Люди, які мають інвалідність по слуху і живуть у світі повної тиші, щодня стикаються з викликами, про які більшість із нас навіть не замислюється. Для них тиша — не метафора, не тимчасовий стан, а постійна реальність. На жаль, ця реальність часто ускладнюється не лише фізичними бар’єрами, а й браком розуміння з боку суспільства.
Кременчуківець 19-річний Нікіта Літвіненко живе в суцільній тиші з двох років. Після важкої реакції на щеплення у хлопця розвилася двобічна сенсоневральна туговухість 3 ступеню. З того часу він перестав чути будь-які звуки.
Проте мама Нікіти, пані Марина Куркач зробила все, щоб її син почувався повноцінним представником суспільства. Вона ніколи не акцентувала уваги на його інвалідності, навпаки робила все, щоб син жив повноцінним життям.
«Бар’єри існують лише у наших головах»
Два роки тому наше видання вже розповідало про Нікіту й сьогодні ми зустрілися, щоб поспілкуватися й дізнатися, що змінилося в житті хлопця, про його захоплення, мрії й плани на майбутнє.
— «Бар’єри існують лише у наших головах» — колись ця фраза з мого інтерв’ю стала моїм девізом. Сьогодні мені 19 років. Я тримаю в руках сторінку газети дворічної давнини й не вірю, як швидко пролетів час. Тоді у 17, я був хлопцем, про якого писали інші. Сьогодні я — автор свого життя, який сам створює власну історію, – розповідає Нікіта за допомогою жестової мови (ми спілкуємось з перекладачем Юлією Шумехіною).
Він згадує себе маленьким хлопчиком, який годинами сидів перед екраном, спочатку спостерігаючи за героями мультфільмів, згодом за життям блогерів на YouTube.
— Я не міг чути їхніх голосів, але я бачив їхні емоції, їхній рух, їхню енергію. Тоді це здавалося недосяжною мрією — бути там, по той бік екрана, і надихати людей, так само як вони надихали мене. Я мріяв стати частиною цього великого світу, де не важливі фізичні обмеження, але важливий талант і щирість, – розповідає Нікіта.
Хлопець підкреслює, що інтерв’ю «Життя в тиші» стало для нього важливою точкою опори. Тоді він розповідав про перші успіхи у спорті, про те, як почав малювати та фотографувати. А сьогодні він подорослішав, його навички в дизайні та фотографії стали професійнішими, а бажання спілкуватися зі світом — сильнішим.
— Школа скоро залишиться позаду, і переді мною відкривається шлях, який я обираю сам. Зараз мій головний проєкт — це мій YouTube-канал AshV13N. Я оновив його, наповнив новими сенсами й готовий показати світу, як живе людина, яка перетворює тишу на візуальне мистецтво.
Нікіта підкреслює: для нього важливо спілкуватися грамотно. Він вчиться висловлювати свої думки чіткіше, виправляє помилки й прагне до того, щоб кожен глядач відчував його енергію.
— Мої хобі — це моя сила. Дизайн, спорт, живопис та фотографія — це грані моєї особистості, які допомагають мені не здаватися. Я хочу, щоб ви знали: життя дійсно працює, якщо ти не сидиш на місці.
Крок вперед
Успіхам сина завжди радіє його родина й найперше – мама. Вона підтримує сина й підкреслює, що Нікіта – яскравий приклад того, що життя людини з інвалідністю може бути наповненим, цікавим й повноцінним.
— Те, що він не чує, не заважає насолоджуватися тим, що він має й до чого прагне. Нікіта – дуже активний хлопець. Він розвивається, реалізовується, живе насиченим життям. Він любить культурні події: ми разом відвідуємо літературні заходи, виставки. Я допомагаю з перекладом, щоб син розумів все, про що йдеться на заході.
При цьому жінка підкреслює, що проблема з безбар’єрністю в Україні досі велика. І хоч за останні 15 років зроблені доволі серйозні кроки до подолання бар’єрів, все одно суспільству далеко до необхідного рівня.
— Я спираюся на власний досвід й можу точно сказати, зараз ставлення до людей з інвалідністю сильно змінилося. Насправді країна намагається рухатися до безбар’єрності. Я дуже люблю програму Олени Зеленської. Це «Довідник базбар’єрності», це інклюзія на всіх рівнях, це цифровізація, яка дуже полегшує навчання і працевлаштування для таких людей.
Проте нестача перекладачів жестової мови, недоступність інформації в громадських установах, відсутність адаптованих сервісів — все це обмежує можливості людей із порушеннями слуху в освіті, працевлаштуванні та повноцінному громадському житті.
Чи не найбільший бар’єр — у ставленні. Стереотипи, жалість замість партнерства, іноді небажання комунікувати й шукати способи порозуміння створюють додаткову ізоляцію там, де її й так достатньо.
— У моєму житті траплялися ситуації, коли я звертався по допомогу й не отримував її. Я писав на телефоні питання чи прохання, але людина читала, відмахувалася й просто йшла далі у власних справах. Іноді це ображає, – зізнається хлопець, але підкреслює, що це скоріше виключення.
Частіше люди допомагають.
— Хтось дивується, хтось ніяковіє, бо не розуміє, як комунікувати, але однаково намагаються допомогти.
У повсякденному житті для спілкування Нікіта використовує телефон – пише текст й показує «співрозмовнику». Велика допомога – сервіс УТОГ 24/7, за допомогою якого наживо вмикається перекладач жестової мови й пояснює все, що необхідно.
— У магазині використовую телефон, в лікарні сервіс УТОГ – я не зустрічав лікарів, які володіють жестовою мовою.
Коли тиша має голос: сьогодні відзначається Міжнародний день жестових мов
Нікіта давно навчився пристосовуватися до побуту, до звичайних повсякденних речей. Дещо змінила війна, проте й з питаннями небезпеки теж розібрався:
— Спочатку складно було, коли повітряна тривога – я орієнтуюсь лише на вібросигнал телефону й на текст у застосунку. Якщо знаходжуся на вулиці в незнайомому місті й не знаю, де знаходиться укриття, запитую перехожих за допомогою телефону.
На шляху до мети
Попри те, що Нікіта веде власний блог, він трохи нервує перед камерою, але доволі швидко опановує хвилювання.
Каже, одна справа самому щось записувати, розповідати про власне життя, зовсім інша – давати інтерв’ю перед професійною технікою.
— Це велика відповідальність й украй важливий досвід, за який я вдячний вашому виданню. Я не зупиняюсь й усім раджу ніколи не здаватися, які б труднощі не стояли на шляху. Мій приклад — це доказ того, що з маленького глядача YouTube можна вирости у творця, про якого знатимуть тисячі. Це моя мета, і я її обов’язково досягну.
На тему:
- Бережи вуха змолоду: 29 маленьких кременчужан з вадами слуху стоять на обліку
- «Ты глухой! Отстань от меня!!!» Що несуть дітям слова роздратованих батьків
- Батьки маленьких кременчужан з вадами слуху вимагали від депутатів не закривати нічну групу у дитсадку
- Догляд за вухами: поради кременчуцької лікарки Вероніки Сенченко
