним досвідом такої подорожі

Війна, підступно розв'язана росією проти українського народу в 2014 році, у 2022 переросла в повномасштабне вторгнення. Ця війна зламала долі кожного з нас. Мільйонам українців довелося тимчасово покинути рідні домівки, як і мешканцям Криму та Донбасу 8 років тому. Хтось переїхав до іншого міста, а хтось і далі, за кордон.

У цьому матеріалі я хочу поділитися з читачами власним досвідом такої подорожі. Для тих, хто засуджує рішення виїхати з України, одразу скажу, що мала контракт на роботу в Албанії ще до війни і лише чекала на авіаквитки від роботодавця. Бойового досвіду не маю, отже найбільш ефективно допомогти нашим захисникам зможу саме матеріально. Попри це, рішення далося нелегко - і відчуття, що знаходжуся не на своєму місці, досі не покидає. Але то лірика. 

Отже, 4 березня я разом з мамою та собакою записалася в чергу на автобус, який футбольний клуб «Кремінь» передав волонтерам для евакуації за кордон жінок, дітей та людей похилого віку. Ще тоді черга була величезна, понад 400 осіб. Але вже наступного дня нам зателефонували та запропонували місця на 6 березня. Валізи (стандартну і маленьку, «для ручної кладі») збирали поспіхом: документи свої та собаки, пара светрів, штані, пара змінного взуття, їжа для тварини, ліки та інсулін для мами, трохи харчів - адже невідомо, як довго будемо в дорозі.

 

Усіх, хто мав їхати цим рейсом, попередили про заборону розповсюджувати інформацію про точний маршрут автобусу з міркувань безпеки. Загалом, маршрут визначали самі водії в процесі подорожі в залежності від ситуації на дорогах. Так, нам навіть не сказали, куди саме прямуємо, в Шегіні чи Краковець. Напевно знали лише, що їдемо на кордон з Польщею, тому я заздалегідь домовилася з тамтешніми друзями, аби нас зустріли.

Особливо переживала я за собаку - непокоїлася, як він сприйме цю непросту і досить довгу подорож. Але побоювання були марні: Пабло ніби все зрозумів і поводився надзвичайно спокійно, більшу частину шляху просто лежав під сидінням або у мене на руках. Він навіть не їв та зовсім трохи пив протягом майже двох діб, які знадобилися для того, щоб дістатися помешкання польських друзів у місті Ченстохово. 

 

Автобус їхав близько 18 годин. Водії обирали невеличкі дороги, уникаючи основних автотрас та скупчень автомобілів. Всюди на нас чекали блокпости, приблизно раз на пів години автобус зупиняли для перевірки документів. А на одному з постів захисники передали нам торбу зі свіжими пиріжками: волонтери напекли, а воїни вирішили пригостити нас. Мабуть, це був найсмачниший пиріжок в моєму житті!

Вже неподалік польського кордону диспетчер повідомив водіям, що краще їхати на пункт пропуску Шегіні-Медіка, адже там черги дещо менші. Автобус зупинився біля блокпосту, ми подякували водіям та пішки вирушили на кордон, який знаходився за 3 кілометри. Вже тут почали відчувати підтримку волонтерів: місцеві мешканці пропонували чай та бутерброди, а неподалік блокпосту були намети з медикаментами та засобами гігієни - і безкоштовні біотуалети.

 

Попри те, що прикордонники пропускали людей дуже швидко, майже не оглядаючи речі, на кордоні утворилася величезна півторакілометрова черга. Тисячі жінок, бабусь, дідусів, дітей та тварин, яких господарі не покинули в порожніх домівках.

Люди різні. Жінка з двомісячним немовлям тихо стоїть скраю, аби вберегти дитину від натовпу. З криком «Пропустіть дитину!» її намагається відштовхнути інша жінка, що пхає перед собою сина років 14-ти. Поруч родина - бабуся, донька та онучка - намагається вберегти від валіз інвалідний візок, на якому сидить хлопець з ДЦП. Бабуся тримає рукзак з котиком, який навіть не нявкає, а лише позирає навколо переляканими очима. Ми підхопили собаку на руки та обгорнули ковдрою - адже температура повітня сягала 0 градусів. Так і тримали песика на руках 6 годин у щільному натовпі, а коли стомлювалися, нам допомагала бабуся з котиком.

 

Нарешті кордон! Прикордонники запускають замерзлих людей на пункт пропуску по 5 осіб, аби хоч якось розсіяти натовп та уникнути скупчення під час проходження кордону та перевірки документів.

На польській стороні нас зустріли як рідних. Усім - а особливо дітям - пропонують зігріваючі ковдри, чай, теплу та смачну їжу. Тваринам дають консерви, воду. Десятки волонтерів, більшість з яких говорить українською та робить усе, аби допомогти біженцям. Так, саме тут і з'явилося розуміння, що ми і є біженці...

За бажанням у волонтерському таборі можна було погрітися в наметі або безкоштовно отримати польську SIM-картку та зателефонувати рідним в Україну чи знайомим у Польщі. Проте, уся техніка вже давно розрядилася - тож я попросила про допомогу місцевого волонтера, і він люб'язно дав свій телефон, щоб я могла поговорити з подругою, яка мала нас зустрічати.

Здавалося б, найважча частина шляху позаду, але ж ні! Від кордону в Пшемишль українців вивозять автобусами місцеві рятувальники та поліцейські. І хоча 4 автобуси безперервно курсували з інтервалом 15-20 хвилин, люди все прибували, утворювався натовп, штовханина, у когось починалася істерика... На автобус ми чекали ще 6 годин. Собака заліз на валізу - але згодом знов підхопили його на руки, адже юрба сунула, і я боялася, що тварину просто розчавлять.

Врешті-решт виїхали, але окремо: мама хворіє на діабет, їй потрібно було робити ін'єкцію інсуліну, і її разом з песиком погодився забрати один з волонтерів трохи раніше. Цей чоловік приїхав у Пшемишль з Чехії на власному мікроавтобусі, аби допомагати вивозити з кордону людей. 

Далі буде...

Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.
Коментувати статтю можуть тільки зареєстровані користувачі.
Будь-ласка, УВІЙДІТЬ або ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.

ФРОНТОВІ ІСТОРІЇ КРЕМЕНЧУЖАН:

У цьому сюжеті «Кременчуцький ТелеграфЪ» зібрав інтерв'ю з кременчуцькими бійцями і волонтерами, які своїми очима бачили жахи подій на Сході. Це розповіді про війну, на якій гинули наші захисники, щоб не допустити просування агресора.

Низький уклін всім бійцям. Слава героям! Герої не вмирають!



Свіжий випуск

№ 25 від 23 червня 2022

Читати номер
Попередні випуски
Вверх