Слюсар Андрій Пустовіт 47 років тому вперше запалив Вічний вогонь біля меморіалу «Вічно живим»

1.10.2020, 10:32 Переглядів: 3 738 Коментарів: 3

 

Спогади кременчужанина До Дня визволення Кременчука опублікував «Кременчукгаз»

До Дня визволення Кременчука «Кременчукгаз» оприлюднив спогади Андрія Пустовіта – слюсаря, який 47 років тому вперше запалив Вічний вогонь біля меморіалу «Вічно живим».


Зараз Андрій Іванович вже на пенсії, але знаменний день – 28 вересня 1973 року – запам’ятав назавжди. Далі публікуємо інформацію за матеріалами джерела kgaz.com.ua.


«Відливали пам’ятник, здається, в Ленінграді, - згадує Андрій Пустовіт. - Його частинами сюди переправили і змонтували. Архітектори керували монтажем скульптурної групи меморіалу, а ми монтували частини зірки навколо пальника та згодом підводили газ. Зробили продувку після підключення газу, але вогонь не запалювали.


До Дня Кременчука у місто привезли факел з живим Вічним вогнем із Малахова кургана – з Севастополя. У другій половині дня біля меморіалу зібрався весь Кременчук, тисячі людей, які прийшли на відкриття пам’ятника жертвам Другої світової війни, жертвам концтабору, що тут знаходився.


Представники влади міста проголошували промови, хтось був із Полтави, хтось із Києва. Тоді пролунав голос диктора – приголомшлива статистика про тисячі людей, що загинули на цьому місці. За непомітною нікому командою я спустився в колодязь, який був завбачливо огороджений. Там відкрив кран, і в цю мить до зірки піднесли факел, спалахнув вогонь і оголосили хвилину мовчання...



Думаю, що це було диво, для тих, хто спостерігав. Таке запам'ятовується на все життя.


Після цього я повернувся з колодязя і пішов з усіма святкувати День визволення Кременчука.


Це був зворушливий момент. І я дуже переживав, щоб все зробили правильно. Адже раніше такого ніколи не було – вогню, який би горів вічно. І ми такого ніколи не бачили. Багато поколінь вже сприймають це як належне. А для мене тоді це було надзвичайною подією, до якої я мав безпосереднє відношення.


Всі ці роки ми з дружиною приходимо сюди на мітинги. Обов'язково».


1973 рік. Бригада «Міськгазу», яка монтувала і запускала Вічний вогонь на меморіалі «Вічно живим» у Кременчуці: зліва направо - Геннадій Шпильовий (електрозварник), Віля Сахно (газозварник), Андрій Пустовіт (слюсар), Олександр Каньшин (бригадир), Станіслав Яковенко (слюсар), Володимир Тимошенко та представник будівельників


Кожної кременчуцької та власне кожної української родини торкнулася трагедія Другої світової. Отож і батько пана Пустовіта повернувся з фронту із контузіями та пораненнями. Прожив дідусь Іван 94 роки.


Так само був на війні і батько Людмили Олексіївни, дружини Андрія Івановича. І не тільки батько. Двоє дядьків не повернулися з війни...



Тільки одружившись, Пустовіти пішли працювати в «Міськгаз», щоб отримати житло. А потім залишилися тут аж до пенсії


«Я сам кременчуцький, а Люда – з Дмитрівки, - розповідає Андрій Пустовіт. - Ми познайомилися в Клубі будівельників на танцях. Тоді казали: пішли на танці в «смичок», там платівки ставили чи магнітофон грав. За місяць одружилися – на Стрітення. А за рік в той же день народилася донька. Жили як Кайдашева сім’я, - жартує ветеран, – родина велика була – батьки, два брати зі своїми сім’ями в одному помешканні. Поки ми не отримали квартиру. Минулого року у нас була «золоте весілля».


Пустовіти волею долі опинилися в газовій галузі у самий пік ери газифікації міст та сіл регіону, отож роботи було багато.


«У «Міськгазі» я зразу працював на ремонті балонів, а десь за рік перейшов на обхід газорозподільних станцій. І якраз Людмила сюди на роботу влаштувалася. Ми під’єднували до газопроводу мешканців міста, приватний сектор, підприємства, житло, села, колгоспи, Глобинський, Семенівський, Градизький район. Спочатку возили балони, а потім вже підвели газ. Весь час мандрували по відрядженнях.


Небезпечних ситуацій не допускали – розуміли, де працюємо. Щоразу проходили інструктаж, а раз на рік – іспити з техніки безпеки.


Досі дружимо з колегами з нашого підприємства – і з автослюсарем Вітьою Тимошенком, і Саньою Росенком, і з водієм Сашою Приходьком, і з Андрюшею Білобровом, теж в «Міськгазі» працював.



Тепер як тільки настає Різдво, сідаю зранку і обдзвонюю з привітаннями всіх, а на старий Новий рік іду посипати в «Кременчукгаз»!


В роки нашої роботи була справжня ера великої газифікації! І ми її здійснювали своїми руками – найінтенсивніший пік 75й-80й роки».


За словами ветеранів, тяжка й небезпечна робота балансувалася змістовним відпочинком. А вони були передовиками, працювали самовіддано та відповідально.


«Будувалося багато житла, - доповнює Людмила Олексіївна свого чоловіка. – Хлопці робили врізки, ми випробували газопроводи, будівельники здавали, а ми приймали і пускали в кожну квартиру. В ті часи багато понаходила знайомих, з якими загубилися. Колись заходжу в нову квартиру, а там неочікувано моя подруга, що повернулася з Німеччини! І так не раз. Тоді ж раз на рік треба було перевіряти кожну плиту. Мабуть, немає такої квартири в місті, у якій я за 37 років своєї роботи не побувала. Були й аварії, які доводилося усувати. Колись на ГРП відключився газ на весь Молодіжний, якраз на мій день народження. І ми з 6-ї ранку й до 11-ї ночі три дні підряд обходили кожну квартиру в кожному будинку, ставили манометр, перевіряли, щоб відновити газопостачання».


До Почесної книги «Кременчукгазу» Андрій Пустовіт увійшов першим номером. На День газовика 2009 року побував у «Нафтогазі» на фуршеті на запрошення тодішньої прем’єрки. Щоправда нагороди не дали, сказали: криза. А ось на рідному підприємстві преміювали. Зараз ветеран приходить сюди як у музей – каже, що все змінилося і дякує, що їх пам’ятають – привозять пайки, виплачують святкову премію.


«Нам в ті часи веселіше було жити – культмасова робота була на вищому рівні, профспілка працювала як треба! – навперебій розказує шанована пара. - Всіх дитсадком забезпечували, возили дітей в табори відпочинку. Працівники їздили на екскурсії в Москву, в Молдавію, Корсунь-Шевченківський, на футбол в Київ «Динамо»-«Арарат» (чемпіонат України). Відпочивали на Ай-Петрі, у санаторії в Знам’янці по путівках за 10% вартості. А на вихідні – у підшефні колгоспи – полоти, збирати урожай, на сінокіс. І ніхто не відмовлявся. Новий рік зустрічали колективом, «Голубі вогники» були, на 8 березня жінкам обов’язково давали подарунки. На концерти давали безплатні квитки в палаци культури, їздили в Потоки на базу. Є що згадати!»


Втім, зараз Пустовіти, схоже також не сумують: допомагають дітям – їздять із міста до них в село, садять город, спілкуються, бавляться з правнуком-першокласником.


Щороку на День визволення Кременчука Андрій Пустовіт приходить до Вічного вогню, що горить із тих пір як він його запалив у нашому місті – вже 47 років


Автор: Катерина Турубара Фото: архів родини Пустовітів
Якщо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст та натисніть Ctrl+Enter, щоб повідомити про це редакцію.

Коментарі: 3

325
1 жовтня 2020 16:00

Целесообразно было бы заменить огонь на свет. В условиях дефицита газа и постоянной угрозы его отключения "братьями", жечь - абсурд. Да и 21-й век на дворе. Например, на месте Всемирного торгового центра в Нью-Йорке возведен мемориал с фонтаном и диодной подсветкой. Это более эффектно, экологичнее и практичнее.


9 13
0
1 жовтня 2020 16:03

Иногда целесообразно просто помолчать.


16 7
4 371
1
1 жовтня 2020 17:22

Цитата: Pereselenets
Целесообразно было бы заменить огонь на свет.
согласен-дешевле будет...


3 13

Інформація

Користувачі, які знаходяться в групі Гості, не можуть залишати коментарі до даної публікації.
Будь-ласка, ЗАРЕЄСТРУЙТЕСЬ.
Ознайомтесь із правилами коментування.


Свіжий випуск (№ 11 від 14 березня 2024)

Для дому і сім'ї

Читати номер

Для дому і сім'ї - програма телепередач

Читати номер

Приватна газета

Читати номер
Попередні випуски
Вверх